Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
На рівнині, за кілька сотень метрів від вершників, стояли височезні, навіть за котськими мірками, воїни в дивних обладунках.
— Що це? — запитав Даліра, обертаючись до сотенного, який славився напрочуд гострим зором.
— Схоже на воїнів, — відповів той.
— Яких воїнів?
— Я таких ніколи не бачив. Подібні на есенеїв, якими їх змальовували в літописах.
— Есенеї? — голос Даліри зазвучав приглушено й збентежено.
78
Поміж гарячку, в якій горіли душа і тіло, впліталися холодною струною видіння невеликої в’язничної камери у власному палаці посеред вогненного озера. Розбиті кайдани у кімнатці Морфіда — легкий метал ще тримає в собі тепло рук заземельця. Два закривавлені, нерухомі тіла варів у коридорі — червоне по білому. Незважаючи на спритність і силу Морфіда, він не міг звільнитися сам. Йому допомогли. І Права Синього Льоду й Блакитного Снігу знала, відчувала, хто саме побував у її палаці й звільнив переможеного красеня-кота. Ця непрохана гостя буде й тут, бо битва в долині Єдиної Дороги притягувала її не менше, ніж синьоволосу діву. Здається, на цьому клаптику північних рівнин зійшлися не просто армія заземельців зі жменькою місцевих жителів, а набагато значиміші сили. Важливість цих сил висить у повітрі, нею просякнутий кожен крик, кожен удар, кожна крапля крові. Все це відчуваєш на вищому рівні сприйняття, недоступному простим смертним. Проте зараз це лише відчуття, яке сприймаєш, а розуміння цього прийде пізніше.
Дивним і важким було й те, що Небесний Отець мовчав, не наставляючи, не спрямовуючи поривання й учинки своєї діви. Він залишив її саму на себе, на її переконання, на її страх, на її невпевненість у правильності того, що вона робить, і того, чого бажає. Покликання Прави втримувало її від втручання в теперішні події, змушувало стояти осторонь і лише спостерігати. Це узгоджувалося з попередніми бажаннями Творця, з тим, як Права жила досі. Хоча діва точно знала, де б вона була зараз, якби не народилася небесним ангелом стихій, — там, у вихорі з мечів, крові, болю й страху, звитяги й жорстокості, сили й безсилля.
На жаль, власна божественна природа, яка не дозволяє втручатись у бій смертних, не позбавляє відчуття, що ти стала зрадницею, бо не допомогла. Просте людське відчуття.
79
Суцільний клин кінноти розділився на два рукави. Синтіон повів свою тисячу й рештки загонів інших командирів слідом за втікачами, оминаючи гурт дивних високих воїнів, що бродили по полю, махаючи руками. Даліра підняв списа й, прокричавши бойовий клич своєї тисячі, пришпорив коня. За ним наче вітер зірвався з місця його загін.
Степ кидався тьмяними плямами під ноги коней, метався під них сухим бадиллям, сріблястими ковдрами ковили, вохристо-брунатними килимками зсохлого вереску. Нестримне бажання ввігнати сталь зброї в тіла ворогів підганяло, кололо шпорами втомлених тварин. Даліра вирішив знищити есенеївських воїнів, не зупиняючись, щоб устигнути на добивання кролячих утікачів.
Коли до здоровил залишалося менше сотні метрів, степ навколо них ожив. З трави раптом почали підводитись все нові й нові воїни, немов виростаючи з-під землі. За хвилину перед кінними котами постало ціле військо, вишикуване рівними шеренгами. Сотні, тисячі надзвичайно високих і кремезних лицарів у химерних латах. Їхня несподівана поява повністю збила Даліру з пантелику. Його бойовий запал відразу вивітрився. Надто вже ці загони попереду схожі на легендарне військо есенеїв, вимерлої нації, рештки якої, якщо вірити древнім літописам, ще охороняють Дім Світла на півночі й Яйце Світу в ньому.
Вони, мабуть, прийшли сюди, щоб зупинити ворогів ще на підході до їхньої святині!
На схід від примарної армії, над хвилястою лінією степу, піднімалися три пагорби з величезними валунами на вершинах. Могили есенеїв. Такі ж пагорби залишились на великій південній рівнині на місцях літописних боїв есенеївського народу. Це були заборонені зони для всіх народів. Ніхто не ризикував забудовувати чи розорювати потойбічні прихистки древніх воїнів, щоб не потривожити їхні душі. А тут усе це військо з’явилося просто нізвідки біля курганів-могил. Армія Мертвих! Про неї також згадувалося в легендах котів, талері й армавірів!
Даліра підняв праву руку й повернув її долонею назад. Сотники, що скакали за ним, відразу ж просурмили припинення атаки. Сотні коней, закусуючи вудила до крові, збавили темп бігу й зупинилися. Хмара куряви, що рухалась слідом за кіннотою, перегнала її й осіла на латах і на збруї, запеленавши степ попереду в сірі віхті.
— Десять найшвидших вершників відіслати до Антіо й переказати, що перед нами з’явилося кількатисячне військо есенеїв, і що Даліра чекає на подальші накази. Хай скажуть, що Армія Мертвих постала з-під землі біля есенеївських курганів, — наказав тисячник, тривожно роздивляючись величних воїнів перед собою. Ось нарешті все стало на свої місця. Тепер зрозуміло, чому слабкі й боягузливі земляні кролики наважилися виступити проти досконалої Чорної Армії! Вони мали сильну підтримку й слугували лише приманкою, яка мала втомити й завести частину чорнолатих у цю засідку!
Ні, Даліра не схопить таку наживку й не кине своїх воїнів у бій проти цих древніх магів-воїнів! Принаймні доти, доки йому не накаже зробити це сам Антіо.
На горизонті тисяча Синтіона вже злилась і з доріжанськими втікачами, і з синьою смугою річкових заростей.
80
Дібровників з лісовіями залишилося декілька сотень. Піхотинці заземельного воїнства новою хвилею вдарили зі степу, встеляючи землю трупами. Вони рухались без зупинок, наче хвиля прибою, що затоплює пляж.
Яснозорий Олень і Листопад уже ледве тримали зброю в руках. Їхні сили з’їдав відчай очевидної поразки. Якщо кожен із них досі хоч на дещицю вірив у перемогу лісовиків і долинян, мав надію на якесь диво, на несподіванку, то тепер і ця надія зникала. І Міцнолобий, і Чорноокий вже лежали порубані, напуваючи холодну землю своєю кров’ю. Ще трохи — й вони самі приєднаються до побратимів у світі мертвих. Дороги назад немає.
Олень спіткнувся й упав, відбиваючи черговий удар. На його місце став дібровник, розмахуючи сокирою перед собою й не підпускаючи каракотів.
— Вставай! — злісно крикнув він лісовію. Той, підводячись, озирнувся назад і обімлів — за ним уже нікого не було! Бій ще точився посередині, а з флангів каракоти добивали останні ряди супротивника. Яснозорий метнув меча у чорнолатого, що підбігав збоку, й кинувся назад. Вставши на одне коліно, він вихопив лук і почав пускати в гущу бою стрілу за стрілою. Поле біля Листопада швидко вкрилося ворогами й дібровник зміг на мить відпочити.
Шум бою перекрив тріск у лісі. Олень знову обернувся й вістря стріли завмерло в жолобі лука. Чорнолаті враз зупинились усією своєю багатотисячною масою, наставивши перед собою зброю. Злі очиці крізь прорізі шоломів розглядали узлісся. Їхні супротивники відступили на кілька кроків, не розуміючи, що відбувається. Дехто з них і собі озирався в бік лісу.
Досі було чути лише тріск і видно, як трясуться кущі на узліссі. Сотні якихось істот рухались на поле битви. Коли ж вони вийшли на відкритий простір, рядами заземельців і лісовиків пронеслися вигуки здивування.
З-попід гілок ліщини й горобини виринули морди рівнинних і лісових зміїв. Але за ними не було видно руху їхніх багатометрових тіл. Обабіч застиглих у передсмертних гримасах змійових морд йшли істоти, схожі на оживлені стовбури. Кожну голову змія несло десятеро демонів. За кількістю голів каракоти легко порахували, що знищено всіх лускатих монстрів Шели й Тайті.
— Лісові демони! — заземельці міцніше стиснули держаки зброї й зціпили зуби. Такий розвиток подій вразив їх. Усі чорнолаті добре пам’ятали бої, з якими вони проривалися крізь ліси, заселені цими створіннями. Відступати вони все одно не збиралися, проте поява у їхніх ворогів такої могутньої допомоги вселяла холод і страх у душі чорних воїнів.
