Музиканти сміються - Муха Антон Иванович (мир книг TXT) 📗
— Для мене дуже приємні ваші постійні відвідини, добродію, але я трохи здивозаний, коли ви дозволяєте це собі без запрошень.
— Ви мене повинні зрозуміти, вельмишановний пане, — заперечив гість. — Щодня, коли я повертаюсь додому, я читаю запрошення, написане вашою шляхетною рукою на своїх дверях. А стерти його я не можу, бо зберігаю як найдорожчий автограф. Тому самі подумайте, як же я маю не з'явитися до вас на обід: адже запрошення такої великої і поважної особи, як ви, — закон для бідного музиканта.
Коли знаменитий французький письменник, філософ і музикант XVIII ст. Жан Жак Руссо був у Фонтенбло на виставі своєї опери «Сільський чаклун», до нього підійшов якийсь вельможа і шанобливо сказав:
— Дозвольте, пане, зробити вам комплімент.
— Будь ласка, якщо він гарно складений, — відповів Руссо.
Знічений вельможа мовчки пішов геть, а друзі стали дорікати Руссо:
— Як ви йому відповіли!
— Цілком слушно, — заперечив той. — Хіба є на світі щось жахливіше за незугарний комплімент?
Одразу по смерті Людовіка XV його наступник, нудьгуючи на концерті, наказав закінчити його раніше і оголосив:
— Доволі з нас музики!
Один з оркестрантів сказав своєму сусідові:
— Друже, яким жахливим буде нове царювання!
І він не помилився.
Французький історик і письменник XVII–XVIII ст. Фонтенель написав оперу і в ній, обурюючи святенників, вивів хор жерців. Архієпіскоп паризький вимагав зняти цей номер. Фонтенель відповів:
— Я ж не чіпаю його попів, хай і він не чіпав моїх.
Один дуже багатий та знатний вельможа написав оперу і показав її Христофорові Глюку.
— Ну, що ж, вельмишановний пане, — сказав Глюк, ознайомившись з партитурою, — опера непогана, але для того, щоб це був шедевр, вам бракує бідності.
Композитор Фелікс Мендельсон був онуком філософа Мойсея Мендельсона. Доживши похилого віку, батько композитора бурчав:
— Коли я був молодий, мене називали «сином філософа Мендельсона», а тепер, коли я старий, ніхто мене інакше не зве, як «батько музиканта Мендельсона».
Бомарше, що чудово грав на арфі, якось було запрошено до двору французької королеви. Під час виконання він, природно, сидів на дзиглику, тоді як ніхто з вельмож ще не мав честі сидіти в присутності королеви. Один з цих «державних мужів», пригадавши, що батько Бомарше був звичайний собі годинникар, запитав з явним викликом:
— Скажіть, пане Бомарше, скільки може коштувати такий годинник?
Бомарше взяв годинника, підніс до очей і… несподівано випустив з рук. Скалки бризнули вусебіч.
— Ви погано виховані, любий, — процідив крізь зуби вельможа.
— Гадаю, що в цю хвилину ми з вами відчуваємо однаковий жаль від того, що мій батько не передав мені свого досвіду. Чи не так? — спокійно відказав Бомарше.
До старого віденського капельмейстера прийшов молодик і, простягаючи конверт з листом від свого вчителя музики, соромливо попросив навчити його контрапункту.
Капельмейстер розірвав конверт і прочитав: «Подавець цього — нікчемний фантазер, який вбив собі в голову, що може зробити переворот у музиці. Він зовсім не має хисту. І, звичайно, за все своє життя він не створить нічого путнього. Ім’я йому — Йозеф Гайдн».
Капітан одного корабля далекого плавання прийшов до композитора й запитав:
— Ви пан Гайдн?
— Так, — відповів композитор.
— У такому разі,— сказав капітан, — прошу вас написати марш для моїх матросів, щоб трохи підбадьорити їх. Я заплачу вам тридцять гіней, але марш я маю одержати сьогодні ж, бо завтра відпливаю до Калькутти.
Гайдн погодився, і капітан пішов. Композитор сів за рояль, і за чверть години марш був готовий. Вважаючи, що така праця не варта тридцяти гіней, Гайдн створив ще два марші, щоб надати капітанові можливість вибирати.
Капітан прийшов на світанку.
— Чи готовий мій марш? — питає вій.
— Так, Ось він, — відповідає Гайдн,
Будь ласка, програйте мені його.
Гайдн сів за рояль, і поки він грав, моряк відрахував тридцять гіней, поклав їх на рояль, потім узяв ноти і швидко пішов. Гайдн кинувся за ним.
— Пождіть! — гукнув він. — У мене є ще два марші, кращі за цей. Вертайтесь і послухайте їх.
— Я цілком задоволений, — сказав капітан і швидко пішов.
— Я вам подарую їх, — кричить Гайдн.
Та моряк був уже далеко.
А коли композитор послав ці два марші йому на судно, той повернув їх з написом: «Я цілком задоволений».
Якось Гайдн диригував оркестром у Лондоні. Йому було відомо, що багато англійців ходять на концерти не заради того, щоб послухати музику, а в ім'я традиції. Деякі лондонські завсідники концертних залів набули звички навіть засипати в своїх вигідних кріслах під час концерту.
Невдовзі Гайда переконався, що й для нього не зроблено винятку. Ця обставина вельми вразила композитора, і він вирішив відплатити байдужим слухачам. Помста була дотепною: спеціально для лондонців Гайдн написав нову симфонію. В найкритичніший момент, коліт частина публіки почала куняти, прогримів страшенний удар величезного барабана. І так щоразу, як тільки слухачі вбиралися спати. З того часу ця симфонія називається «Симфонія з ударами литавр» або «Сюрприз».
Якось Гайдн, на превелике своє здивування, застав у себе вдома гостя-різника, що виявився любителем та знавцем його творів.
— Маестро, — різник шанобливо зняв капелюха, — днями у моєї доньки весілля. Напишіть мені, будь ласка, новий гарненький менует. До кого ж мені звернутися з таким важливим проханням, як не до уславленого Гайдна?
Гайдн погодився і пообіцяв, що через день менует буде готовий. У призначений час різник прийшов і одержав дорогоцінний подарунок.
А за декілька днів Гайдн почув приголомшливі звуки, в котрих ледь-ледь пізнав мелодію свого менуета. Підійшовши до вікна, Гайдн побачив розкішного бика з позолоченими рогами, щасливого різника з донькою і зятем та цілий оркестр мандрівних музикантів.
Різник зробив крок наперед і з почуттям виголосив:
— Добродію, мені здається, що найкращим виявом вдячності за чудовий менует може бути з боку різника тільки найкращий його бик.
З того часу цей до-мажорний менует Гайдна так і називається «Менуетом бика».
Ерцгерцогиня Марія Антуаиетта водила маленького Вольфганга Амадся Моцарта віденським палацом. Хлопчик посковзнувся на паркеті і впав. Ерцгерцогиня квапливо підвела його.
— Ви дуже добрі,— сказав їй юний музикант, — я а вами одружусь.
Марія Антуанетта переповіла це своїй матері.
— Чому ти хочеш одружитися з її величністю? — запитала імператриця.
— Із вдячності,— відповів Моцарт.
Коли семирічним Моцарт давав концерти у Франкфурті-на-Майні, до нього підійшов хлопчик років чотирнадцяти і сказав:
