Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
Дівчина почала заходити то ліворуч, то праворуч від Рудолапки й ось, хвала лісу, між двома покрученими коренями старезного бука вона помітила величезну коричневу шапку. Маленький Лис розповідав щойно, що саме такі гриби найсмачніші й найбільше цінуються в лісовіїв. Повільно, наче ця коричнева голова могла кинутись навтьоки, дівчина крок за кроком підходила до знахідки. Такий величезний гриб! Та він заледве у кошик влізе!
Раптом абсолютно безшумно перед Рибохвостиком з’явився величезний вовк, вишкіривши ікла й чорне піднебіння. Він був настільки близько, що доріжанка могла доторкнутися до нього. Серце застрибало в грудях, мов сполоханий заєць, і мало не зупинилося від страху. Дівчина зробила кілька років назад і вперлася спиною в прохолодний стовбур дерева. З-за кущів вигулькнув Рудолапка й, усміхаючись, став біля сіромахи.
— Рибохвостику, не бійся, це не вовк, — малий безстрашно підступив до нерухомого хижака й ударив його по морді. Рука лісовія пройшла крізь вовчі щелепи, наче крізь повітря, й Моряна видихнула з полегшенням. Звісно, це не вовк, це вемер лякає їх тим, кого сам колись злякався. На берегах моря вемери являли морського мартина чи крячку, а тут — на тобі! — вовк. Його дівчина впізнала за розповідями старих доріжан.
Моряна підняла з трави вемера й сіла біля силуету хижака. Істота, яка його щойно створила, була схожа на звичайний плаский камінь розміром із тарілку. Зорегляд Моряний розповідав, що вемери харчуються вологою, пилюкою й світлом, бо ні рота, ні коріння у них немає, зате на верхній стороні у кожного є тонке мереживо дірочок і, коли довго сидіти без руху, не лякаючи цей живий камінь, то можна побачити, як у деякі дірочки починає тонкими цівками заповзати повітря. Особливо це помітно, коли туман стелиться по землі або коли все навколо пронизане сонячним теплом і навколо висить густа задуха літа. Так само взимку вемери могли всмоктувати у себе сніг. Їхні тіла завжди трохи тепліші ніж земля, на якій вони лежали. Такі беззбройні, а вміють добряче налякати, випорскуючи через дірочки в своєму тілі хмарку диму чи туману, який швидко набирає чиєїсь форми і так висить у повітрі протягом кількох годин. Навіть сильний вітер не може відразу розвіяти таку вемерову мару.
— Заберу я цього пугала в дім, — Рибохвостик відразу ж уявила, як покаже своїм знайомим доріжанам справжнього вовка, якого можна буде добре роздивитися без жодного ризику чи страху. — Ходи, на сьогодні з мене вже досить мандрувати вашими лісами… О, ледь не забула! — дівчина викрутила гриба, за яким прийшла сюди, й поклала його поверх вемера в кошик. Тепер можна й повертатися. І вони з Рудолапкою пішли до будинку-дерева Лисів.
Батько сидів на лавці з Рудим Лисом, обговорюючи недавні збори в долині. Обоє про щось жваво сперечалися. Побачивши Рибохвостика, Рудий махнув рукою до Солевія, встав і пішов до своїх прибудов, де жили фазани.
— Ну як, назбирали грибів? — спробував усміхнутися Моряний, зазираючи в кошик дочки.
— У мене більше! — Рудолапка показав свій кошик, переповнений шапкастими велетами.
— Ого! — щиро здивувався Солевій. — Молодець! Умієш їх знаходити.
— Зате я принесла тобі вовка! — Рибохвостик клацнула зубами й загарчала страшно-страшно, на її думку.
— Ти взяла дитинча? — обурився батько, але, побачивши вемера, заспокоївся. — Ну-ну, показуй.
Рибохвостик виклала вемера на траву перед лавкою й поворушила його ногою. Зачувши про вовка, до них підійшло кілька дітлахів. Тепер усі уважно слідкували за живим камінцем, очікуючи вовчої прояви. Вемер випустив велику хмарку, яка відразу ж заблимала червоними барвами й ураз набрала обрисів доріжанина. Через мить поряд із Рибохвостиком стояла ще одна Рибохвостик, схожа на неї, як дві краплі води, але перелякана і з кошиком у руках. Дивлячись на здивоване обличчя дочки й на її двійника, Солевій зайшовся голосним сміхом.
— Ото вовк, я такого страшного в житті ще не бачив!
Малі лісовії теж почали сміятися, хапаючись за животики, і простір навколо дому Рудого Лиса ніби наповнився веселим щебетом пташок. Моряна ображено зиркнула на батька, на Рудолапку, який від сміху вже не міг стояти, на інших дітей, а потім перевела погляд на своє зображення. Великі, вилуплені від страху очі, розкритий рот, нашорошені вуха… І дівчина сама почала усміхатися. Отакого вовка принесла! Буває ж таке!
61
Густобрів повертався зі зборів Доріжнього. Його наполягання жити із заземельцями мирно були марними. Доріжани чомусь вибирали війну, а не мир під захистом котських й каракотських мечів. Та й на цих зборах у ньому самому заговорило щось таке неправильне й непотрібне війтові долини. Йому враз здалося, що його дружба з чужинцями й намагання заспокоїти свій народ — лише намагання вислужитись перед цими зайдами. А може, саме так і є? Ні! Звісно, що ні! Він, як війт, як найголовніший і наймудріший житель долини, просто зобов’язаний переконати своїх земляків піти на компроміс із воїнами, бо інакше весь доріжанський народ може загинути через свої свободолюбні пориви. Та краще б усього цього не було — ні війни, ні заземельців, ні іншого світу навколо долини Єдиної Дороги.
Травник зайшов у свій будинок і почав підніматися сходами нагору. Доріжнє, як єдине справжнє містечко, може похвалитися двоповерховими житловими будинками. Відразу видно, що тут центр їхнього краю!
Дома на Травника повинен чекати Осмоліус — молодий, але вже досвідчений воїн, якого Репинга час від часу присилав, щоб Густобрів розповідав про настрої його народу, про те, чому є невдоволені й хто саме. Внучки Чорнобривки, яка приходила прибирати й варити їсти, не повинно бути вдома. Старий відіслав її до матері, на сусідню вулицю. Незважаючи на свою зовнішню приязнь до котів, він усе-таки не хотів залишати внучку-красуню з будь-ким із заземельців хоча б на мить. У цьому їм справді не можна довіряти. Тут Ліводверник і Тинявка мають рацію. Заземельці не славляться високою мораллю у стосунках із жінками.
Ось і двері у вітальню на другому поверсі. Хоч Густобрів не вважав себе немічним старцем, підйом по сходах давався йому дедалі важче. Ось і тепер дихання пришвидшилось, наче він видряпався на якусь скелю. Але нічого, це минеться.
Двері прочинені. Дивно. Хоч старий і не зачиняв їх, щоб Осмоліус міг зайти до вітальні й почекати на нього, але міцно причинив, щоб протяг чи кішка не вистудили хату.
Війт Доріжнього легко відкрив двері навстіж. Дивний шурхіт із ліжка біля вікна насторожив його.
Густобрів обернувся до вікна… Те, що він побачив, чорною раною запеклося в його старечій пам’яті. Голову затопила дика лють. На ліжку лежала Чорнобривка, а Осмоліус зривав із неї залишки одягу, затуливши дівчині рота долонею. Розкидана по кімнаті постіль, синці й криваві подряпини на руках Чорнобривки, її глухе ридання говорили самі за себе. А пожадливість, з якою Осмоліус з’їдав очима молоде тіло, його рухи… Собака!
Тихо ступаючи, Густобрів взяв зі столу кухонного ножа, якого забув тут зранку, й підійшов до ліжка. Молодий воїн був у самій лише сорочці, брудній від поту й пилюки, його лати валялися на долівці. Перед старим пульсувала беззахисна спина Осмоліуса, якого нестримна хіть позбавила пильності.
— Маю надію, що серце у тебе там, де і в мене, — прошепотів старий, піднімаючи ножа.
Осмоліус на мить завмер, почувши слова війта, і підвів голову. Густобрів однією рукою схопив за чорне кучеряве волосся, смикнувши голову вбік, а іншою вдарив ножем у груди. Так само, як колись убивав свиней чи овець, — одним точним ударом. Заземелець затих відразу, заливши постіль і Чорнобривку гарячою кров’ю. Старий стягнув його тіло на долівку, накинув на внучку покривало й сів біля неї.
— Ця собака не встигла…
— Не встигла, — схлипнула Чорнобривка, тулячись до діда. З її очей ринули гіркі сльози й худенькі плечі затрусилися від ридань. Дід погладив її по спині й стиха промовив:
