Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Потрібно хоч раз зупинитися і обміркувати, чому саме її переслідують божественні очі, і чи вона боїться, чи захоплюється ними? Вони несуть добро чи зло, чи щось третє, чого люди ще не пізнали. Очі — це те невідоме, що наганяє страх на всіх живих на станції, а, можливо, і на мертвих. Цікаво, що з Андрієм? Може він вже розклався?
Існують певні сили, які мають вплив на психіку людини, і сни теж належать до цих сил як і богиня, що з’являється в них. Дороті, Остап і Тарас вороже ставляться до них, вони вичікують, щоб нанести невідомому смертельний удар, вони збираються вести війну з цією планетою, якщо та погано їх сприйме. От з якого тоді боку барикад буде Наталка Хвойна? Адже вона теж людина і досі переживала те саме, що і її супутники: розгубленість, приреченість, безпомічність — ці почуття керували нею в космольоті, аж поки все не змінилося. Колишні друзі відсторонилися від неї чи, можливо, вона сама спровокувала їхню неприязнь, однак між Наталкою і її супутниками тепер нездоланна прірва, а її принесли з собою прекрасні очі, добро яких небезпечніше за зло.
Незвичайна історія звичайної групи підтримки дослідницької космічної станції. І, як завжди, в навколишніх подіях відсутня конкретність ситуації, неможливо сказати, що сталося ось те і те.
... Унизу маленькі паразитичні люди, які здохнуть там! Як можна про них думати добре, а про себе погано, адже вони хотіли вбити її, натомість помер один з них. А, можливо, там уже всі повмирали, але спускатися ще зарано. Сходження вниз відбудеться через день, післязавтра вранці. А до цього часу доведеться їсти сушені фрукти, халву, солодкі сухарики, горохові і м’ясні консерви, в’ялену рибу, брикети хлорели, суху зелень, запиваючи все це теплою нудотною водою.
Боже, ти де? Навіщо тебе там, якщо ти потрібен мені тут! Але у "Смерековому раю" свої вищі надприродні сили, а може і природні. Вони керують фішками, яких спочатку було вісім, а тепер лиш одна: фішки часто губляться, коли ними граються діти. Але навряд чи у зеленоокої богині є щось дитяче, бо інакше вона — дитина-монстр, яка перетворює молоду дівчину у схожу на себе потвору.
Останнім часом здається, що думки почали втікати з голови. Іноді вони провалюються по спинному мозку до внутрішніх органів і бродять навколо нирки. Ще часто щось робиш, наприклад, стріляєш у людину, наперед про це не подумавши. Потрібно менше думати! Ланцюг думок тягне на своєму кінці звичайне божевілля, тому краще чекати поки чекається, а потім спуститися на перший поверх.
Невідомо скільки часу проминуло з того моменту, коли Остап вибіг із станції. Він лиш пам’ятав, що тоді була ніч, і вже не раз. Вночі важко йти по лісі: натикаєшся на поламані гілки, оббиваєш ноги, дряпаєшся крок за кроком у темряві. Згасає здатність мислити, рухаєшся, мов ситий вовк, не думаєш і не хочеш думати, лиш, коли потрапляєш в смерекові лапи, і тисячі хвоїнок впиваються у твоє голе тіло, свідомість на мить прояснюється.
Зараз день. І лиш тепер Остап вперше подумав про те, що робить, бо впав, боляче вдарившись коліном, кілька хвилин лежав і не рухався, чекаючи, поки біль вщухне. Отже, певно він вже не один день бродить лісом, а точніше, йде в одному напрямку, досі ні про що не думаючи. Йде, мов зомбі, його виснажений і майже мертвий організм бере звідкілясь силу для пересування — це були перші думки, які промайнули в голові за такий великий період часу.
Зомбі! Але зомбі не мають права думати, і Остап підвівся та побрів далі.
Ще трохи, вже не далеко.
За чорно-білими стовбурами з’явилася яскраво-синя зелень верхівок смерек, вона на рівні очей. Крутий схил, який ноги відчули занадто пізно. Чоловік покотився вниз, намагаючись схопитися за що-небудь. Сухі гілки вмить ламалися в руках, а з гладких коренів пальці легко зісковзували. Набравши жмені злежаної хвої, Остап з цікавістю стороннього спостерігача слідкував за своїм падінням, швидкість якого зростала щосекунди. Нога на мить торкнулася поваленого стовбура, але той одразу ж залишився далеко вгорі. Ступня запалала від цього доторку, а обдерті до крові пальці на ній вже не реагують на біль, бо за останні хвилини витримали серію схожих ударів. Кілька пальців, певно, зламані чи вивихнуті.
Схил нарешті втратив свою прямовисність і став більш похилим. Шуминський відразу ж загальмував п’ятами по землі, його ще кілька разів перекинуло, і він на животі з’їхав донизу, закривши зі страху очі, — зупинився.
Перед тим як підняти повіки вгору, командор намацав порожнечу перед собою — нічого немає, тільки повітря, і під грудьми ніякої опори, лиш живіт і ноги впираються в камінь. Остап обережно, не поспішаючи, відсунувся назад і аж тоді розплющив очі.
Далеко-далеко внизу простягається прекрасна долина. Смерекові ліси по крутих схилах спускаються до прохолодних синіх озер, до цілої країни рік і струмків — ще один смерековий рай, і на цей раз, справжній.
Долина так близько, кілька сотень метрів вниз по прямовисному схилі, на краю якого завис чоловік. Як він сюди потрапив? Тут не місце для людей.
Магічний прямокутник люку.
Сьогодні воду з резервуарів зимового саду пити стало неможливо, від неї вже надто сильно тхне. Їжа закінчується швидше, ніж планувалось. Ночі і вечори проводиш у суцільній темряві.
Зелені очі вже не приходять у сни, вони відступили, мабуть, знайшли іншу жертву.
Просто нестерпно сидіти тут самій у добровільному ув’язненні. Ті, хто був унизу, мертві без жодних варіантів, вони не могли вижити, хіба, що хвороба взяла своє і залишила їхні оболонки існувати далі.
Відкрити цей люк легко, але наважитись на це — коштує чималих зусиль. Ця діра в долівці — шлях на волю і вхід для небезпеки. Краще зачекати, посидіти тут і подумати як спуститися. Звичайно, що потрібно взяти зброю. Шкода, що кулі зі снодійним залишились в лабораторіях, доведеться зарядити пістолет бойовими, бо інших немає під рукою. Можливо, щось зі зброї лежить у сейфі бібліотеки? Дивно, що вона швидше не здогадалась зазирнути туди.
18 14 6 1 17. Довга комбінація, але не випадкова. Вказівний палець легко втискує кнопки в щиток і кожен дотик супроводжується легким клацанням. ...і 17 — двері сейфу не відкриваються. Що за чортівня! Невже хтось змінив код? Але ж це заборонено уставом, про заміну коду повинен знати весь персонал станції. Хоча хто в такій ситуації дотримується правил?
Вгадати цей код неможливо, бо тепер невідома навіть кількість цифр. Доведеться спускатися з бойовими кулями. "Діпсі" — смертоносна зброя, тому потрібно готуватись до війни з жертвами, але стріляти лиш в крайньому випадку. А може зброя буде взагалі непотрібна, адже в інфікованих практично не було шансів вижити?
Швидше відчинити цю ляду — і все стане зрозумілим, бо інакше думки зовсім заплутаються.
Наталка однією рукою відсувала засуви, а в іншій тримала пістолет. Дівчина акуратно підняла кришку люка вгору і поклала її на долівку, намагаючись не шуміти. У прямокутній дірі видно блискучі металеві щаблі драбини, які поступово розмиваються у темряві внизу. У тунелі нікого немає. Кілька хвилин Хвойна нерухомо сиділа над відкритим люком, вслухаючись в тишу першого поверху. Жоден звук не засвідчує існування там живих істот — тиша. Вона опустила ногу на перший щабель, драбина від її ваги ледь здригнулася, і це тремтіння відразу ж рознеслось по коридорах станції. Якщо унизу хтось є, то він повинен почути цей звук.
Наталка швидко спустилася вниз і зупинилася, націливши дуло пістолета на вихід з шахти. Її серце злякано калатало, готове завмерти від будь-якого звуку у коридорі, але тиша залишалася незворушною, чути тільки власне дихання і гупання крові у жилах, таке враження, ніби слухаєш удари свого серця по динаміках, які вмонтовано у твої скроні.
Вона присіла і визирнула в коридор. Подивилася вліво, вправо, дуло "Діпсі" синхронно рухалося разом з поглядом. Нікого, коридор порожній. Щоб знати скільки вони прожили, потрібно зайти на кухню і на склад продуктів, тоді можна зрозуміти, коли Дороті востаннє їла. Остап напевно давно помер від мишачого грипу, Тарас — трохи пізніше від поранення лазером, і якщо тут ще є хтось живий, то це тільки Дороті.
