Музиканти сміються - Муха Антон Иванович (мир книг TXT) 📗
— Форте!
Так повторювалося декілька разів. Зрештою тромбоніст, у якого від дуття ледь не луснули щоки, признався, що голосніше він грати вже не може. У відповідь Бюлов спокійно йому пояснив:
— У цьому немас потреби, мій любий. Справа в тому, що з самого початку ви грали фортіссімо, а я вимагав від вас грати форте.
Цілковита протилежність
— Яка відмінність між гарним диригентом і поганим? — запитали якось у Бюлова.
— Бачите, гарний диригент партитуру тримає в голові, а поганий — голову в партитурі,— відповів Бюлов.
Один співак, що репетирував з Бюловим, постійно запізнювався на репетиції. Диригент тактовно, але не без іронії запитував:
— Оркестр і я, певне, приходять зарання, чи не так? Але одного разу співак прийшов своєчасно. Натомість oркестранти, які звикли вже його очікувати, розбрелися хто куди.
— Браво, — вигуискнув Бюлов, — нарешті весь оркестр з'явився згідно вашого розкладу.
Брамс був слабенький оратор. Після виконання його Першої симфонії влаштували банкет, на якому був присутній чеський віолончеліст і композитор Давид Поппер. Брамса попросили виступити, і він почав:
«Творити музику — дужо важка справа… Так, панове, творити дужо важко». Ці слова він повторив декілька разів, очевидно, не знаючи, що говорити далі.
Нарешті він сказав не без сарказму: «Наслідувати значно легше, однак про це може більш детально розповісти вам мій друг Давид Поппер».
Попнер підвівся і, посміхаючись відповів:
— Панове, мій друг Брамс стверджує, що я спеціаліст у наслідуванні: не знаю, чи це точно. Знаю лише, що єдиний композитор, якого варто наслідувати — до Бетховен. Однак про це мій друг Брамс може розповісти більш детально…
— Чому ви пишете таку журливу музику? Слухач хоче відпочити, повеселитися, піти з концерту в доброму гуморі. А ви? Напишіть що-небудь веселе, життєрадісне. І… продаж піде веселіш, — казав видавець молодому Брамсові.
— Спробую, — відповів композитор.
За декілька днів він прийшов у видавництво з величезним пакунком.
— Ну, що вийшло? — зустрів його видавець запитанням.
— Не знаю, — відповів Брамс і поклав перед видавцем ноти.
Новий твір починався так: «Весело іду я в могилу».
Один композитор-початківець звернувся до Брамса з проханням оцінити його твір. Брамс уважно переглянув партитуру, похитав головою, погладив бороду і, нарешті, добродушно запитав:
— Де ви купували такий гарний нотний напір?
Відомо, що Брамс високо цінував талант Йоганна Штрауса. Якось дружина Штрауса попросила його написати кілька рядочків в її сімейний альбом.
Брамс взяв перо і занотував перші такти Штраусового вальса «На чудеснім голубім Дунаї». Нижче зробив приписку: «На превеликий жаль, музика не моя. Йоганнес Брамс».
Не вельми талановита співачка запитала Брамса, що він думає про її концерт, котрий от-от має відбутися.
— А ви готові до концерту, мадам?
— О так! Може ви послухаєте мене зараз?
— Ні, ні,— жваво заперечив Брамс, — я лише хотів довідатися, чи пошили ви до концерту сукню і купили рукавички?
— Безперечно, але чого вас цікавлять ті дрібниці?
— Просто, якби ви не зробили цього, я радив би вам відмінити концерт.
Один німецький композитор написав пісню на слова Ф. Шіллера і попросив Брамса послухати його. Брамс прослухав пісню і сказав у задумі:
— Пречудово! Я що раз переконався, що цей вірш Шіллера справді безсмертний.
Якось Брамс, акомпануючи віолончелістові, грав фортіссімо і глушив свого партнера. Нещасний віолончеліст врешті-решт не витримав і заблагав:
— Прошу вас, трішки тихіше: я абсолютно себе не чую…
— Щасливець! — процідив Брамс крізь зуби.
Брамс терпіти не міг дилетантів, які частенько напосідали на нього, щоб він прослуховував їхні опуси. Композитор, аби позбутися їх, уживав усіх засобів. Якось Брамс зустрівся на сходах з молодиком, що ніс величезну в'язку нот. Молодик, не знаючи композитора на обличчя, звернувся до нього з проханням показати, де живе Брамс.
— Тут, на третьому поверсі,- відповів композитор і спокійно пішов собі далі.
Брамса запросили на обід до високого аристократа. Композитор прийняв запрошеним і, прибувши в замок, побачив там вишукано товариство.
Коли всі сіли за стіл, господар, бажаючи виголосити щось приємне для композитора, промовив:
— Панове, з нагоди присутності нашого уславленого Йоганнеса Брамса я звелів принести з моїх винних льохів найкраще вино. Це, так би мовити, «Брамс» серед моїх вин!
Трохи згодом господар запитaв у композитора, як йому подобається цей сорт вина.
— Взагалі непогано, — відповів Брамс, — але чи нема у ваших льохах ще й «Бетховена»?
Як відомо, О. П. Бородін приділив значно більше уваги хімії, аніж музиці. Крім того, він частенько захоплювався й іншими побічними справами: складав доповіді, звіти, перевіряв облікові книги тощо. Римський-Корсаков, коли приходив до друга, запитував:
— Олександре Порфировичу, чи написали ви?
Той з ледь помітною посмішкою відповідав:
— Написав.
— Що ж ви написали?
— Так от бачите, — показував Бородін на стіл. — Листи.
Римського-Корсакова такі жарти дуже дратували.
— А чи переклали ви, нарешті, половецькі танці?
— Переклав, — відповідав так само незворушно Бородін.
— Ну, хвалити бога! — зітхав з полегкістю Римський-Корсаков.
Та радів він завчасно.
— Я переклав їх з фортепіано на стіл, — пояснював серйозно Бородін.
Розповідають про випадок, що стався з Бородіним. Якось ідучи з дому і побоюючись, що за час його відсутності до нього може завітати хтось із друзів, він повісив на дверях записку: «Буду за годину». Повернувшись через деякий час, він помітив записку і був прикро вражений:
— Яка досада! А втім, нічого не вдієш — доведеться чекати…
І, зітхнувши, присів на лавочку, очікуючи… самого себе.
О. П. Бородін був дуже неуважний.
Якось запросив він до себе на вечір друзів. Грали його твори, вечеряли, розмовляли. Раптом Бородін встає, одягає пальто й прощається.
— Куди це ви, Олександре Порфировичу?
— Бувайте здорові, ніколи, вже й додому час — у мене завтра лекція…
Вибухнув сміх, і тільки тоді господар зрозумів, що він у себе вдома.
Бородін поїхав якось із своєю дружиною за кордон. Під час перевірки паспортів на прикордонному пункті урядовець запитав, як звати його дружину. Бородін, думаючи про щось своє, не зрозумів одразу запитання. Урядовець підозріло глянув на нього:
