Музиканти сміються - Муха Антон Иванович (мир книг TXT) 📗
— А все ж? — наполягав директор.
— Про вас, добродію, — ввічливо уклонився музикант.
Один піаніст, який любив хвалитися своїми успіхами, побачив Носковського і запитав:
— Чи знаєте ви, скільки мені приніс останній концерт?
— Знаю, — впевнено відповів Московський. — Половину!
Славетна російська піаністка Ганна Єсипова знала напам’ять величенний репертуар. Одного разу, перебуваючи за кордоном, вона відвідала піаніста Теодора Лешетицького. Господар запропонував Єсиновій зіграти з ним у чотири руки якусь нову, щойно створену симфонію. Серед слухачів був присутній автор твору. Вражений подиву гідним читанням малорозбірливого рукопису свого твору, він висловив Єсиновій своє захоплення, сказавши, що його найбільше вразило цілком вільне читання у швидкому темні дуже важкого скерцо.
— Вам воно сподобалося? запитала піаністка. — Хочете, ми його повторимо?
І, не чекаючи на відповідь, вона повторила його з Лешетицьким, причому свою партію виконала, не заглядаючи в ноти.
Через рік Єсипова знову була в Лешетицького і той нагадав їй минулорічний «трюк».
— Чи не хочете ви його повторити? — запитала вона і, сівши за інструмент, знову зіграла скерцо.
Восени 1888 року в Тифліському державному театрі йшла опера А. Рубінштейна «Демон». Виконуючи роль Сінодала, відомий російський артист М. Медведєв виїхав на сцену верхи і перший речитатив промовив, сидячи на коні. Наступного дня газета «Кавказ» писала: «Це було б справді ефектно, коли б коня Медведєва не вели за оброть два нукери…
Бо це якось не в'яжеться з відомою хвацькістю грузинських князів-вершників…»
Директор і піаніст Московської консерваторії В. Сафонов мав один дефект: ніколи не міг напам'ять зіграти великого твору.
На одному з концертів Сафонов запнувся і, як не мучився, не згадав продовження. Тоді він схопився з місця і вигукнув:
— Дайте ж мені ноти, сто чортів!
Публіка розвеселилась. Однак концерт тривав і закінчився з великим успіхом.
Знаменитий польський піаніст Моріц Мошковський зустрів свого учня:
— Знаєте, пане вчителю, я даю уроки по шістдесят франків за годину.
— Я також, — відповів Мошковський, — даю уроки по такій же ціні, тільки ніхто їх не бере.
Поппер і Мошковський, два друга-музиканти, прогулювалися вулицями Відня. За відсутністю таланту, Поппер мав багато порожнього гонору. Отож, вони гуляли, мирно гомонили. Поппер читав на стінах будинків написи і важко зітхав: «Тут помер Бетховен», «Тут народився Франц Шуберт», «Тут жив Брамс».
Так вони дійшли до будинку, де жим Поппер, котрий таки не витримався і болісно зітхнув.
— Ох, — сказав Мошковський, — чи можеш ти собі уявити, що за напис буде тут у майбутньому?
— У майбутньому? — перепитав Поппер. — Невже ти так гадаєш?
— Звичайно, — серйозно відповів Мошковський, — можеш навіть не сумніватись. Тут висітиме оголошення: «Будинок здається внайми».
Якось Мошковського запитали, кого з братів Шарвенка — Філіпа чи Ксаверія, він вважає кращим музикантом. Мошковський відказав:
— Чесно кажучи, важко на це питання відповісти. Коли б мене запитали, хто з них гірший, я відповів би, не задумуючись.
Одним з найбільш вдалих творів, що приніс славу молодому І.Ф. Стравинському, є створена ним в 1910 році на замовлення С.Дягівєва симфоніч-
на сюїта з балету «Жар-птиця». Однак мало хто знає, то цей твір спочатку було замовлено С. Дягілєвим А. К. Лядову, котрий вже тоді був широко відомий як автор чудових симфонічних і фортепіанних творів. Щоправда, цих творів не так вже багато: композитор відрізнявся винятковою вимогливістю і надмірною повільністю в роботі. І цього разу він не поспішав із замовленням. У відповідь на чергове нагадування Дягілєва Лядов добродушно «заспокоїв» його:
— Справи йдуть чудесно: я вже купив нотний папір!
Розлючений антрепренер розірвав з Лядовим угоду і передав замовлення Стравинському.
Під час гастролей в Лондоні угорський диригент Артур Нікіш, бажаючи надати трубі більшої віддаленості, посадив першого трубача на гальорку. Однак в потрібний момент замість дзвінкого сигналу пролунав уривчастий звук. Нікіш не розгубився і подав знак другому трубачеві, який зіграв те, що від нього вимагалось. В антракті диригент накинувся на першого трубача:
— Що ви накоїли! Чому не подали сигналу? Ви ж могли зірвати мені всю увертюру!
— Пробачте, — занепокоєно відповів той, — але тільки я підніс трубу до губів, як з'явився капельдинер і вирвав її мені з рук, додавши: «Як вам не соромно! Адже диригує знаменитий Нікіш!»
Бернард Шоу замолоду писав театральні і музичні рецензії для однієї лондонської газети. Відряджений редакцією на концерт хору спілки лікарів, він написан дужо коротку рецензію: «Учора співали лондонські лікарі. Слухати їхній спів, зничайно, можна, але краще все ж таки нагадати їм про ту обітницю мовчання, яку вони давали, одержуючи лікарські дипломи».
— Чи грає оркестр на замовлення публіки? — запитав Бернард Шоу у диригента ресторанного оркестру.
— Звичайно, сер.
— Чудово. У такому разі попросіть його зіграти… в доміно.
Бернарда Шоу було запрошено в сім’ю багатія. Не встиг Шоу увійти до передпокою, як донька господаря сіла за рояль і почала грати якусь салонну п’єску.
— Ви, здається, любите музику? — запитав хазяїн будинку.
— Звичайно, — відповів Шоу, — але нехай це не заважає панночці музичити.
Актор-початківець настирливо просив Бернарда Шоу дати йому рекомендацію в театр. Шоу погодився і написав для нього такого листа: «Щиро рекомендую Вам молодого актора. Він грає Гамлета, Шейлока, Цезаря, на флейті і на більярді. Найкраще він грає на більярді».
Коли Б. Шоу був музикальним критиком, його запросили в один аристократичний салон на концерт молодого скрипаля.
Після концерту господарка салону запитала Шоу, якої він думки про її протеже. Письменник відповів, що молодий музикант нагадує йому Падеревського.
— Але ж Падеревський ніколи не був скрипалем, — здивувалася дама.
— Саме тому, — відказав Шоу.
Італійський композитор Руджеро Леонкавалло на прем'єрі своєї опери «Паяци» помітив, що в залі з'явився якийсь пан в одязі вершника і у високих чоботях із шпорами. Композитор підійшов до незнайомця і чемно подякував йому.
