Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
— Чим же ти одбудеш свадьбу і чим житимеш? — питався губернатор.
— Весілля в нас буде сирітське: без подарків і чарки горілки, а замість короваю хліб святий розділимо. А жити як? Трошки потерпимо нужду та будемо робити, старатись та господарьовати, то бог нам і пошлеть, ваше превосходительство.
Так казала ївга, а Левко за нею, поклоняючись, казав: «Будемо робити, то й заробимо, ваше... от як ївга вас ве-лича».
— Когда ж так, так вот как! — сказав губернатор і пішов до своїх гостей, що їх там, у других горницях, сила-силою була, і незабаром вернувся і зараз до ївги і каже:
— Вот тебе триста і двадцять рублей, господа надавали; озьми собі на свадьбу.
— Ні, вже сього не буде, ваше превосходительство, не хочу і не озьму,— казала ївга, уклоняючись.
— Зачим не озьмеш? — питав губернатор.
— Затим, що не озьму,— казала ївга.— Як се таки можна? У нашому селі усі знають, що я жила у губернії і вернулась з такими грішми, що чоловік і у год їх не заробить, а я собі дівка де їх узяла? Та така слава піде про мене, що і не відхрестишся і не відбожишся! Такого навигадують, чого зроду і на думці не було, і не буде, і рід їх не діжде!
— Возьми, дура,— ще таки казав губернатор.— Ти замуж ідеш; што за нужда, што про тебя будуть говорить?
— Та вже як хочете,— казала ївга,— хоч я, по-вашому, і дура, хоч яке хочете ще імення прикладайте, я не озь-му, їй же богу, не озьму, хоч мені міх грошей давайте, бо мені добра слава миліш усього. Що заміж іду, так уже б то мені і не треба доброї слави? Не знаю! і малі діти гаркатимуть на мене, почувши, що хоч недовго жила у городі, та таку велику суму принесла! її заробити просто не можна, а ніхто не повірить, щоб пани без усього надавали. Сором буде і на людей дивитися!
— Ай, козир-дівка! — аж скрикнув губернатор.— Правда, правда твоя, ти умно розсудила: люди везде одинакові, і по городам, і по селам, і меж вами, і меж нами. Ну, а жениху твоєму можна оддать деньги?
— Як ви знаєте і як він зна,— сказала ївга,— ще я йому не жона, не можу над ним командувати.
— Ну, так я йому їх і оддам,— сказав губернатор.— Он озьмет за то, што потерпел, сидючи у острозі. Тепер ти поєдь себе домой, а он тутечки зостанеться та поєдєт з чиновником доказувать у глаза тим суддям, што єво у острозі держали, а с нєво допросу не знімали. Прощай, козир-дівка!
— Прощайте, ваше превосходительство! — сказала ївга.— Благословіть же мене, у шлюб уступаючи: ви мені і батько, і отець, і благодітель! Без вашої милості пропав би Левко зовсім, а без нього пропала б і я.— Та, сеє кажучи, поклонилась губернаторові тричі у ноги, як закон велить перед весіллям, і поціловала його руку, і відходячи сказала:— Зоставайтесь же здоровенькі! нехай вам бог віддасть за усе те добре, що ви нам зробили! Дай боже, щоб ні вам, ні діточкам вашим не лучилося такої напасті терпіти і щоб зроду не знали судящих! — Так, усе молячи бога, і пішла з Левком.
Порадившися обо всім з Левком, що тепер треба робити, узяла в нього часточку грошей, заплатила хазяйці, хоч та і овсі не хотіла нічого брати, найняла собі підводу і поїхала додому.
Застала батька зовсім немощного: з журби трохи не пропав, що й дочка його покинула, і син обікрав і втік, і не чути його овсі. Вона розказала, де була, як поворочува-лась, як братик хороший хотів з’їсти Левка, і як вона там бідкалась та старалась, і як ослобонила Левка, а що Тимоха вже зовсім пропав, і як найнявся...
— Дурневі туди й дорога! — сказав батько.— Я й сам думав, де обзоветься, щоб його таки віддати у салдати. Нехай йому бог помага!
ївга розказала, зачим ще Левко не приїхав і як вона з ним обо всім порадилась,
— А ви,— каже,— тату, не говоріть про Левка нікому нічого, буцім і чутки про нього нема.-
— Добре, діти! — сказав батько.— Робіть що знаєте, аби б біля мене були, щоб було кому мене при смерті доглядіти.
Аж ось увечері лізе пан писар з старостами до старого Макухи, себто за ївгу рушники брати. Писар поперед усіх і каже, що вже Левко зовсім пропав. Злапали його і помчали швидш у губернію, та там катюга його кнутом бив, а далі і на каторгу послали, і вже об сім і бамага прийшла; та розвернув якусь бамагу і чита замість лепорта. А далі і став казати, що вже ївзі без Левка ні за кого більш йти, тільки за нього, так отеє він прийшов за рушниками, а щоб у неділю і весілля.
— А дзуськи, поганий! — обізвалась ївга з кімнати, та аж вискочила у велику хату, та до писаря:— Вон, безділь-нику, з нашої хати! Я такому ледащу не тільки доброго слова, і гарбуза не дам! Поживеш і сам, напившись людської крові, що нассав з людей, п’явка проклята! А вам, люди добрі, хоч би ви старости, хоч би ви і хто, одно слово кажу: і не говоріть законних речей, йдіть честю з нашої хати; а ось як зараз не підете, погашу світло, вилазьте тогді помацки з хати, мов злодії, і безчестя вам не заплачу, і всюди розказоватиму.
Нічого старостам робити, мерщій за шапки та за палички, та мерщій з паном писарем з хати! Закивали п’ятами, скільки видно!
Уранці писар до голови і підліз з хитрощами, не розказуючи нічого, який йому бешкет Макухівна ївга зробила, та й каже:
— Пане голова! Трохим Макуха стар чоловік, приньмит пішов на каторгу, син у бігах; йому б дати льготу: почали люди зносити общественне, а його б, по старості літ і по одиночеству, помилувати на сей год, чи пе споможеться па той?
— Що се ти мене підводиш? — гримнув на нього голова.— Чи ти знаєш, що я не люблю неправди? Я вам не Явдоким, прежній голова, що ви з-за нього, що хотіли, тут і робили по волості! Я хочу сам усім командувати, а не через вас, писарів. Зараз озьми людей і напади мокрим рядном на старого Макуху, щоб усю недоїмку зараз зніс. Нема, скаже, грошей,— бери усю худобу, граб, розоряй, продавай, самого тащи у холодну, облий водою, нехай мокне...
— А дочку на господарстві оставити? — питався писар хитро, знавши натуру свого голови.
— Ось я тобі дам зоставити! Я вам не Явдоким, щоб ви по-своєму робили. Роби по-моєму: озьми тащи і її; плахти, намиста продай; не стане — коси обріж та продай. Я їй дам, щоб не запобігала перш до писарів. Нехай зна, що я голова!
Писареві того і треба було; нахватав понятих, ціновщи-ків, сторожів! Набігли хмарою до Макухи: зараз би то і скрині розбивати, і худобу продавати... Так-бо ївга зараз і відсипала гроші, скільки казав писар; і на що вже він там не требовав? і на дороги, і на мости, і па калавурних, і на світло у холодну,— усе-усе ївга поплатила, так що писареві нічого було робити, тільки, почухавши потилицю, йти додому з своїм причетом.
Упоравшись із писарем і знаючи, що вже нічого боятись, ївга, бачачи, що вже неділенька близько, давай поратись: хати помазала, столи, лапки позмивала; птицю купує, бо своєї вже дасть бог: Тимоха нагосподарював! ріже, патрає, локшину кришить, паляниці вчиня. Горить діло! У п’ятницю убралась, пішла людей прохати: того дружком, того піддружим, тих у старости, тих у бояри; напросила свашок, світилок, батьків, порядчиків і усякого народу, якого треба на весілля, і у почот, і до порядку. Хто не спитає, за кого вона йде, «за Левка» — один одвіт.
— Та де ж його узяти? Його вже повели на каторгу?
— Та вже ж що буде, то й буде; а вже ви, дядьку або тітко, не відказуйтесь, услужіте сироті.
Здвигнуть плечима, а собі сміються та думають: «Чи не одуріла наша ївга з великого розуму? Збирається на весілля, а жених там, де козам роги правлять! Побачимо, який з цього пива мед буде».
У суботу зібрала ївга коровайниць; бгають коровай, пісень співають, шишки ліплять, а тісто по пазухам крадуть; скрипники грають, дружко поштує, старий Макуха порядок дає, а сам, хоч хто його і пита, нічичирк, мовчить. От як усе готово, жінки поблагословилися і стали коровай ліпити: у подошву положили вівса та гривню грошей, а зверху і почали накладати шишки, а там через увесь положили великий хрест, а поверх усього усе уточки, уточки, з тіста мудро наліплені. Як піч вже поспіла, от коровай посадили на лопату, дружко і почав:
