Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
Тварюка легко планувала на своїх могутніх крилах, нагадуючи пришельця з потойбіччя. Кожне її крило сягало чотирьох зростів заземельців.
— Це птахоящер! — сказав Морфід, впираючись ногами у виступ скелі й витягуючи з-за спини лук. — Обережно! Стійте й не рухайтеся.
— А він харчується ягодами? — спроквола запитав Гирлявко.
— Ягодами, — усміхнувся чужоземець, — такими ягодами, як ви. — Стріла лягла у жолобок на луці й натягнута тятива задзвеніла від напруги.
Птахоящер ще деякий час роздивлявся дивних створінь, що ліпилися перед ним до скелі, а потім раптово махнув крильми й сірою хмарою шугнув до Шіти. Просвистіла стріла, випущена Морфідом, і бестія безладною масою гепнулася об скелю біля жінки. Шіта вже тримала напоготові меч, але тварюка не встигла завдати їй шкоди. Стріла майже повністю ввійшла в її праве око і птахоящер, тріпаючи крилами в агонії, полетів у туман провалля. Весь загін полегшено зітхнув, але Морфід чомусь не зрадів своєму влучному пострілу.
— Не подобається це мені.
— Чому? — запитав Болітник.
Шіта обернулася до нього і з притиском промовила:
— Тому, що птахоящери полюють зграями. Поки що нам пощастило зустрітися лише з одним мисливцем.
— Цікаво, на кого вони полюють зграями? Не на мишей же! — приречено прошепотів до Болітника Гирлявко. — Чисторосе, ти уявляєш ту тварину, з якою отака пташка не може справитися самостійно?
— Може, це ті водяні потвори з ріки?
— Птахоящери, вари, водяні рибоящери, змії… Що далі? І це все живе зовсім поряд з нами! Здуріти можна!
І вони подряпалися вгору ще швидше. Усім неймовірно хотілося потрапити під захисний покрив лісу і вибратися нарешті з цієї страшної долини.
Коли Чисторос укотре задер голову догори, то побачив край урвиська. Він маячів зубчатою лінією десь далеко-далеко під хмарами, відкраявши кавалок неба, але все-таки його вже видно. Від цього з’явилась упевненість, що рано чи пізно туди можна добратися.
Заземельці трималися останніми, ніби страхуючи доріжан, не підганяючи їх, не сварячись на їхні повільні рухи. Втома залізним прутом сиділа у спинах, руки й ноги починали зрадливо тремтіти. Важка ноша тягнула донизу, але і люди, і доріжани вперто чіплялися за каміння й дряпались угору. Хотілося якомога швидше дістатися наверх, попадати в шовковисту траву, знайти нагріте сонцем каміння і поскидати з себе наплічники разом із промоклими й брудними накидками та куртками.
— Над нами вхід в ущелину. Швидше туди! Бігом нагору! — зненацька закричав Морфід, знову натягуючи тятиву. Одну мить усі дивилися на чорні розмиті силуети в небі, а потім уже нікому нічого не треба було пояснювати — птахоящери справді полювали зграями. До скелі наближалося щонайменше з десяток цих потвор, закриваючи собою ледь не півнеба.
— Хто першим досягне ущелини, стріляйте і прикривайте інших! — замість підніматися до рятівної тріщини в скелі, командир загону знову обернувся спиною до схилу й випустив першу стрілу, але не влучив.
Вище за всіх і найближче до ущелини опинилися Зоряний Травосік і Водомут Болітник. Їм по дорозі трапився вузлуватий сірий стовбур, що міцно приліпився до скелі, ніби вріс у неї. За ним ще один і ще. Усі кількаметрові стовбури наче промені зірки сходилися під великим сірим наростом десь збоку від входу в печеру. І жодних гілок чи листків. Але часу задумуватися над цим не було, бо за спиною вже чувся шум велетенських крил. Птахоящери ось-ось нападуть. Водомут схопився рукою за стовбур і здивовано зауважив, що той зовсім не такий твердий, як можна було очікувати. Навпаки, те, що виглядало як жорстка луската кора, затремтіло під його пальцями. Кілька випуклих лусочок враз розчахнулося, й на доріжанина витріщився ряд чорних безвиразних очей з людськими зіницями. Наступної миті стовбур обвився навколо Болітника й, накручуючись на нього, потягнув до наросту у місці з’єднання всіх стовбурів. Побачивши це, Зоряний Травосік оторопів, не розуміючи, що діється з його товаришем. Знизу підповзали інші члени загону. Кілька стріл засвистіло в повітрі, але їхній свист потонув у шумі, який піднімали крила птахоящерів. Одна з літаючих бестій різко понеслася до Зоряного. Хлопець побачив лише здоровезні лапи чудовиська й блискучі шпори, спрямовані на нього. Враз кілька сірих стовбурів-щупальців відділилося від скелі й обвило птахоящера, намагаючись утримати його.
— Лізь, чого застряг, — Тайбе вдарив Травосіка по нозі і той подерся до ущелини, намагаючись обминути клубок із сірих щупалець і птахоящера, що відчайдушно лупив крилами і дзьобом по своїй живій пастці, вганяючи у неї шпори. Решта птахоящерів завмерли в повітрі, спостерігаючи за боротьбою свого родича. Цього вистачило, щоб Зоряний, Тайбе і Ловикамінь Горолом встигли добратися до тріщини й витягти луки. Хоч для доріжан це була перша справжня битва, ні один, ні другий не гаялися жодної миті, й стріли почергово засвистіли в напрямку птахоящерів. Щоправда, спочатку влучав лише Тайбе — та й то або в ногу, або в крило. Літаючі монстри облишили мандрівників і накинулись на істоту, що душила в своїх смертельних обіймах їхнього родака. За кілька хвилин в ущелину піднявся весь загін. Останнім зайшов Морфід і відразу ж почав посилати стріли в напрямку крилатих ворогів. Водомута ніде не було видно, але тут Шіта показала рукою туди, де сходились усі стовбури. Ті, хто стояв ближче до входу, побачили дивовижну картину — щупальце, що обкрутило Водомута, намагалося проштовхнути його в отвір, який відкрився в нарості й увесь ряботів червоними пломенистими язичками. Проте молодий доріжанин впер поперек цього рота свій лук і успішно опирався небаченому чудовиську.
— Це наскельний восьминіг, — сказав, стріляючи Шрамов’ят. — Вони запихають свій тулуб у якусь щілину в крутих схилах чи скелях і щупальцями захоплюють все, що опиняється поблизу.
— Не знала, що вони можуть бути більшими за тарілку! — Шіта теж вправно посилала смертельні жала в сторону птахоящерів, двоє з яких уже повільно опускалися, втикані стрілами. Троє птахоящерів висіло в повітрі біля скелі в обіймах стовбурів-щупалець. В одного із них була переламана шия, а два судомно боролися з дивним ворогом. Вісім чи дев’ять велетенських птахів нападали на щупальця, б’ючи їх дзьобами й кігтями, вириваючи з них шматки. Один птахоящер вдарив шпорами у наріст потвори. Мабуть, шпора потрапила в якийсь важливий орган восьминога, бо той враз розкрутив щупальце, яке тримало Водомута, і хлопець вми?ь відлетів у повітря на кілька метрів від скелі. Падаючи, він гепнувся на спину одного з птахоящерів, вчепившись за нього руками.
На жаль, не всі стріли завдавали шкоди хижакам. Від їхніх голів і спин вони просто відскакували, а влучити в живіт чи у м’язи крила вдавалось рідко.
— Прицільніше, в очі або в черево! — скомандував Морфід і тут одне із щупалець-стовбурів вдарило по скелі вздовж проходу. Усі заповзли якомога глибше в ущелину. Над проходом миготіли то щупальця, то крила, то дзьоби. Враз усе закінчилось страшним шумом. Щось загриміло і скелі задвигтіли. Тайбе висунувся назовні й відразу кинувся назад.
— Восьминіг разом з мертвим птахоящером поповз униз. Таке враження, що по скелі рухається кілька зрослих між собою дерев. Літаючі демони замучили його.
— І де зараз ці пташки? — запитала Шіта.
— Літають біля ущелини. Здається, вони знають, що ми тут, і страшенно злі на нас.
Раптово потемніло. Луската голова встромилася в отвір печери й масивний дзьоб потягнувся до Тайбе. Той спробував втиснутися глибше, здавивши інших, але далі не було куди. Тоді заземелець вихопив свій кривий меч і спробував вдарити потвору в око. Птахоящер захилив зіницю повікою, яку меч пробив із рваним звуком. Гнилуватий видих разом із болісним та огидним вереском ящера заповнив ущелину. Голова зникла. Знову з печери було видно лише захмарене небо й далекі примарні обриси протилежного схилу річкової долини.
Кілька хвилин усі переводили подих. Хтось із доріжан плакав, інші витирали піт і поправляли свої речі за спиною.
