Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Вбралася ж і Галочка до вінця, а вбралася ж прост, не узяла з дорогого ні плахти, ні намиста, а так, як звичайно сироті; та що то за гарна, була!
От вже справді, як на картині намальована, красива та красива!.. Тільки чудно було на неї дивитись у тім, що якось-то була вона і ніби не вона! Очиці бистрі, аж горять, на виду краска у щочечках так і переливається; то часом стане бліда-бліда, то вп’ять рум’янець у неї, як жар, спихне. Піде проворно, порядкує, усіх поспіша... то вп’ять руки опустить, головоньку похилить. І де стоїть, не зна, й що робила, і куди йшла — усе забуде... Говориш до неї — вона не на те одвіт дасть, та стане бистро-бистро глядіти і неначе дивується, чого се люди посходи-лися і поперев’язовані ходять. Озирається-озирається, гляне на себе і помертвіє... Оттака усе була!
Увійшов і Микола вже благословитись, і що ж — не надів ні тії свити, ні того жупана, що йому Олексій учора під вінець подаровав, а одяг хоч і добру, а просту свиту сірого сукна, і усе на ньому було просто.
— Чом ти, Миколо, не урядився у ту свиту, що тобі тесть подаровав? І жупан було одягти,— так питались його жіночки.
— Не йде діло,— сказав Микола.— Мене панотець бере з наньмитів, і я так батраком довжон явитися перед господа бога, і від нього прийнявши Галочку з своїм щастям, тогді вже стати чим-небудь луччим, а тепер я сам ще по собі нічого..
І поблагословив же Олекій Галочку до вінця, і випроводив її таки точнісінько, як на кладбище. А що вже плакав, плакав — як мала дитина! Тяжко-бо йому було, важко на душі, хоч і сполняючи доччину волю, та яка се воля була!.. Се усе равно, якби вона вибрала ніж і просила б, щоб її отсим ножем зарізали!
Йшла бідна Галочка до церкви швидко, бистро і усе поспішаючи: ні на кого не дивилася, нікуди не озирнулася. Під вінець сама підійшла, та як стала на рушнику, кинула очицями на вінці, стрепенулась, як рибочка, підняла очиці угору... так слізочки ув оченятах засяли!...
Одвіт попові, що по своїй охоті йде і що нікому не обі-щалася, сказала голосно, на усю церкву. Правду можна було сказати, що усе, що вона не робила, збираючись заміж іти і під вінець підходити, то усе робила мов не о своєму умі, а ніби якась сила вела її до сього против її волі. Душа і розум повелівали їй хоч погибнути, а не довести милого чоловіка до нещасної жизні, з нерівнею побравшися; так серденько-бо не того бажало! Воно кріпко у ній бушовало і хотіло по-своєму зробити: хоч на годочок, хоч на місяць, хоч на деньочок знати щастя, пожити з миленьким, що й він же того кріпко бажа, і, хтозна, може, й не буде нічого такого, чого душа боїться... Так проти таких-то думок Галочка усе боролась, що туж-туж не подоліють її!.. І таки посилили б, якби не така у неї душа була, що не піддавалася вередованшо серденька, хоч таки і дуже воно жалібно прохало зробити по його. А від сього Галочка, як свічечка, пала, поки стає воску, а як віск до-горя, так і свічка гасне усе тихше, усе тихше; так і вона кріпилася, щоб стало сили, поки скінча своє діло, а тут за усяким словом, як одчитували молитви, то і вона мов гасла, так що як пришилося обводити круг стільця, так вона вже і не змогла сама по собі йти, а шепнула старшій дружечці: «Веди мене... бо впаду...» І справді, якби не дружечка, та ще один з дядьків повели її, то тут і впала!
Як зовсім повінчали і стали поклони бити, вона, вдаривши, і не піднялася сама. Кинулись до неї, бризнули водою і сяк-так відволодали її. Не здужала вже сама йти додому, Микола з боярином через силу довели її.
Яке ж і гуляння на такім весіллі? Чи почастовали, чи попотчували чим родичів, то так усі і розійшлися.
І що то: хоч як Галочка не чудно виходила заміж за свого батрака, маючи женихів щонайлуччих і багатих, і що так хутко, без зборів, без приборів, без усякого весілля... та й те знали усі, що ще від самого посту учащав до них якийсь-то охвицер, що увесьденички просиджував у них і часто дуже смерком вертався від них, усе сеє знали; так, отже, ніяка недобра слава не проходила про неї, бо одно те, що добре знали Галочку, що не піде ні на яке худо ні за усі золотії гори, а друге те, що тогді ие було моди пащековати про людей і шпигати їх язиками. А най-пущо пл дівочу славу ніхто не смів ні півсловечка нічого скмшіти. Попробував би що брехнути; так так баки і заб'ють, І вже з брехунів повік не вийдеш. Та й старі приказують, було, молодим: знаєш, не знаєш — мовчи; а коли ікшио знаєш, що сам що-небудь іменно таке бачив, то й тогді не смій розказувати, а потихеньку скажи старшому, коли що пильно треба, а ні — так і мовчи собі, бо дівчача слава — як біле полотно: пилинка впаде, то й видно. А через такий порядок і дівки, було, бережуться, крий господи як! Сміливо можна сказати: не то що у сотні, у тисячі дівок не було ні одної, як тепер десятками лічи, вулицею проходивши. Святеє діло старовина! Мабуть, не пориється вона ніколи!..
Вже так що і два тижні, а трохи чи і не більш минулося після того, як Галочка вийшла за Миколу: як ось раз удень старий Олексій сидить у хаті і чита житія. Миколи не було дома — пішов до чоловіка за ділом. Галочка сидить край віконця, зібралася мужикові сорочку шити та покраяла, а тепер і не розбере, що і до чого слідує, та, мабуть, від того і задумалася: ручки поскладала на роботі, головоньку схилила і дума... Та що то за гарна з неї молодичка! Вже іменно не можна було сказати, чи гарніша була дівкою у косах та у скиндячках, чи як тепер — у парчовому очіпку, що їй кріпко пристало, що усе б на неї і дивився. Личечком собі хоч і кріпко похудла, і рум’янцю на щочечках не стало, та се здавалося, що так їй гарніше було.
Як там сидять собі, аж ось дзвоник... дзвоник... і усе ближче... і якраз біля їх хати і став.
Галочка зирк у віконце... «Ох!» — тільки і скрикнула, руки і ноги затрусилися — ледве устала... і у кімнату б то поспішати, і з місця не ступить.
— Що там таке? — спитав Олексій, не дуже чувши, що щось прибігло.
— Він, таточку, він! — аж задихаючись, крикнула Галочка і кинулася у кімнату.
А тут якраз у двері... і хто ж то? Семен Іванович.
— Здравствуй, мій любезний приятелю, Олексію Петровичу! — крикнув Семен Іванович, убігши у хату, і кинувся його обнімати.— Як,— каже,— собі поживаєш?
— Спасибі богу,— сказав напроти і Олексій, що і зрадо-вався, побачивши його, а як здумав, що без нього тут со-вершилося, так у нього душа так і покотилася, і не зна, на яку ступити, і дума собі: «Буде ж тут усього доброго!»
— Де наша Галочка? Чи здорова вола? Вже тепер певно вона моя! Ось, Петровичу, привіз тобі письма і від брата, і від дядюшки мого, старшого брата отцевського. Тут тобі усе добре пишуть,—так казав Семен Іванович, сердешний веселенький, говорливий, і, не дожидаючи над собою біди, сів на лавку, і став доставати тії письма.
— Не турбуйтеся, Семене Івановичу! — сказав старий.— Письма опісля прочитаємо... А може, ви хочете побачити Г алочку?
. — На, панотче, читай отсії письма, а я побіжу знайду
Галочку, що і не зна, що я приїхав, а то б вибігла. Знайду і приведу до тебе, а ти нас поблагослови, як дітей своїх. Тепер ні в чім не буде замішки.— І хотів було бігти за Галочкою, та Олексій і спинив, його кажучи:
— Ви вже її не знайдете, вона сама до вас вийде. Та й кликнув: «Галочко, а вийди сюди, душко, на часинку!»
, Трошки згодом Галочка і увійшла... Семен Іванович кинувся було як стріла до неї, як — зирк!..— вона ув очіпку.., вже молодицею! Він так і обмер, поблід, як стіна, впав на стіл. Далі скочив — і до неї:
— Галочко, що се ти наробила?..
— Семене Івановичу,— стала казати вона йому, ковтаючи сльози, що від самого серця ідуть і душать її.— Панотець мене благословив, і я по самій чистій своїй волі вийшла за чоловіка чесного, доброго... Не приходиться нам нічого споминати. Ще раз довелось мені сказати вам: «Прощайте навіки». Забудьте усе і не споминайте про мене.., Я вам розв’язала світ... Ви знайдете своє щастя... а я...
Сльози так і залили її речі... Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась...
