Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Тривалий час Г. Квітка не міг знайти близького до душі життєвого заняття. Він переходив з військової служби' на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806— 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного театру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совісним суддею, головою Харківської палати карного суду.
Г. Квітка виявляв надзвичайну ініціативність і активність у громадсько-культурному житті Харкова. З успіхом він грав в основ’ян-ському аматорському театрі, який славився на всю округу, роз’їжджаючи з виставами по ярмарках; з часу заснування Харківського професійного театру Квітка перебував у творчій співдружності з його талановитим колективом, до якого в різний час належали М. С. ІЦеп^ кін, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська, чиє сценічне життя пов’язане з драматургією Квітки. Відомо, що Григорій Федорович писав і музичні твори, грав на флейті та фортепіано на вечорах, які з 10-х років влаштовувала інтелігенція університетського міста. Г. Квітка став ініціатором заснування в Харкові Товариства благодіяння та Інституту благородних дівиць, одним з організаторів і видавців першого на Україні науково-літературного журналу «Украинский вестник». Письменникові належить ініціатива видання харківських альманахів «Утренняя звезда», «Молодик», першої збірки українських прислів’їв та приказок.
У своїй службовій та громадсько-просвітительській діяльності Квітка з гуманістичних позицій виступав проти зловживань і жорстокості представників панівного класу, захищав гноблених та кривджених, зокрема селян-кріпаків, «стягував» з багатших земляків пожертвування на культурно-освітні потреби,— і це викликало нападки на нього з боку реакційних губернських кіл. За свої сатирично-викривальні твори письменник зазнавав переслідування реакційної преси, а також певної частини харківського дворянства, яке пізнавало себе в сатиричних образах його комедій та повістей. «Вышла «Козир-дівка»,— писав Квітка-Основ’яненко в одному з листів,— и судья сердится на меня, что он никогда бубликов ие принимает от просителей; за «Д[ворянские] выборы» и теперь каждый исправник съесть меня готов». Губернська знать вдавалася до різних іисипуацій проти письменника, писала на нього доноси. «Усилили слухи,— повідомляє він,— что г[осударь] не благоволит ко мне, а Бенкендорф] употребит все, чтоб меня не допустить служить нигде».
З кінця 20-х, а особливо в 30-х роках XIX ст. активізуються творчі зв’язки Квітки-Осиов’яненка з багатьма українськими літераторами— П. Гулаком-Артемовським, гуртком харківських романтиків, Є. Гребінкою, Т. Шевченком, представниками російської культури й літератури — С. Аксаковим, М. Погодіним, В. Далем, В. Жуковським, П. Плетньовим, А. Краєвським, Ф. Коні. Ці взаємини, підтримка друзів по перу підносили творчий тонус письменника, сприяли його виходу на широкі простори вітчизняної літератури.
«Дім Григорія Федоровича,— згадує український етнограф К. М. Се-ментовський,— був завжди тихим притулком науки і мистецтва; тут не було місця для світського базікання, зате розмова найчастіше поверталася до предметів і новин учеио-літературних...» 4. У нього часто бували харківські та приїжджі літератори, актори, художники.
При всій своїй делікатності, м’якосердості, душевній доброті і вразливості Квітка-Основ’яненко до кінця життя виявляв мужність, стійкість, а часом і різкість у змаганні з мракобіссям, хоча й був доведений цькуванням реакційної критики та місцевих вельмож в останні роки до важкого психічного стану.
Помер письменник 20 (8) серпня 1843 р. в Харкові, де й похо-
І’мІІІПІІ.
Світогляд Квітки-Основ’яненка відзначався суперечливістю. Переважали в ньому дворянський лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що виявлялося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізмі щодо перспектив прогресивного напряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественных записок». Поряд з цим у його світоглядних позиціях мали місце монархічно-консервативні елементи. Щоправда, сервілістичні сентенції Квітки-Основ’яненка частково зумовлювалися тактичними міркуваннями, а саме прагненням знайти в царя захист від нападок реакційних журналістів і губернських можновладців, зростання агресивності яких було одним з виявів загального наступу реакції. Надії Квітки на імператорське заступництво виявилися марними, і це ще більше поглибило його душевну драму під кінець життя.
Перейнявшись поглядами Г. Сковороди та російських просвітителів XVIII ст., ідеями безкорисливого служіння суспільству, вітчизні, проголошуваними в 10-х — першій половині 20-х років передовими колами Росії й України, зокрема й майбутніми декабристами, Квітка намагається впроваджувати в суспільну думку і в свою творчість дух громадянськості. У своїй діяльності він втручається буквально в усі ділянки суспільного життя провінції. Через його творчість проходить просвітительська думка, що основною причиною властивої панівним верствам громадянської апатії та інфантильності, відсутності ідеалів служіння на благо суспільства є неуцтво.
У пройнятій просвітительським дидактизмом і раціоналізмом драматизованій повісті Квітки «Предания о Гаркуше» (1841) так визначається програма головного героя, народного месника Гаркуші: «Исправить людей и истребить злоупотребления», «у сильного отнять возможность угнетать слабого». Тут відбилися основні принципи програми самого Квітки, хоча він намагався її здійснювати зовсім іншим способом, Гаркушин метод месницької форми встановлення суспільної справедливості й порядку письменник засуджував.
Дійовими засобами вдосконалення суспільства, викорінення зловживань, суспільних несправедливостей, насамперед щодо трудового селянства, Квітка вважав літературу й театральне мистецтво. Його просвітительські й реформістські прагнення вдосконалити суспільно-адміністративні порядки, намагання відобразити у творах народно-критичне ставлення до суспільних вад з метою їх усунення офіційними засобами влади й виховання — все це нерідко набирало характеру соціального критицизму. Хоч і проповідував Квітка (особливо в публіцистичних «Листах до любезних земляків») ідеї справедливості вищої царської влади та розумності самодержавно-кріпосницької системи, однак у його творах домінує критичний пафос щодо тогочасних порядків, які врешті-решт були характерним породженням експлуататорського ладу.
Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ’яиенка в основних своїх виявах були для його часу прогресивними.
Сприймаючи ідеї реалістичної естетики Бєлінського, він поділяв погляди великого мислителя в багатьох питаннях теорії, в оцінці прогресивних періодичних видань, особливо в боротьбі проти реакційного табору Ф. Булгаріна, О. Сеиковського, М. Полевого.
У листі до А. Краевського від 3 квітня 1840 р. Квітка-Основ’я-ненко пише про своє бажання «всеми способами... содействовать» тій справі, яку проводили в культурне й літературне життя «Отечественные записки» — «журнал полезнейший, благородный, умный, делающий честь времени».
У спеціальних літературно-публіцистичних статтях і замітках («Супліка до пана іздателя», «Званые гости», «Мемуары Евстратия Мякушкнна», «Лист до видавців «Русского вестника»), а також в інших творах та листах письменник обстоював принципи реалістичної естетики, виступав проти «несамовитості» романтиків консервативного напряму, проти авантюрно-фантастичних романів Ф. Булгаріна, О. Сен-ковського, романтиків-епігонів. До романтичних прийомів він зрідка вдавався й сам (зокрема в «Ганнусе», «Перекотиполі»). В цілому ряді творів, у їх загальній просвітительсько-реалістичній системі, письменник застосовує й припципи та засоби сентименталізму. Однак в останні роки він уже висміював застарілу сентиментальну манеру. Основним творчим принципом письменник вважав «писання з натури», орієнтованість на живу, навколишню, щоденну дійсність. «Пиши о людях, видимых тобою, а не вымышляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасных».
