Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
— Звідки Ви про це знаєте?
Діва сумно усміхнулася, крутячи в руках ніжку високого келиха з вином.
— Прави, слідкуючи за природними силами, багато що помічають. Отак я й знаю про Чорну армію і вашу долину. Тому багато хто і називає нас Правдами.
— Що нам робити? — вигукнув Чопик Остуджений, схиливши голову на руки. Здавалося, він ось-ось заплаче.
— От цього я вже не знаю. Майбутнє сховане від Прав. Я можу розповісти вам лише про теперішнє й минуле. Усі армії йдуть до дому Еспріна, де, на їхню думку, повинні ще жити есенеї, які можуть знати, де знайти Яйце Світу.
— Які народи живуть на північ від нас?
— Майже ніяких. Може, є якісь невеликі племена — я цим не цікавилась. Здається, ви останній народ на шляху Чорної армії до крайньої півночі Ессі.
— Розкажіть, що це лускаті потвори допомагають котам?
— Заземельці використовують зміїв. Гірських зміїв ви вже бачили. Вони були слугами котів доти, поки я не знищила талісман, за допомогою якого ними можна керувати. Тепер вони діятимуть самостійно. Як саме — мені невідомо. Але в котів є ще рівнинні, лісові й пустельні змії. Крім того, коти воюють за допомогою магії стихій. Вони використовували у битвах із талері й армавірами силу вогню, тож тепер у всій Ессі почалися похолодання, адже котівські маги висмоктали тепло із цих земель для своїх вогненних куль, яким розбивали загони противника. Проте я майже відновила рівновагу в природі, й надалі все має бути по-старому, якщо знову хтось не використовуватиме стихійну магію.
Проти армій Півдня довгий час боролися розписи, проте на сьогодні залишилося лише чотири ящери, які зникли невідомо де. Можливо, один із них був у вашому Півмісяцевому озері, але тепер я не відаю, куди він помандрував.
— А я чув, що колись давно двоє доріжан пішли на північ по Єдиній Дорозі й натрапили на болота, в яких жили якісь потвори. Це правда? — запитав Зоряний Травосік з Повздорожнього.
— Від Півмісяцевого озера на північ простягнулися безкраї болота, в яких може жити все, що завгодно: від залишків племен першоістот — до звичайних водяних звірів-хижаків, схожих на річкового рибоящера, з яким ви зіткнулися по дорозі сюди.
— Чому ж Небесний Бог, наш Творець і Творець цього світу, не зупинить зло, яке розгорається на його землі? Чому не прийде й не просвітить навіжених? Чому не знищить війну? — зірвався з місця Мишик. Його вологі від сліз очі ніби намагалися знайти безмовну відповідь у Прави.
— Крім душі, розуму й тіла, Бог дав своїм творінням ще один великий, але жорстокий дар. Він дав їм волю, свободу вибору. І те, що твориться навколо нас із народами та їхніми країнами, — це їхній вибір. Ми самі руйнуємо світ навколо себе.
— Хіба ці бідні народи, яких вбиває південна орда, винні в тому, що не можуть протистояти прийдешньому злу? Хіба їхня слабкість є їхньою виною? Багато хто робить в ім’я боротьби за кращий світ більше, ніж може. Хіба це його вина, що цього все одно замало? — тепер підвівся й Чисторос. Йому хотілося негайно щось робити, раз світ знову летить у прірву.
— І його, й інших. Коли вбивають сусідів і перетворюють їх на рабів, інші відсиджуються у своїх норах, сподіваючись, що ця біда їх омине. А коли біда не оминає, вони намагаються ціною власного життя відновити справедливість, бо це вже торкається їх самих. Чому, коли у нерівних битвах гинули армавіри, талері й гирляни, сусідні народи мовчки спостерігали за цим? Бо війна йшла на чужій території! Чому, коли армія йде у вашу долину, вам на допомогу не прийдуть лісові мешканці? Бо армія сильна, а вони слабкі поодинці. І будуть слабкими, бо дозволяти злу коїтись з іншими — це те саме, що самому чинити зло!
— Але ж ми, доріжани, навіть не здогадувались, що там, на півдні, кояться такі страшні речі, — Болітник обійшов онду й сперся руками на стіл навпроти Прави, дивлячись їй просто у вічі. Гнів, страх, безпомічність настільки запалили його свідомість, що він уже не міг стримуватись. Пекучі почуття, що роз’ятрювали давні й свіжі рани в його серці, дали йому силу дивитися просто у вічі Праві Блакитного Снігу й не відводити погляду.
— А якби здогадувались? Пішли б на допомогу? Ні. Ви пильнували б свої поля, свою худобу, свої ремесла. І чекали б, — Права підвелася з-за столу й також сперлася кулаками на стільницю.
— А чому Ти сама, така сильна й справедлива, не захистила цих нещасних? Може, й не змогла б захистити, та все ж доклала б свою лепту в боротьбу за їхній мир, спокій і гідне життя. Чому ти сидиш у горах, хоча чудово знаєш, що відбувається в нашому світі. Знаєш! На відміну від нас… — не помічаючи цього, Чисторос легко перейшов на “ти”.
— Я — Права Бога. Я повинна слідкувати за природою, а не направляти вас, простих смертних. Це ваші війни.
— Хто ж говорив про відсиджування в норах? Що станеться, якщо ти просто станеш на чиюсь сторону у цій війні?
— Тоді я не буду Правою. Я стану невідомо ким і не зможу виконувати свою місію. А це — гірше, ніж війна.
— Ось і твоя ціна, ціна твого спокою й твоєї допомоги. Ти також маєш що втрачати.
— Доріжанине, ти не розумієш, про що говориш, — вона обернулася й пішла із зали. Доходячи до бокової галереї, Права обернулась і промовила тихо, але чітко. — Ідіть спати. Завтра я відправлю вас назад у долину. Вам потрібно нарешті нормально поспати хоч одну ніч. Можливо, це буде остання спокійна ніч у вашому житті.
Після цих слів вона наче розчинилась у темряві проходу. Блакитний камінь у спинці її крісла повільно згас.
Вари позбирали порожній посуд зі столу і показали доріжанам їхні кімнати, де на кожного хлопця чекало просторе застелене ліжко. Біля кожного була миска з теплою водою для омивання і чисті рушники.
52
Долина Єдиної Дороги завмерла на дні безмежної теплої ночі. Оксамитово-чорне небо дірявили білими цятками зорі. Місяць заплутався у хмарі й засів у ній, не визираючи назовні. Заколисаний степ мріяв про сонце, про теплі дощі й м’які долинні вітри, які розчісуватимуть його трави й носитимуть у повітрі білі шапочки кульбабок. Співали свої колискові цвіркуни, тінями шугали за мотилями летючі миші, з’являючись з нізвідки й зникаючи в нікуди. Прекрасна ніч, де половина живих створінь спить, а половина лише починає справжнє життя, щоб із першими променями сонця непомітно зникнути в норах, дуплах і хащах.
Праводверник Вересковий бадьоро крокував до фортеці. Проте ця бадьорість була напускною. Старого проймав моторошний страх: не дай Бог, зараз щось вистрибне з пітьми й накинеться на нього. Такі вже настали часи. Як казала Горпа, у ночі свої права. Щоб не трястися від ляку, він намагався крокувати жваво й бадьоро. Адже саме так повинен іти чоловік, який рятує свій народ. А Вересковий збирався зробити саме це. Він прийде до Репинги або ще до якогось високопоставленого заземельця й розкаже йому, що багато доріжан здуріли й хочуть накликати погибель на свою голову. Заземельці вислухають його, все зрозуміють, поплескають по плечі й подякують. А завтра приструнять непокірних, і весь бунт закінчиться майже мирно. Ну, може, кинуть у темницю Ліводверника, старого мудрагеля, й дадуть йому раз чи два копняка під зад, щоб не заносився й не баламутив народ. Ось так.
І все-таки щось було в цих степах! Відчуття якоїсь незбагненно великої й жахливої сили змусило старого на мить присісти. Він не зрозумів, чи побачив щось у темряві, чи відчув якийсь шум, але десь удалині степ рухався. Невже це досі діє кусат? Але ж сьогодні ввечері він не пив цього вогняного трунку, який розв’язує язик і робить заземельців, які п’ють його з тобою, твоїми вічними друзями.
Земля під ногами ледь чутно затремтіла. І тут просто на Верескового з темряви блимнули палаючі зелені очі й виринула страшна велетенська морда. Лускате тіло стрімкою рікою потекло по траві за кілька метрів від доріжанина. Той зойкнув і кинувся тікати у протилежний бік, але раптом з’явилася ще одна потвора, яка теж стрімко повзла кудись на північ. За нею третя. Праводверник впав обличчям у траву, зіщулився, накрив сиву голову руками. Змії. Це вони. Вони прийшли по нього! По його душу, по його старе немічне тіло. Смерть! Зараз змій проковтне його, як старого Ласицю у Верхньому Доріжньому! Зараз…
