Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ) - Еременко Оксана Георгиевна (читаем книги онлайн TXT) 📗
Це не привид! – засміялись хлопці. – Він в зелених капцях не ходить!
Я вже сиділа у сараї й не на жарт розлютилася. Звідкіля їм знати, в чому ходять привиди?!.
Першою запустили у «кімнату» малу Оксанку. Дівчинці ледь виповнилося три роки. Та вона сама захотіла піти всередину, відпустивши руку брата, який її привів. Куська пхнула маленьку у сарай й швиденько причинила двері. Дитина розгублено застигла на порозі, перелякано мнучи поділ плаття. Тоді несміло ступнула крок у темряву, плутаючись між павутинням. Я швидко натисла кнопку на магнітофоні, сидячи за ночвами. Але звуку не було, тільки шипіння. Я клацнула знову й знов. Магнітофон шипів несамовито. Видно, цього було достатньо, щоб налякати Оксанку, бо вона почала пхикати. І раптом мене осяяло. Я покрутила коліщатко звуку на магнітолі й на весь сарай роздалось хрипіння й стогони, що ми їх записали. У мене аж самої мурахи по спині побігли. Дитина розридалася у голос, кличучи маму. Двері прочинилися й влетіла Вікушка-«привид», намагаючись заспокоїти маленьку. Та Оксанка так розплакалась, що її довелося напувати заспокійливим удома. Оксанкина мати розлютилась, що ми так налякали її дитя, й збиралася сваритись із нашою мамою.
Отож, ми похапцем почали запускати у «кімнату» решту дітей, доки батьки ще ні про що не дізналися. Залишились, в основному, хлопці. Вони чванливо заходили в сарай, не звертали уваги на павуків, насміхалися над розвішаними ляльками під кетчупом, та упевнено йшли геть. Нам стало сумно, адже ми так старалися. Мене вже боліло усе тіло непорушно сидіти під холодною стіною. До того ж, я жахливо змерзла, не дивлячись на спеку за вікном. Врешті-решт, залишився один Сашко, з яким ми теж нормально спілкувались. Він зайшов всередину, зупинився на хвилинку, озирнувся. Магнітофон я вирішила вже не вмикати – надто банально це було. Тож у повній тиші й темряві, тільки під мерехтливе світло свічок, Сашко просувався уперед. Я вже відчувала його дихання та тихі підсміювання над нашими стараннями. Кроки наблизились до ночов та зупинились. «От і все», - подумала я. Зараз він найде мене і висміє на всю вулицю. Хлопець й справді запхнув руку за ночви й торкнувся моєї крижаної долоні. Я вже збиралася вилізти, як раптом він сахнувся, закричав несамовитим голосом й прожогом кинувся до дверей. Щосили забарабанив кулаками, й як тільки засув відсунувся, вискочив надвір, вигукуючи щось на разок: «У них там... хтось неживий.. а ночвами!..»
Дітлахи перелякано кинулись навтьоки, гублячи сандалі. А ми вже не криючись реготали, смакуючи подробиці пригоди.
Звичайно, пізніше ми розповіли друзям правду, бо інакше з нами б ніхто не грався. Але Сашко ще довго не вірив й повторював: «Але холодні руки!.. В живих людей не буває таких холодних рук!..» Аж доки ми не повели його в сарай і не показали пусті ночви, за якими нікого не було…
ОСТАННІ ДНІ ЛІТА
Я скоро їду, - із сумом сказала Вікушка.
Ми сиділи на траві в холодку, понуривши голови. Ні, ніяк не могли ми звикнути до цього повідомлення! Кожного року звістка про від`їзд подруги до Миколаєва змушувала нас ходити злими, невеселими та нервовими.
Коли? – запитала мала.
Через три дні. Батьки допоможуть ще викопати трохи картоплі бабусі з дідусем, і тоді ми поїдемо.
А взимку ти приїдеш на канікули? – з надією цікавлюсь я. У сестри в очах жевріє те ж запитання.
Думаю, так. Я постараюсь. Це ж не від мене залежить, а чи будуть їхати мама з татом?..
Ми знову похнюпили носи й сиділи, підшморгуючи. Зрештою, мені це набридло, й я підхопилась на рівні ноги:
Досить! Треба провести ці дні весело й радісно, щоб було що згадати! Сьогодні бабуся йде пасти кіз, давайте підемо з нею?!.
Хочу сказати, що у нас була іще одна двоюрідна бабуся Віра, яку ми просто обожнювали. Галка й Зірка – її кози – терпіти не могли нас, а ми їх. Зате яка ж це була насолода – піти з бабусею до закинутої станції випасати тварин, і там повечеряти чимось смачненьким.
Віки дуже зраділи. Ми ледь дочекалися, коли сонце почне хилитися за обрій. «Кіз треба випасати ввечері, коли не жарко, але доки не випала роса. Бо кози після того вже не їстимуть», - казала бабуся. Мама зібрала нам з собою їжу, ми побрали теплі кофти й штанці, наобіцяли Вікушкиному дідові не загубитися й не впасти в яму, та й вирушили.
Ми брели повільно, не поспішаючи. Тварини ліниво скубли пожухлі стебельця вздовж дороги, вкритої пилом. Бабуся час від часу поганяла їх лозиною, коли намагались влізти на чийсь город. Ось і станція техобслуговування. Вона знаходилась на околиці, між нашою вулицею та сусіднім хутором, що складався з десяти хат. Колись тут ремонтували автомобілі, а тепер будівля зяяла розбитими вікнами. Двері були замкнені на величезні замки, та кого вони цікавлять, коли є вікна? Це ж набагато веселіше – залізти усередину крізь вибиту шибку. Хоч як бабуся не боялась, що ми поріжемо ноги й руки битим склом, це не стало на заваді. Ми швидко, одна за одною, проникли у середину будівлі. У першій кімнаті, що являлась, видно, приміщенням для обіду там роздягальнею одночасно, не було нічого цікавого. Лише столик, кілька вішалок та чиїсь замурзані чашки, вкриті павутиною. Тут було напівтемно, ехо гуляло від стіни до стіни. Ми обережно перейшли до іншої зали – й замовкли, ошелешені. Приміщення було величезним, стеля - заввишки метрів шість, акустика така, що, навіть розмовляючи пошепки, можна було почути все до словечка з іншого кутка кімнати. Куська голосно скрикнула. Посипалась пилюка, десь вгорі злякано запурхали потривожені ластівки.
Оце клас! – захоплено протягнула Вікушка.
Ага, - погодились ми.
А тут ще є другий поверх, - скрикнула я, угледівши залізні поручні, що вели нагору.
Сходи були хиткі, скрипучі. Подекуди частини заліза повипадали й на їх місці чорніли дірки. Але я, незважаючи на страх висоти, подряпалась по них. Цікавість переважала здоровий глузд.
Оксана, не лізь! – тихо застережила Куська, проте я не зважала.
Та нагорі й не було нічого особливого. Лише купа якогось сіна й голі дошки.
Я спустилась додолу. Раптом нам вчулися чиїсь скрадливі кроки.
Ви це чуєте? – нашорошила вуха Куська.
Тсс!.. – я затулила сестрі рота.
Хто це може бути? – злякано зашепотіла подружка.
Може, тут ховаються злодії? – мої зуби цокотіли від страху. – А ми прийшли…
Ми напружено вслухалися у тишу. Крок… Іще один… Волосся на голові стало дибки. Очима я шукала якусь каменюку чи шибку поряд, адже тікати було нікуди – хтось ішов із виходу. Тиша… Крок… Знову тиша. У кімнаті ледве було видно, адже сонце сідало. Раптом від дверей почала з`являтися тінь. Хтось великий та дужий стояв за одвірком. Я міцно схопила сестру та подругу за руки, готова оборонятися до останнього. Спочатку тінь розплилася, потім набула округлих форм... Й на підлозі чітко вималювалися… роги!
Це… коза! – радісно скрикнула я.
Дівчатка з полегшенням зітхнули. Серце колотилось, як ненормальне. Руки потерпли й побілили від пережитих емоцій, а дурна Галка скакала до нас, намагаючись буцнути лобищем.
Ми із вереском кинулись на вулицю, чим мало не до смерті налякали бабусю Віру.
Та й що там, дітки, цікавенького? – поцікавилась вона, зав`язуючи хустку, що сунулася з голови.
Та там… - почала Вікушка, але Зірка не дала їй договорити. Вона вдарила подругу безрогим (на щастя) лобом у бік, і та сторч полетіла в яму, біля якої стояла.
Мені аж темно у очах стало. Я кинулась до краю ями. На превелику радість, та виявилась неглибокою, всього метри півтора. Та біда у тому, що із неї ніяк було вибратися – ні драбини, ані сходин ми не знайшли. Проте Вікушка не впала у відчай, а голосно скрикнула:
Я мавпа, бо я народилася у рік Мавпи! – і спритно вискочила нагору.
Ми й роти роззявили, після чого зайшлися нестримним реготом.
Сутеніло. Сонце майже повністю зникло за обрієм. Випала роса, тому кози ліниво тупцювали по траві й відкушували тоненькі гілочки дерев. Бабуся розклала на бетонних плитах вечерю – чорний хліб, смажені яйця, домашню копчену ковбасу та узвар. Лише тепер я відчула, як зголодніла. Ми повільно смакуємо підвечірок та насолоджуємось останніми теплими літніми вечорами. Листя ще зелене, але вже якесь… не таке, як буває навесні. Воно трохи зжухло, багато листочків пожовкли та осипалися. Осінь дихає у скроню, її присутність вже відчувається у всьому. Ночі стали холодними, частіше йшли дощі. Скоро потрібно до школи. Куська піде в перший клас. Як швидко летить час! А куди він летить? Невідомо… І що там, попереду?..
