Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗

Та тут же я скучатиму,

Усім, усім казатиму:

Била жінка мужика,

Била, била і товкла!

Не брешу я, не брешу:

Била жінка і товкла.

Брешеш, брешеш, гісська донько,

Била мене і товкла. } (Вмсстс.)

Одарка. Брешеш, брешеш, вражий сину!

Я не била, не товкла.

Потягла я за чуприну,

Тільки страху задала.

Одарка. Сиди, сиди собі там, мапдрованнй цуцику! Та й гляди: ось тільки хоч ногою вийдеш, то ие побоюся гріха, битиму, кажу тобі, що битиму. Коли б мені апатії, як то у панів бува? Адже розказовала клюшппця оттого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом жшн так, каже, пані так над паном вередує, що і крий боже! І чого б то не забажала — чи мочених кисличок, чи німецьких медяничків, чи якої хустки або одежі, то усе і є; хоч опівночі забажа чого, то усе їй і поставля, і без її волі з хати не іде. Через що-небудь же вона так їм овладала? Вже ж не приходиться жінці мужика бити; хіба у панів така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи ііерсдоналп над мужиками!

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ Те же и К а н д з ю б а.

Кандзюба. Дай боже день добрий! З неділею будьте здорові.

Одарка. Спасибі, будьте і ви здорові. Як ся маєте? К а н д з ю ба. Та до якого часу ще б то і не теє.

О д а р к а. А ваші за-харківці, чи усі живі? Кандзюба. Та вже нашим за-харківцям така прийшла біда, що й сказати не можна.

О д а р к а. А що там за біда?

Кандзюба. Там таких салдатів найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватері. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така біда! А старий ваш дома?

Одарка. Та через силу дома. Оце тільки спинила мандровати.

Кандзюба. А куди ж то?

Одарка. Та ви знаєте його натуру? Йому ні праз-ника, ні неділеньки; усе б йому швандять по шинкам.

Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам посовітую: така була в мене перша жінка, п’яниця непросипенна. От же я її і повіз до знахура; він і дав їй якоїсь води та й побожився, що вже, каже, не буде більше пити. Що ж? мабуть би, і перестала, та не до горілки їй було; пробі кричала, що у животі пече, та до вечора і вмерла. Ось повезіте лишень і ви по знахурам, то й вам таке щастя буде.

Одарка. Та я ж возила і де то вже не була! Була і у Тишках, була і у Деркачах, об правій середі аж у Во-долагу їздила; так що ж? Усі ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибі, вже ув Островерхівці ворожка, так та заочі відгадала; каже, що любощів давано, та, не вміючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як у воко уліпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невістку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хаті немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не відбивала мужика. Ну, одже ж то ворожка і дала мені зілля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху північ, як перші півні заспівають», а я, собі на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що первих півнів не почула та дала, як другі заспівали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю; а там як чкурне, так аж ляпотить, та й поченчиковав аж на Косолапівку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та від того часу ще гірш п’є. Та вже хіба крадькома вирветься, а то, як того цуцика, на верьовці держу.

К а н д з ю б а. Де ж він тепер?

Одарка. Оттам заперла, нехай висидиться.

Прокип (за воротами поет). Била жінка мужика, за чуприну взявши...

Кандзюба. Бач, де обізвався! Здоров, приятелю; а ходи-ке сюди!

Прокип. Рада б душа в рай, так гріхи не пускають.,. Як жінка скаже.

К а и д з ю б а (Одарке). Випустіть-бо його, будьте ляскані. Маю до вас діло.

Одарка. Ану вже іди сюди, іди!

Прокип выходит.

ТЕРЦЕТ

Кандзюба. Послухайте мене,

Ось будьмо ми сватами.

Одарка. Кажіть, кажіть, у чім?

Сьому ми раді сами.

Прокип. ' На вольну щоб сходить?

Горілки принести?

Одарка. Та годі тобі, дурню,

Не знать про що товкти!

Він знай своє. (Кандзюбе.)

Кажіть, а що таке?

Кандзюба. А що? Дочка в вас є?

Прокип и Одарка. Є, є!

Кандзюба. Така, що треба годовати?

Одарка. Хоч сьогодня віддавати.

Кандзюба. Сина маю.

Прокип и Одарка. Знаю.

Кандзюба. Так віддайте!

Одарка. Потурайте! Чи він нам рівня?

Прокип. От і треба добувати. Та на вольну швидш чухрати. А де твоя гривня?

Одарка (мужу). Відв’яжися, врагова дитина! (Кандзюбе.)

Усяк зна,

Що в вашого сина Та клепки иема!

Кандзюба. Що б то як?

Одарка. Та так:

Прибитий на цвіту,

Кандзюба. Тю-тю!

Та ще фіть-фіть!

Ви діло тут кажіть:

Чи віддасте? (С насмешкою.)

Чи нехай ще підросте?

Мене ви не держіть.

• К а нд з ю б а. А чому ж і не віддати? ] ,_в .

В нього всього є. / (^Вместе)

Прокип. Як же можна і віддати,

Коли горілки він не п’є? Одарка. Як же можна і віддати?

(Вместе.)

Дурний! Його всяк б’є.

Кандзюба. Гай-гай! Товкуєте не знать об чім! Горшка окропу не стоїть. Та хоч би і зовсім дурний був, так не узяв його кат, буде багатий після моєї смерті; аж розумній жінці за ним і добре буде. Слава тобі господ»! Є великів пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сіллю і за рибою на Дін і усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи у Водесу. Є й коров’ят з п’ятнадцятеро та овечат там чи дві сотні, чи й більш; батраків дома з десяток та при скотині на бразі скільки є. Буде чим орудовати; перепадатиме копійка. А мій же Стецько та не зовсім і дурний: він, собі на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налічить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсім парень-друзяка. Та й яка нужда, що нічого не зиа: жінка навчить і усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коца-рювати, чи по-вашому бублейничати...

Прокип. Або й шинкарювати; і то діло дуже добре!

Кандзюба. Та що захоче, то вже не піде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я піду до других; бачите, вже нерано.

Одарка (с явным удовольствием слушала его). А що, Прокопе, як думаєш?

П р о к и п. Ти думай, а я вже за тобою.

Поют:

Кандзюба. Так будьмо ж ми сватами!

Одарка. Сьому ми раді сами.

Кандзюба. Пришлю, пришлю людей,

Свати мої любезні!

Стецька свого пришлю.

Прокип. Пришліть, пришліть людей,

Ой сватушка любезний! } (Вместе.) Горілки накуплю.

Одарка. Пришліть, пришліть людей,

Ой сватушка любезний!

Я хустку почеплю.

Обнявшись приплясывают.

Одарка. Е! тривайте лишень: ще треба дівки спита* ти, як-то вона ще скаже?

Кандзюба. Хіба вона часом і ис туди?

Одарка. Та таки трошки вередливеиька. То скаже: не варіте з салом, а з яловичиною; то мине а пе схоче, а сала забажа; то тараня солоиа, та що-пебудь і вигадуй; така вже собі ніжна! То щоб і з женихами ис стала передова™.

¦ Кандзюба. Та вона ж не панянка! Нехай вже ті вередують, поки довередуються до свого. Та нічого гріх» цшти, тепер і усюди така мода; наші мужички — так усе б то за міщан; а міщанка вже і об купцеві не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубеита; то і гляди: дівують, сердешні, до того, що можна буде їми на Донці греблю загатити. А з своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробіть тільки бешкету.

Одарка. Та не бійтесь, не бійтесь, присилайтс-таки старостів; вже ж вона не без розуму, вміє розсудити.

Кандзюба. Спасибі ж за ласку. Ждіть від нас людей по закону, увечері; а я Стецька пришлю, нехай з дівкою... Я щось її не знаю; а як її зовуть?

О д а р к а. Та Уляна ж і досі.

П р о к и п. Та ще й Прокопівна.

Кандзюба. Так нехай мій Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви її навчіть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу.