Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (первая книга txt) 📗
Через місяць…
Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці – підстрибом… По проспекту – орлом…
А в руці – смуглява Надя.
– Ха-ха-ха!
– Хи-хи-хи!
І бризки навкруги! І весело! І все сміється!
І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Хар-рашо жить на востоке-е!»
Бережком!.. бережком!
До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…
Ну, ходім!
Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на Аю-Даг, що чекає на Аллахів наказ – встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і Аллаха, і його пророка Магомета…
Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!
І пішли…
Отак, як просто дивитись, – дорога. Це нічого…
А отак, як голову задерти, – сонце, кримське сонце! Це вже «чого»… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої-небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…
Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…
А ноги?! Ніби вони на заіржавлених «шарнєрах»… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…
Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько – так багато чого не завважиш, а пішки – там зупинився, там присів – і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!
Та пішли ж! Пішли…
І йдем… І йдем… І йдем…
І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів…
Дванадцять верстов?! Дрібниця?!
– Драстуйте!
– Драстуйте!
– Скільки верстов до Ялти?
– Та верстов, може, з п’ятнадцять, може, й більше!
– А до Гурзуфа?
– Та верстов із п’ять.
Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п’ять, то виходить п’ятнадцять! Ну-ну!
Ходім дальше.
А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж житами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди виноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика… І зверху екзотика… Тільки одно й заважає: степові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських, – ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець, – ви б отих «дванадцять верстов» узяли за півгодини…
А так якось воно дуже повагом виходить… І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім – милом… Потім обсихаєте… Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у Спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського кооперативу гавкнути на «кооперативного» Лиска…
– Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?
– Та верстов із дванадцять!
– А до Гурзуфа?
– До Гурзуфа – десять.
– Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..
…Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства кримська?! Небо й земля… Ну що, приміром, побігти з Буд на В’язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:
Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться…
У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині…
А тут ні. Тут як на гору, так верства така приблизно, як од Харкова до Люботина…
А як із гори, так навпаки – вона, верства та, дуже коротка. Отакісінька. Так зате дуже швидка. І наслідки однакові: верству на гору – весь у милі, й язик теліпається; верству з гори – весь у крові, й язик так само теліпається… «Хоч круть-верть, хоч верть-круть…»
Зветься вся ця музика так:
«Подорож Південним кримським берегом з метою милуватися прекрасною природою, урочистими краєвидами й чарівними обріями…»
Коли хочете, назвіть це все екскурсією… Від того ні вам, ні мені легше не буде.
Ось і Нікітський сад… Знаменитий і славнозвісний ботанічний садок, мабуть, чи не на цілу Європу…
Тут вам такого росте, такого цвіте, такого родить, що якби у вас не смикало від екскурсії ноги і якби ви в силі були роззявляти рота, – ви б роззявили…
І «іва вавілонська», що ото під нею «сєдохом» колись і «плакахом»…
Кактуси різні… Алое в грунті росте… Кленок японський… Самшит знаменитий… Бамбук японський…
Цілий гай з коркового (пробкового) дуба… Просто собі оддери шматочок кори й затикай, що тобі там уже затикати треба…
Тут і очерет іспанський, і папірус, що з його колись єгиптяни папір робили…
Є тут і лавровишневе дерево, і шовкова акація, і кедри гімалайські, і кедри африканські, і кедри ліванські… Мирти, оливкове дерево, японська хурма…
Серед парку красується тисячолітнє терпентинове (кевове) дерево…
Росте тут і знаменита пампаська з Південної Америки трава… От травиця!
Одна травинка така завбільшки, як у доброго хазяїна черезсідельник…
Цю траву бізони їдять… Бізон скидається на наше теля, тільки в сто раз більше…
Росте ця трава величезними кущами. Можна сісти за кущ і заревти по-бізонячому… Матимете цілковиту ілюзію південноамериканських пампасів…
Нікітський сад засновано 1811 року й асигновано на його 10 000 карбованців щороку. За першого директора був знаменитий ботанік X. X. Стевен, а після нього Гартвіс (1824—1854)… Гартвіс акліматизував силу рослин, що тепер уже ростуть на всім Південнім кримськім березі, як-от: гліцинія, павлонія, кедри, аравкарії, пінії й т. ін.
Хороший садок. І порядок у нім добрий. За рослинами ходять, поливають, перекопують. Садка того біля 90 десятин.
З Нікітського саду ви, не питаючи вже, скільки верстов, чимчикуєте на Ялту…
Ідете собі – й квит… Плюнули на ноги, плюнули на поперека, на все плюнули…
Подоріж так подоріж!
І нема чого скиглити!
І от… Слава тобі, автотранспорте! Авто повертається на Ялту…
І сіли… І поїхали…
Ви ніколи не їздили автом по кримській соші?
Рекомендується спробувати…
Тільки обов’язково сідайте на те авто, що ним зав автотранспортної контори разом із шофером та з помічником їздили за Ялту безакцизне вино пити…
Дуже сильне враження!!
Соша йде понад прірвою, і крутиться, і вертиться – голова б у неї крутилась…
Мотор партачить…
Шофер:
– Та я, йолки-палки, ще за десять літ до війни тут машинами літав! Доставлю, як на крилах…
І от він вас доставить…
Мотор: рам-там-там!
Стоп!
– Ех. (Спогади про родительницю.)
Полагодили… Летите…
Випереджаєте компанію, що так само їздила по безакцизне вино… «Становище в компанії не стійке»… Навіть на лінейці…
– Сідай, Петю, підвезу машиною…
– Паняй! Паняй!
Летите далі…
Мотор: рам-там-там!.. Стоп!
– Ех!.. (Спогади про родительницю.)
Випереджає вас компанія…
– Сідай, Мишо, підвезу кобилою!
– …Полагодили… Летите…
Шофер із завом контори «жартують»… Зав хоче керувати, шофер не дає. Машина ходором ходить. А збоку прірва…
Ви вчепились в авто й потихеньку проказуєте:
– Прощай, сину. Твій тато голову розбив об скелю, подорожуючи Південним кримським берегом… Тіло твого тата їдять морські краби під екзотичною Масандрою, на березі прекрасного південного Чорного моря. Виростеш, сину, не сідай на авто, а ходи, сину, пішки… Бо твоя, сину, покійна баба правду казала: «Пішки – не буде замішки…»
