Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
І вп’ять вона закраснілася...
У суботу увійшов Олексій у хату швиденько та й каже: «Знаєш, Галю, що я надумав? Охвицер зовсім не пишний і овсі не гордий. Закличу його до нас полудновати завтра». Галочка так і сторопіла. Дума і не зна, що сказати.
Батько вп’ять її спитав: «Чи добре так, чи як думаєш?»
— Та воно б то, пожалуй, добре,— ледве промовила Галочка,— так глядіть тільки те, чи піде ж вій до нас, до простих мужиків?
— О, я знаю, що піде,— сказав Олексій.— Коли посадив мене край себе і казав, що ми перед богом усі рівні, так такий вже не одцурається від хліба-солі. Та і що ж? Зберімося, налагодьмося, а не прийде — як хоче.
— А що ж ми йому налагодимо? У иас панського нічого нема, та й не знаємо, що для напік треба.
— Дурна ти, душко! Не усе одпакому хліб-сіль бог дав, що пану, що усякому чоловікові? Чого тут? Що є, то й подамо. Ми не пани, і він зна, що в нас панського нічого нема. Та й об тім ие турбуйся. Я постачу усе. Ти йди собі на вулицю грати, а я покличу Домаху: та була у пана наньмичкою, та зна, де, що, як зварити. А ти не турбуйся ні об чім.
Як же таки Галочці, будучи хазяйці, та не турбуватись! Роботу свою заховала, кажучи: «Вже тепер ні к чому починати квітки вишивати, вже суботонька. Я лучче нароблю квітків з шпалер та заквітчаю святії образи; он і голуби вже старенькі, треба новеньких зробити, та і піч, бач, як поколупалась!»
От і покликала зараз наньмичку і звеліла усю ту глину на печі, що поколупалася, стерти та новою позамазувати скрізь. Бо піч була з зелених водолазьких кахлів та на спаях червоною глиною позамазовано, так так хороше було, що не то що!..
Наньмичка піч пора, батрак долівку землею рівня, де повибивалося, а Галочка в’яже квіточки, та які вміла, які знала, самих гарних наробила і голубів новеньких попри-вішовала. А сама усе турбується думкою: «Коли б же гарної рибки придбали! Хто то в них буде куповати! Що то якби мені воля: я сама пішла б на місто та й купила б якої сама знала, щоб не стидно було».
От у неділю чи пообідала мерщій, чи ні, зараз Галочка підмела велику хату, повісила на кілочок чистий рушник, довгий та предовгий та мудро усякими квітами вишитий, накурила ладаном кріпко і заперла хату, щоб не видихалося, поки... У кімнаті стала вбиратися. І що то вирядилася — хороше та прехороше! Доброго нічого не брала, так лучче під простенького; та як же то па пй усе чепурненько, любенько, штеппенько — як на картинці. Чи пора, чи пе пора збиратись, вже вона і вибігла... Біжить нулпцею і землі пе доторкається, а на душі так їй чогось-то иесело, так иесело... Добігла — і дівчат нема нікогісінько... Зпрк — і на колоді не сидить... батько ще не вийшов. А вже з десяток халавурів вже і швандяють по вулиці — дожидають ,^бору дівчат,
ІЦо тут Галочці робити? Де їй дітися? «А що за пре-ліниві дівчата,— дума собі, надувши губенята з серця та мотаючи рушником, що узяла підперезатись.— Чи вони сплять, чи що? Але і досі не виходять, а там, гляди, і вечір, а там і піст скінчається. Коли ж ми награємось? Побіжу їх збирати мерщій».
Кинулась у першу хату: там ще обідають. Сердиться наша Галочка, виговорює, поспіша викликати подруг, бо вже, каже, нерано, вже над заходи сонечко, скоро вечір. Кидається по хатам по другим: там ще і не думали збиратися— тільки вбираються. Отаманує наша Галочка над дівчатами, виганяє на панщину, а дівчата регочуться: «Що се,— кажуть,— сталося з Галочкою? То ми, було, зберемося усі та дожидаємо-дожидаємо, поки-то вона вийде, а тепер поперед усіх поспіша. Ще тільки півдня, а вона вже каже: вечір хутко. О, бодай тебе!»
Сяк-так стягнулися. Попереду, було, усе починають вороном, а тогді вже з піснями підуть; так тепер Галочка каже: «Ні, давайте у кострубонька». Ми розберемо її думку: у кострубонька як грати, так треба пісню голосно викликати, а далі, як вмре кострубонько, так треба у долошки плескати. От луна від пісень та від лясків піде, от швидше і вийде... батенько: «Мені до других діла нема»,— так думала Галочка.
От і почали у кострубонька. Пішла луна скрізь. Посипавсь народ з усіх місць. Бачить Галочка, граючи у жони, що вже і батько її вийшов і сів на колоді, як зирк!., аж розсердилася: «Чого той Тиміш та сів біля мого панотця? Чи він же вміє з ним говорити?» Аж ось... Галочка понурила очиці у землю та вийшла з кругу, щоб, знаєте, підтягнути рушничок — чи ослаб, чи що; а сама збоку усе дивиться, куди охвицер іде... а він усе йде, та до колоди... от і Олексій, і Тиміш устали, кланяються... Отже, Тиміш і відійшов, спасибі йому!
Отже, і посідали охвицер з Олексієм; от Галочці і веселіш стало, що батькові не буде смутно, є з ким розмовляти, є від кого розумних речей послухати. От як повеселішала, зараз і закомандовала: «Ануте у хрещика!»
— Та тривай-бо, Галочко,— закричали їй дівчата,— ще у жони не зограли, а вона вже у хрещика.
Отаман Галочка не слуха їх: розірвала круг, попарувала усіх, настановила гробів, полетіли дівчата, мов пташечки... Еге! То Галочку і тут знати: не біжить, а, мов рибонька, прудко пливе і рученятами не мота, а тільки вихиляється, мов той молоденький ясенок, що легенький вітерець колише його. Піймай же її! Куди! Хіба муха тільки за нею злетить! «Та куди ти, Галочко, усе біжиш? — крй<-чали на неї і ті дівчата, що гробами були.— Усе до колоди біжить, хіба не бачиш, яка там калюжа! Добре тобі, що ти така легенька, що і перестрибнеш через калюжу, а ми не вдержимося, так так у неї і шубоптпемося. Бач як позабрьохувались!»
— Та то я, дівчата, затим туди біжу, бо тут з гори, так легше...
Так відбріхувалася хитра Галочка, бо овсі туди не з гори було, а трошки горбовато, і попереду калюжа. Та їй нужди мало: вона через ту калюжу, як думка, так і перелетить; а їй аби ближче підбігти до колоди; на колоді сидить... батенько її... а з батеньком.:, охвицер... та що за хороший! Молоденький, чорнявенький, очиці, як жар, на виду рум’яненький та білий: вже видно, що нанського роду... Та як чепурно прибрався!.. І як приятельно з моїм панотцем розговорює!.. От вже хороший та красивий! Тепер я його лучче розгляділа. Так думала Галочка, добіга* ючи усяк раз до колоди, і що не робила, як не виспівовала, не зирнув охвицер ні разу ні на неї, ні на дівчат.
Не до пісень-бо і не до ігрищів йому було. Він на сю пустоту не дуже заглядався, йому і дівчата байдуже. Він собі був такий чоловік, що коли узявся за яке діло, так вже не доїсть, не доп’є і ні об чому не дума більш, поки не скінча свого діла. Тепер він, побачившися з своїм приятелем, з Олексієм, став йому розказовати про усе, що діялося у нашому царстві: як татари, було, заполонили усіх нас, як командовали над нашими старшими і як здирали з народу останнє, хто що мав; як наші відбилися від татарви, і далі — який цар після якого воцарявся і як цар Петр по усім усюдам дав порядки; усе, усе розказовав з великою охотою і не дивлячись ні на що, що край його діється; бо бачив, що його слуха чоловік розумний, усе поніма і хоче ще більш слухати, щоб усе знати. Олексій так би і не одійшов від нього і, бачачи, що вже не з так рано, став пильно прохати охвицера, щоб пожаловав до нього хліб-солі одкушати.
— Піду, мій любезний,— сказав охвицер, устаючи,— з великою радістю піду, бо бачу, що й ти мене полюбив, як і я тебе. Тільки з уговором піду: щоб ні ти, ні жінка твоя, пі сім’я твоя, щоб ие величали мене благородіем та щоб не втримувались для мене нічим. Що ви кушаете, те і я буду. Усе божий дар.
— Та чим багаті, тим і раді вас, такого доброго і милого пана, угостити. Не положіть тільки гніву за нашу простоту. А як же нам і величати вас, коли ви є ваше благородіє?
— Нащо се благородіє? Кажу тобі — не треба... Ти не салдат, і я не на муштрі; зовіть мене просто: Семен Іванович.— Так розговорюючи, і дійшли до двора, і Олексій увів свого гостя у велику хату. А Галочка бігала-бігала у хрещика, зирк до колоди — нема панотця, нема і охвицераі «Мабуть, вже пішли до нас»,— подумала собі та й притихла, і ноги в неї болять, вже і утомилася, вже і нездужає.— Піду,— каже,— додому».
