Самостійна дірка - Вишня Остап (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
Волюнтаризм і волюнтаристи
(Щось, очевидно, з філософії!)
Волюнтаризм походить од латинського слова «voluntas», що значить — воля, хотіння.
Ідеалізм (кажуть, що єсть такий напрямок у філософії) поділяється ніби на філософічні «піднапрямки»: пантеїзм, раціоналізм і волюнтаризм.
Сьогодні нас пантеїзм і раціоналізм не цікавлять, а сьогодні нас інтересує «волюнтаризм»…
Що ж воно за такий піднапрямок — волюнтаризм?
Це — коли люди чогось дуже хочуть.
За основоположника волюнтаризму на Україні вважається Стецько з «Сватання на Гончарівці», який сформулював цей філософський піднапрямок таким-о чином:
— Ги-ги! Мамо! Каші хочу! Каші, каші! Ги-ги!
Мама каші Стецькові дала, Стецько своє хотіння (волюнтас) задовольнив, і замовк, і почав лускати горіхи, але підслухав цю сцену українсько-німецький «філософ» Ленковський, вдарив себе в лоба та аж підскочив:
— Тисячоліттями шукали-сьмо філософської основи обгрунтувати, чому саме українсько-німецький язик найкраще може лизати гестапівські чоботи, і не знайшли! А от «Стецько» знайшов!
З того й пішло.
Спочатку цей філософський піднапрямок так і звався: «стецькізм», але що таке «стецькізм» розуміли тільки на Гончарівці та ще по тих місцях, де виставляли славнозвісну комедію Григорія Квітки-Основ'яненка.
На міжнародний масштаб «стецькізм» не випнувсь.
Думали довго, як би його, щоб на латинську мову, щоб так, як у людей.
Міркували так:
— Стецько каші хотів?
— Хотів!
— У Стецька, значить, що було?
— Хотіння!
— Що це таке «хотіння»?
— Воля до їсти!
— Стійте, стійте! «Воля до їсти?!» А якби він не їсти, а чогось іншого хотів?
— Це не важно! Аби хотів! Аби було хотіння, воля! Як по-латинському «воля»?
— Волюнтас!
— О! От і вийде, що Стецька просяк «волюнтаризм», а ваш Стецько — волюнтарист! Це вам уже не «стецькізм».
Таким-о чином за ідеологічну базу українсько-німецьких націоналістів і було визначено філософський піднапрямок — волюнтаризм, який, крім назви, нічим іншим од бувшого «стецькізму» не відрізняється.
Побігли до гестапо.
— Волюнтаризм — наша ідеологія! Хотіння! Ми, — ги-ги, — хочемо!
— Що ж ви, — ги-ги, — хочете?
— Ми хочемо державу! Хоч невеличку, хоч видимість держави!
— Держави хочете?
— Держави!
— А хіба ми вас не держимо?
— Держите!
— А ви держіться, коли ми вас держимо!
— Та ми вами держимось, спасибі вам, так не виходить волюнтаризму, бо волюнтаризм — це ж хотіння, і ми хочемо, бо ми ж волюнтаристи…
— Так що ж, ви держаться, виходить, не хочете?
— Ні, ні, хочемо, хочемо!
— От вам і хотіння! От вам і волюнтаризм! Пст!
У Харкові, на холодногорському цвинтарі, де поховано основоположника волюнтаризму Стецька, темними ночами чути стогін із Стецькової могили:
— З твоїми волюнтаристами! Був би знав, і каші б тої у мами не прохав!
І чорт відмовляється…
У новорічну ніч зібралися біля верховної охорони всі отамани самостійної і ні від кого не залежної дірки на велику нараду.
На нараду прибули: Бандера, Мельник, Шмуляк, Мудрий, Левицький, Чуйко, Базяк та ще чоловіка зо три з державних самостійної дірки мужів.
Перед нарадою прийняли парад збройних дірчастих сил.
Перед отаманом продефілірувало аж одинадцять чоловіка немоторизованої піхоти, прогарцювали верхи на осинових кілках два чоловіка кавалерії, а ззаду йшов пушкар з бузиновою пукалкою — це самохідна артилерія.
Парад приймав сам Степан Бандера, а командував парадом сам Андрій Мельник.
Василь Шмуляк, як голова національного в дірці комітету, стояв і кивав головою:
— Так-так! Наша бере! З такими орлами та з такою технікою ми від Карпат аж до Дону всіх і вся повоюємо!
Після урочистого параду спустилися у верховну схрону на новорічну велику нараду.
Нарада мала бути програмова.
Треба було вирішити основне і найголовніше питання:
— Кому в наступному році продаватися?
— Дозвольте слово щодо порядку денного? — прогугнявив Бандера.
— Прошу! — сказав голова.
— Маю додаток до порядку денного!
— Прошу!
Бандера одхаркався:
— Порядок денний, на мою думку, має бути такий: перше — «Кому в наступному році продаватися?»; друге — «За скільки продаватися?»
— Хто з цього приводу хоче висловитися? — запитав голова.
— Я! — крикнув Андрій Мельник.
— Прошу!
— Я проти додатку до порядку денного. Не можемо ми тут визначати ціну. По-моєму, — скільки дадуть.
Проголосували.
Другий пункт порядку денного відкинули. Погодилися на тому, що продаватися за стільки, скільки дадуть.
Доповідав про те, кому в наступному році продаватися, Андрій Мельник, дуже в цій справі досвідчений лис, що почав продаватися ще з часів лихої пам'яті Центральної ради… і кому тільки він у своєму житті не продавався!
Доповідь він виклав в історичному аспекті.
— Панове! — почав він. — Продаватися — це справа для нас не нова. Продавалися ми і німцям ще Вільгельмовим, і Келерові, і Скоропадському, і Краснову, і Денікіну, і Врангелю, і Геллеру, і Пілсудському, і французам в Одесі, і румунам, і туркам, і японцям «Зелений клин» продавали, і мадярам, і гітлеро-гестапівцям; тепер оце новим панам за долари продалися. У мене просто голова тріскає, кому ми ще не продавалися!
— Як кому? — крикнув Бандера.
— Ну, а кому? — спитав Левицький.
— Готтентотам! Ось кому!
— Готтентотам? Так готтентоти далеко! Аж на півдні Африки!
— Аби гроші! То нічого, що далеко! — буркнув Бандера.
— Готтентоти — бідні! Що вони можуть дати? — встряв у суперечку Шмуляк.
Продаватися готтентотам не погодилися.
— Ну, тоді тільки чортові! — махнув рукою Левицький.
Ухвалили продатися чортові.
Треба не забувати, що дія відбувалася в англо-американській окупаційній зоні, а там чорти єсть.
Послали делегацію до Вельзевула, найголовнішого чорта.
Вельзевул якраз ратиці чистив, у новорічний похід збирався.
Чортеня-джура доповіло Вельзевулові:
— Делегація з самостійної дірки до вас прийшла продаватися!
— Оце оті запроданці, зрадники, шахраї, гестапівці, що ото торгують Україною та чоботи всім, хто п'ятаки дає, лижуть? — спитав з обуренням Вельзевул.
— Ага! — каже чортеня-джура.
— Гони їх, мерзотників, у три потилиці. Щоб і духу їхнього тут не було! Я не гестапівець. Я — чесний чорт! Та мені на них плюнути противно! Гони!
Вигнав чорт делегацію.
…Верховні правителі самостійної дірки вирішили і в наступному 1947 році, коли пощастить врятуватися від шибениці, лизати чоботи тому пану-хазяїнові, який більше заплатить.
«Тепер я турок — не бандит»
Одного дня в самостійній дірці українських хтобільшедасть-націоналістів, що, як ми знаємо, розташувалася тепер на тамтешній зоні окупації Німеччини, трапилася незвичайна подія.
Зібрався на засідання самостійно-дірчастий провід: Мельник, Левицький, Шмуляк та інші дірководи.
А Бандери не було…
Сиділи всі й чекали на найголовнішого…
Коли ось одчиняються двері і входить, — хто ж би ви думали?
Входить турок…
Справжнісінький турок: у червоній фесці, в широчезних, аж до кісточок, штанях, у зубах люлька…
Входить, руку до лоба притулив та й каже:
— Слава аллаху!
Всі аж попідскакували.
А турок до них:
— Чого ж ви мовчите? Слава аллаху, кажу!
Коли це Мельник:
— Степан?! Тю! Чого це ти на турка перевернувся?!
По голосу Мельник упізнав, що то таки справді був не турок, а Степан Бандера власною персоною…
Всі до нього попідскакували:
— Та невже?! Та як? Та чому? Чому в турецькому вбранні? Невже справді змагометився?
