Царська охота - Чемерис Валентин Лукич (читать полную версию книги txt) 📗
Пили і п’ють. Такі вже ми. А чого п’ємо? Та того, що (це вже з народної, зело «мудрої» пісні):
Тепер втямили, чому п’ємо? Та щоб у світі краще жилося. І нам, і іншим. Інтернаціоналізм своєрідний. Пий побільше, щоб іншим краще жилося. Іншим, правда, живеться краще, нам — щось не дуже, хоча й п’ємо добряче. А втім сумнівно, що від того (як проп’ємо коня, козачку, Січ, Вкраїну) нам буде краще жити. Хіба що до пори, до часу, поки хміль не вивітриться, діє оте магічне: «Гей, наливайте повнії чари!» Тим паче й сама пісня про це мовби застерігає:
Воно сміється. Ще. Покищо. Бо потім ми будемо сміятися. На кутні. І сміємося. Теж на кутні, де вже й зуби повипадали.
Але все одно раз по раз перехиляємо: «Щоб наша доля нас не цуралась. Щоб краще в світі жилося!» Ми ще віримо, що бездонна чарка, якщо її частіше спорожняти принесе нам краще життя. Святі ми чи що? Чи вже надто увірували в магічну суть чарки? І такі гульки-фуршети влаштовуємо, що куди тим давнім грекам! Сказано ж бо колись було: «На Русі пиття — веселість. Не можемо без того бути». А раптом і справді після того, як ми засядемо коло чари (та ми, власне, од неї і не вставаємо!) життя наше кращим стане, га?
Як бідно не живемо (принаймні, нині звідусіль тільки й чути нарікання на трудне життя), а погукають тебе в гості — столи гнуться-тріщать од яств і питія. І сам, коли погукаєш, так теж так стараєшся. Не можемо інакше — широта слов’янсько-руської душі того вимагає, правічна наша гостинність. Багаті іноземці, потрапивши за такі столи, потім дивуються:
— Допомоги звідусіль просите, плачете, що погано вам в Україні, а по ваших святкових столах щось цього не видно…
А, може, це й добре, га? Мусимо й ми хоч чимось пишатися?
Дарма дехто оковиту називає зневажливо водярою — пхе! Дарма хтось там застерігає, що «горілочка-тума хоч кого зведе з ума». Бо сказано нами (як на віки): «Горілка не буває поганою, горілка буває лише двох сортів: гарна і дуже гарна!»
То чому б за це й не налити? Наливаємо. Повнії чари. Все з тих же добрих намірів: «Щоб краще в світі жилося». Такі ми уболівальники за світ білий!
Правда, краще чомусь не живеться, навпаки. Та ми вперті — вперто наливаємо — «Щоб краще в світі жилося!» — і вперто співаємо. Про що? Про те, що треба краще працювати? Гай-гай, то японці чи ще хто там хай краще працюють, а ми дотримуємось своєї лінії: «Гей, наливайте повнії чари, Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося!» Проте життя наше не кращає. І чому б то? Мабуть, мало… наливаємо. Тож згадуючи далеку старовину, іноді хочеться вигукнути:
— Ей, приятель, підскіф ще!..
А чому б і ні? Як співається у все тій же народній пісні:
Ось у чому суть, панове-товариші й добродії була, є і буде!
— Ей, приятель, підскіф ще! Та й засядемо коло чари. Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося.
НАДІЙНЕ СЕРЦЕ БУВАЄ ТІЛЬКИ У ВІРНОГО ДРУГА…
Казочка
В одному царстві, що було не за дрімучими лісами, не за високими морями і взагалі, не в тридесятому государстві, як то в казках традиційно мовиться, а в тому царстві, що в душі кожного з нас, жив та був собі Лев.
Цар і повелитель наш, і батько наш рідний.
І хоч він на той час уже дещо постарів, але царський рик його все так же лунав грізно і ми, ледь зачувши його, все так же слухняно-покірно збиралися наслуховувати чергові мудрі повеління нашого владики.
Так було й того разу.
— Як я переконався, у нашому жорстокому світі (про те, що він сам же й робив цей світ жорстоким, владика наш не любив розпатякуватись) можна покластися лише на вірного друга — і ми з повагою подивилися на того, хто єдиний серед нас мав найвищий титул в нашому царстві: Вірний Друг Самого. — Цінуймо вірних друзів — вони того варті! Щодо мене особисто, то я теж, як на гранітну скелю покладався на свого Вірного Друга! — Ми всі зааплодували. Вірний Друг Самого, злегка вклонившись, велично сів на своє місце поруч із Самим і сів уже дещо зрісши в наших очах. — А чому? Та тому, що він не просто мій Вірний Друг, а ще й тому, що тільки у нього — Вірного Друга Мого, — найкраще серце: велике і щире, щире і чуйне, чисте і незрадливе. Воно — серце Мого Друга — переповнене сумлінням і любов’ю до ближнього.
І кожний з нас у ту мить щиро пожалкував, що він не є Другом Самого.
— Серце Мого Друга — з непідробним хвилюванням і майже аж із ніжністю, такою не властивою йому, виголошував наш повелитель, — золоте серце! Можливо, воно дещо… е-е… сентиментальне, але ув той же час і відважне. До всього ж я певний серце мого Друга ніколи мене не підведе! Чи не так?
— О, так, так, царю! — хором вигукували ми. З усіх сердець завжди найнадійніше — це серце друга!
— І я так думаю. І радий, що ми одностайні в цьому непростому питанні. Крім того, і в цьому мене переконали й спеціалісти-кардіологи, які вивчали серце Мого Друга. Тож зволікати більше не будемо і я врочисто вам повідомляю про своє рішення: для трансплантації мені серця, навзамін мого, хоч і царського, але в турботах за ближніх дещо вже зношеного, я вибираю серце Мого Друга — надійне, вірне і, головне, молоде та здорове. Воно не підводило мене раніше, не підведе й тепер, коли після пересадки заб’ється в моїх грудях.
Вірний Друг Самого схопився, широкого розкритим ротом намагався щось сказати чи сапнути повітря, яке для нього в ту мить зникло, але його вже схопили Шакали — особисті охоронці владики — і потягли в операційне бунгало, що звалося кардіологічним центром.
За ними рушив і Лев.
І ми в одностайному, так сказать, пориві, схвалили мудре рішення свого повелителя (кожний в ту мить неймовірно радів, що він, слава Богу, не є Другом Самого), а також мужній вчинок Його Друга і, зокрема, його золоте серце, що його він не пошкодував для нашого повелителя і свого Друга.
Операція закінчилася благополучно.
Тепер у тому царстві, що в душах кожного з нас, як і раніше володарює Лев, але вже — з молодим і надійним серцем свого Вірного Друга, якому в савані поставлено пам’ятник. До нього — рятівника нашого царя — не заростає народна стежка.
І тепер в нашого царя добре, чуйне, щире і таке відважне серце — серце його Вірного Друга.
ТОВСТИЙ І ТОНКИЙ
У тамбур швидкого поїзда «Севастополь — Київ», десь на якомусь там перегоні, вийшли покурити два пасажири — товстий і тонкий. Обоє їхали в одному купе — із санаторіїв поверталися, тільки товстий з дружиною, а тонкий — одинаком.
Ну, розбалакалися, тонкий раптом каже товстому:
— Мені здається, ваша дружина — типова, даруйте, неврастенічка. Скільки їдемо, стільки й пиляє вас — без утоми й перерви. І здебільшого через найменшу дрібничку, не варту й уваги. Як наче це в неї у крові. Навіть не зважає на мою присутність в купе. Мені вас шкода. Це ж просто терор. Тільки не ображайтеся, прошу вас, за мою відвертість і втручання, можливо, не в свої справи.
