Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗
ТАРІЕЛ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ ТА ПЕРЕМАГАЄ ХАТАВІВ
Він, до Індії вступивши, до гірських прийшов доріг,-
Там ворожа рать з'явилась,- не почислить їхній збіг!
Він сказав: «До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,-
Скоро з ворогом розправлюсь,- присягаюсь, далебіг!
Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе -
Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече».
Автанділ сказав: «Навіщо тут балакать гаряче?
Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече».
Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,-
Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,
І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.
Вниз помчали по узгір'ях, аж ставав стовпами порох.
Налетів загін передній на хатавські чільні чати,
Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,
Повели до Таріела полонених допитати,
Той гукнув притьма: «Чиї ви?» - щоб із допитом не дляти.
Ті сказали: «О коханий! Нас обдурено, мабуть!
Цар Рамаз послав сюди нас, щоб на варті тут побуть».
Таріел звелів: «Збирайтесь ви, дурні, назад у путь
І скажіть своєму пану: «Он серця хоробрі йдуть!»
Передайте: «Каже владно Таріел, владар царів,
Цар могутній і гордливий, що жахає ворогів:
Ти мою почуєш волю од своїх же вояків -
Не зрятуєшся від смерті, хоч би з остраху тремтів.
Левнів зважитись лякати можуть тільки ошалілі!
Як до Індії, шаленцю, ти вступив при збройній силі?
Ось прибув огонь, що спалить, вас розвіє на гарілі.
Я ступлю меча свойого на твоїм же власнім тілі.
Приготуйся! Я не криюсь і не дам, щоб ворог зник,-
Стань у бій, шикуй вояцтво,- так велю я, войовник.
Ротоблуде, клятволамцю! Хай замовкне твій язик!
Твій шолом кольчужний миттю я зімну, немов башлик».
Поспішаючи щосили, вартові пішли відразу;
Не стаївши анічого, розказали все Рамазу:
«їде цар індійський - військо йде сюди з його наказу.
Він, найкращий витязь, смертю відповість нам на образу».
Піднесли свій стяг індійці,- він під хмарами повис;
Поруч нього цар арабський свій державний стяг підніс.
Знають всі, що для арабів найзручніша зброя - спис.
Тут же став Фрідон хоробрий і меча свого затис.
Раптом бачать: мчиться навстріч п'ятисотенний загін.
Хтіли кинутись араби з ними в бій зо всіх сторін -
Таріел спинив їх: «Стійте!» - їм гукнувши навздогін.
Цар Рамаз явився з військом - був блідий, беззбройний він.
Обійняв покірно й ревно він коліна верхівця,
Мовив: «Зглянься наді мною, ради вишнього творця,-
Забери життя, хай звідси понесуть мене, мерця!
Доля вбила в мене серце, ти ж вигоюєш серця.
З тих часів, як ти десь дівся, проминуло десять літ.
Без царя лишились птиці, бо орел спинив свій літ,
А тому й вчинив я справи, за які складу одвіт.
Мов лелітки на жупані, щастя здер із мене світ.
Вбий мене, в усім я винен, більш провина нічия!
Ось прийшло п'ятсот вазірів,- хай зітне рука твоя їхні голови,
хай ллється кров, як річки течія,
Безневинного ж вояцтва не вбивай, благаю я!»
Всі його молили тужно, постававши на коліна:
«Божим іменем благаєм, хай проститься нам провина!»
Ниць упав Рамаз. Горіла в Таріела мисль єдина:
Бог розкаяних прощає, не простить хіба людина?
Хто посмів би, грішним бувши, не вестися милостиво?
Пил на голови та попіл люди сипали журливо -
Так благали й ніневійці небо, гнівне справедливо.
Те, що раптом розв'язалось, знову зв'яже світ на диво.
Прочитав у книгах мудрих слово я, не всім ще знане:
Справжнім подвигом для мужа ось що мусить бути зване -
Витязь, ворога здолавши, забивать його не стане.
Хай це кожен знає, в кого серце мужності віддане!
Таріел пом'якшав, ставши богом в праведних ділах:
«їх не вб'ють. Коли охопить переможеного жах,-
Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.
Заподіяне нещастя я в один поправлю мах».
Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,
І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,
Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,-
Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.
Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,
Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.
Зібрались війська Рамаза - всіх долин для них замало,
І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.
Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:
«Не заб'є він з вас нікого, дав помилування він».
Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:
«їде витязь, що у битві багатьох забив один!»
Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.
Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,
І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» -
І ридають, бо не видно Таріела аніде.
Таріел до них під'їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!
Я веду моє світило, блискавичний лику чар.
Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.
Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».
Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;
Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.
Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!
Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»
Люди брами розчинили, принесли від них ключі,
Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;
У саду троянднім - вогкість: жінка й витязь у плачі,
Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.
Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;
Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,
Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,
Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.
В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,
Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-
Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.
Підійшли вони до нього; наче сина обняли.
До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.
Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-
Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.
І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.
Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:
«Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:
«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-
Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»
Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,