Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
— А-а-а-а!!! — хлопець перечепився, замахав руками й упав навзнак. Над ним нависла прямокутна морда ящера. Золотисто-рубінові очі дивилися в обличчя Болітникові. Той втягнув у себе вологе повітря, зібрався з духом і прошепотів:
— Розпис?!
Істота мовчки дивилася на нього, не виказуючи жодних ворожих намірів. Просто схилила голову й чекала.
Потроху хлопець заспокоївся, згадуючи те, що розповідала про розписів Права Синього Льоду й Блакитного Снігу. Вони хоч великі й грізні, та ніколи не відзначалися жорстокістю. Це були добродушні тварини, яких винищували спеціальні загони котів через їхні особливості гасити думки інших створінь. Тепер?одна із цих істот, можливо остання зі свого роду, прийшла сюди й знайшла його, Чистороса.
Мерехтливі світляні знаки на лобних щитках ящера спочатку наче спогад постали в пам’яті Чистороса, потім у свідомості з’явилися сині очі Прави й тоді ці символи спалахнули на лобі Розписа насправді. Деякий час доріжанин мружився, вдивляючись в їхні переливчасті обриси, а потім збагнув, що не тільки бачить їх. Вони були чимось набагато більшим, ніж простим зображенням, вони несли у собі зміст! Згадалися знаки між очима онди, на зброї, поясі й діадемі Прави. І вони були наче ключ до прочитання тих знаків, які хлопець зараз роздивлявся. Усі знаки, які Чисторос бачив раніше, наче говорили: “Після нас ти зрозумієш інші!”, “Після нас ти усвідомиш те, що було досі за межами твого пізнання”, “Після нас мова символів першоістот набуде для тебе збагненної форми”.
І далі знаки Розписа почали проникати в думки Чистороса, перетворюючись у його голові на щось осмислене, на щось, що можна зрозуміти. Це було неймовірно. Приблизно те саме хлопець відчував, коли вчився читати, коли гачки, закарлючки, риски на папері почали перетворюватись для нього у слова, у змістовні речення, у цікаві історії, у завмерлі події минулого, в чуже життя, чужі пригоди й у мудрість предків.
Знаки на Розписі швидко змінювались, змінювалися й образи в свідомості.
“Першоістоти — перші прийшли від Небесного Отця, першими поселилися в цих землях у ті часи, коли вижити тут було набагато важче, ніж сьогодні. Нам довелось оволодіти багатьма речами й силами, яких не було в людей і їм подібних, що прийшли сюди значно пізніше за нас.
Прави — ангели Небесного Отця. Вони бережуть гармонію в природі, яку ми так сильно колись порушили, а тепер її руйнуєте ви, люди. Вони утримують протилежності цього світу в рівновазі на тонкому лезі, по якому добро переростає в зло, чорне в біле, жар у холод.
Люди — ті, для кого випробовували природу першоістоти; ті, для яких Прави тримають сили природи в покорі; ті, від кого їх самих ніхто не може вберегти.
Прави не чіпають першоістот доти, доки ті не чіпають прав. Люди бояться і тих, й інших, тому намагаються або владарювати над ними, або знищувати їх. Люди завжди прагнуть звеличитись над іншими, стати найсильнішими, але забувають стати при цьому наймудрішими. Коли якомусь народові вдається отримати більшу силу, ніж іншим, деякі верховні мужі проголошують його богообраним і починають війни, щоб довести свою зверхність тим, хто цього не визнає. Тоді Небесний Отець відвертається від людей. Тепер Отець мовчить. Навіть Прави вже не чують його.
І зараз усі істоти стають на той чи той бік, бо почалася страшна за своїми мірками війна Півдня й Півночі, яка нікого не омине, навіть тих, хто спробує її уникнути. Люди об’єднуються з першоістотами, прави втрачають свою святість, приєднуючись до ворогуючих сторін, сили землі вириваються з-під їхньої влади і все йде до хаосу.
Розпис приєднується до північного війська, бо у ньому зібрались ті, хто хоче зберегти свою свободу, а не забрати її в інших. Розпис хоче бути вільним, жити за своїми древніми законами, а не перетворитися на слугу пожадливих створінь. Він не є військовою силою, він не битиметься, не вбиватиме. Він зупинятиме думки тих, хто не може читати його знаки. Це його особлива здатність, яка сьогодні стане в пригоді. Інакше протистояти ворогам він не може. Цим і користувались коти, коли винищували його родичів. Вони збирали групи з воїнів, які мали дуже рідкісний талант — розуміти символи першоістот. Таким людям розписи не могли згасити думки, й ті легко їх убивали.
Тепер він, Розпис Червоних Знаків, можливо, останній з усіх розписів, прийшов допомогти народам, у землях яких знайшов свій останній прихисток. І тепер час приєднатися до битви Півдня й Півночі!”
87
Коштовно оздоблена карета зупинилась на мості через Пічкурик. Антіо стояв на її даху, роззираючись навколо. На долину опустилися сутінки. Морок перемішувався з димом, із туманами, засвіченими вогнем, і брав у свою облогу караван, ховаючи його від очей воєначальника.
— Відходьте всі на північ! По дорозі на північ! Усі! — кричав головнокомандуючий Чорної армії й махав булавою. Його бісило, що навколо нічого не видно, що повідомлення від гінців надходять із запізненням, суперечать одне одному. Там, за стіною диму й туману, у чорній від крові й тіл річці, на її палаючих берегах кожен чорнолатий воїн був сам по собі. Антіо не міг керувати відразу всією армією.
Правий фланг піхоти з північного боку стояв стіною вздовж берега, стримуючи перетинчастолапих, які намагалися пробитися до мосту. Зліва біля мосту згуртувалося кілька сотень каракотів, чекаючи, поки караван перетне річку. Проте довго відпочивати їм не довелося. Із сутінків до мосту кинулися сотні тіней. Коли вони наблизились, заземельці побачили, що це ті доріжанські втікачі, за якими кіннота Синтіона й Даліри гналась через усю долину. І тепер вони знову кидаються в бій!
Долиняни оббігали в тумані щось величезне й страшне, яке наразі примарювалось чорною плямою над пагорбом. І раптом над рядами чорнолатих пролетіла довга луската шия, схожа на зміїну, й над десятком шоломів повисла голова ящера з червоними палаючими очима. Безліч рук підвели вгору списи й мечі, натягнули тятиви, але жодна зброя не була задіяна. Заземельці якусь мить стояли нерухомо, а потім опускали клинки додолу, стріли випадали з жолобів. Воїни закривали очі руками, ховалися за щити або розгублено стояли й озирались навколо. Доріжани вбігли між їхні ряди й почали швидко колоти ворогів своїми мечами, незважаючи на те, що чорнолаті були майже беззахисними. За кілька хвилин сотні південних воїнів лежали мертвими. Тоді решта ніби прокинулась від заціпеніння й здивовано побачила ворогів у своїх рядах. Знову задзвенів метал, почалася нова січа.
Очі Розписа згасли, полум’я в них перетворилось на дві червоні жаринки, й він попростував за пагорб, щоб не згасити думки воїнів обох сторін.
Каракоти непробивними крилами стримували загони плітників праворуч і доріжан ліворуч, даючи змогу каравану переправитись через Пічкурик. Уздовж мосту поверх перил стояли арбалетники, січучи річковий туман металевими болтами наосліп і вбиваючи як ворогів, так і своїх.
Справа від Єдиної Дороги за мостом почалася нова метушня. Хтось кричав, що їх троє. Інший запитував, чиї вони.
— Шело, Тайті, це наші? — один із сотників піхоти підбіг до володарок зміїв, показуючи на три лускаті морди, що піднімались із землі над бруківкою. Перед ними стояла невисока дівчина з русою косою.
— Ні, вони не ваші! — крикнула русявка у відповідь, натягуючи тятиву лука. — Вони мої!
Рута Травник вказала рукою зміям на ряди заземельців. За її спиною вгору звилися довжелезні тіла й наступної миті на чорнолатих, наче велетенські кувалди, опустились масивні голови.
— Що-о-о? — Антіо нахилився з даху, щоб розгледіти стовпотворіння попереду. Його караван розрізали навпіл якісь потвори, дуже схожі на втрачених гірських зміїв. Воїни від їхніх ударів розлітались навколо, наче іскри вогнища. Кілька з них із криком пролетіли над каретою й зникли у водах Пічкурика. Це неймовірно! Такого повороту подій ніхто не міг передбачити. Мало того, що гірські змії зникли разом із Шітою і Морфідом у горах, а рівнинних і лісових знищили демони, так тепер зниклі лускаті першоістоти напали на колишніх своїх володарів! Гнів Антіо випарувався, замість нього у свідомості крижаним холодом засіло відчуття розпачу. Скільки б сьогодні не загинуло ворогів, але битва для його безстрашної армії була програна.
