Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
і палюбил меня і паказал дешто; так я і знаю алі кров замовить, алі от гадюки загаваріть, скотину ісправіть, когда ведьма, доївши, іспортить, і прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Франції і по Туреччині, чаво-то чала-вєк не навчиться? А ат таво і хлебушка перепадает. Вот і сей вечер, прахал адин приятель висватать сина; та хоч ои і дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу, пабольш брехать, как абнаковенно при сва-таннє...
Алексий (нетерпеливо). До кого ж се ви ідете старостою?
С к о р и к. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут і живьот; а девка, брат, важная!
Алексий. Та що се ви зо мною робите?.. Се ви мене, дядюшка, буцім живого ріжете!.. Се ви мені смерть заподтаєте!
С ко р и к. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?
Алексий. Та не то що приглянулася, а ми вже більш півгоду з нею любимося, і побожилися, і заприсягалися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її1 силують за Стецька Кандзюбенка, так нам і світ не змилився! Поможіть, будьте ласкові! Не ідіть сватать за Стецька, а ходім зо мною до Шкуратів та поговоріте об мені. Ви таки світу навидались; знаєте і хран-дюзьке слово, і турецьке; зробіть так, щоб Уляну за мене віддали і щоб не дали мені з журби пропасти, та щоб не загубили і її! Бачите, яка ходить!
ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ
Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика, застыдилась и хочет воротиться.
Алексий. А іди, Улясю; а іди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мій рідний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш.
Уляна. Зділайте милость, уступітесь за мене, бід-ную, нещасную! Хотять мені світ зав’язати, хотять мене силою віддати за Стецька, за того дурного...
С к о р и к. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францію, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччн-ні — марушка, а у Рассеї — девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тебя аддать за Отецька, кагда ти любиш маво пламенника!..
Уляна. Ох, батечку! Як же ви оце відгадали, що я його люблю?
С кори к (хвастливо). Ну, да так; ие усьо спраста. Ходили-таки па паходам, видали свету, та дешто і знаєм. Ну, так ти любиш єво?
Уляна (стыдливо). Мені стидно сказати! Адже ви Знаєте?
„ С к о р и к. Ну, Алексій тебя любіт?
Уляна (скоро). О! про його скажу: він мене любить так, що і сказати не можна, і каже, що краще мене нема ні меж селянами, ні меж городянами. Я б і про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тільки матері сказала, що люблю його дуже-дуже і що краще його і у всім Харкові нема. А вам сього не скажу.
С к о р и к. Што ж матушка? Каково чорта воиа рети-руеться-та?
Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селі не обіджали.
С ко рик. Крепак? Та што ж за біда? Вана не ходили по свету, так нічаво і не знает. А вот как я хаднл іиі паходам, так видал, што і у Франції, і у Туреччині, і у Рае-сєї за памєщиками крепакам житьйо доброе. Вот і Алєк-сієв барин доброй, честная душа! А што меня у салдатм атдали, так єта по иагаворкам прикажчика. Так што ж? Паслужил богу і государю; пахадил па паходам, навидался свету і у Франції, і у Німечинє, і у Рассеї, і у Туреч-чинє; та і стал чалавєком, та і горюшки мне мало-ста.
Алексий. Постарайтеся ж і об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходім до Шкуратки, та поговоріть, нехай не губить нас.
Уляна (поет).
Ой дядечку,
Голубчику,
Змилуйся надо мною!
Не дай мені,
Сиротині,
У яму іти живою!
Як рибонька без водиці,
Так я, сердешна, б’юся!
За дурного за Кандзюбу Силує матуся!
З Олексієм розлучають,
Не дают пожити,
Лучче смерть я заподію,
Коли не любити.
Ой дядечку,
Голубчику,
Не дай мені пропасти!
Прошу тебе,
Ратуй мене,
Защити від напасти!
Озьми своє ружжо страшне Та стрельни в Уляну,
Ой, чим іти за нелюба,
Лучче лягти в яму.
Озьми свою шаблю гостру,
Зрубай мене разом!
Без милого Олексія
Вмру одним я часом.
Ой дядечку,
Голубчику,
Прошу тебе,
Ратуй мене,
Не дай мені пропасти!
Скорик. Нет, сєво не мажу сделать, Я присяжной чалавєк, абєщал Павлу Кандзюбє ітить за рушниками і довжон сдержать слово. Только вот што: на сватань! в па-лавіну буду брехать і разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину і усьо дєло около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атаковать стару Шкуратку; я знаю, у ней уся сила. А когда што не то, так ми і наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться і думкою налево кругом! (Поет.)
Уж недаром ми хадили,
Скрозь в паходах ізслєдили,
Знаю, знаю весь обряд,
Дело всьо зведу на лад,
Бул у нємцов на родинах І у турков на хрестинах,
У французов бил дружком,
Там хадил я с рушником.
От гадюки отчитаю,
Стару дєвку прасватаю,
Лихаманку зашепчу І злодія проучу*
Все зроблю я, што вам нужно;
Ворожить тепер досужио.
Знаю, знаю весь обряд.
Дело всьо зведу па лад.
Алексий. І вже, до завтрього! Лучче б сьогодня. Пожалуста, дядюшка. (У’ляне) Адже мати дома?
Уляна. Нема! пішла у різциці яловичини куповати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. І я ж кажу: лучче б сьогодні, як паньматка вернеться, та й поговорили б або, може, і відшептали б її від Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться відкидатись, щоб не платити Кандзюбі безчестя за наругательетво.
С ко рик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводні нікак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу при-німал, щоб стоять і у слові, і у дєлі, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, пасмотрим і на зорі, і што кому присниться. Может-таки, Осип Скорик што-иебудь да знает-та. Уж он лі света не бачил? не учить єво. Развєдьот беду і не такую. Потерпіть до завтрьово. Авось!
Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столі побачите!
Алексий. Як тільки здумаю, що Уляна чіпляє хустку оттому навіженому Стецькові, то мене так трясця і трусить.
Стецько за кулиса ми пост.
О! бач, який іде!
Скорик. Жалко мне вас, детушки! А по другой команде вот што: не только свету, што у вакнє; я й сам думал, што только его і есть-, што у нас; а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так і ви, не тужіть. Паіськай другой девки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час места дажидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.)
ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ Уляна, Алексий и Стецько поет и грызет орехи.
Стецько (поет без музыки).
Ішов Стецько льодом,
Свинка огородом;
Подай мені, моя мила,
Свою білу ручку!
Бач, де вона! А я собі сидів, сидів, аж спати захотілося. І що робить, не знаю: чи іти додому, чи тут старостів дожидатись? Нікого і спитатись. Мати повіялась кудись, а
старий усе кликав мене на вольну, далі і захріп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я поліз на полицю, та й намацав горіхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, ця-татись! А кажи, чи ціт, чи лишка? От у жмені держу.
Уляна. Та піди собі геть! Ціт,— тільки відчепись.
Стецько (считает орехи). Так, відгадала. Оце один, два їх, п’ять, десять, три, усі!
Алексий (ударив его по руке, выбивает орехи). А ти, бачу, і лічити не вмієш? Оттакий козак!
Стецько (оглянувшись и тут только увидев его). А ти чого тут, пробишака? Чого ти з моєю дівчиною стоїш? Чого дивишся на неї, та ще, може, і говориш з нею? Гляди, щоб я не дав тобі щипки! Геть відсіля, кажу тобі!
Алексий подходит к нему, а он пятится от него.
Цур тобі! Не заньмай мене, я тобі кажу! А то побачиш, що я тобі зроблю.
Алексий (все подступая к нему). Ану-ну! Що ти ме* ні зробиш?
Стецько (отступая). Що зроблю? Ось побач; ось тільки хоч пальцем доторкнешся до мене, то як скажений закричу пробі! Ще дужче, чим тогді.
