Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗
Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.
Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,
Та й пригоди наші довгі розказать - забракне сил.
Ваші діти закохались, діва в нього, він - у діву.
Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,
І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:
Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.
Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»
І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,
На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.
Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.
Розгубився цар, узрівши на колінах силая,
Відступив назад, і слізна полилася течія.
Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,
Бо в приниженні твоєму є провина і моя.
Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?
Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити
Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,-
Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!
Бог послав нам Автанділа,- звідки прийде кращий зять?
Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,-
Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.
Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?
Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,- не перечу;
Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!
Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,-
Бог для мене свідком,- бачив він журбу мою старечу!»
Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,
В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.
Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,
І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.
На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,-
Радістю за побратима в нього теж душа раділа.
Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,
Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.
Цар йому назустріч звівся - витязь зліз з коня повільно,
Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;
Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,
Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!
Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття -
Автанділ припав уклінно до царевого взуття.
Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!
Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».
Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:
«Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.
З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,
Я тебе з'єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».
Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,-
Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:
Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.
Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.
«Я сказать щось інше хочу! - витязь вимовив поштивний.-
Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?
Вирушай на зустріч з нею, заведи в палац свій дивний,
Хай осяє всіх присутніх блиск царівни сонцерівний!»
Він гукнув на Таріела. До Нестан тоді помчали,
І обличчя голіафів, наче сонце, засіяли:
Мали те, чого хотіли, осягли, чого бажали;
Мирно їх мечі мигтіли, скоро й квапно втрьох скакали.
Цар, з коня зійшовши, діві привітання гідно склав;
Блиск царівни світлосяйний царські очі засліпляв.
Діва вийшла з паланкіну,- цар побіля неї став
І красу її сліпучу, як шалений, вихваляв.
Він промовив: «Як прославить сонця сяєво безхмарне?
Хто безумний через тебе,- о, безумство в тих не марне!
Світло місяцеподібне, сонцерівне, добродарне!
Бачу я оці фіалки, цих троянд цвітіння гарне».
Всіх людей вражав навколо блискавичний зір її;
Дивлячись на неї, люди очі мружили свої,-
Наче сонце, блиск сліпучий звеселяв усі краї.
Де вона ішла, за нею глядачів ішли рої.
Кінно рушили до міста, де лунала вже яса.
Сім планет лиш діві рівні; прикрашала небеса
Незбагненна, невимовна діви юної краса.
Ось під'їхали до дому,- це не дім, а чудеса.
Тінатін зійшла з престолу і до них звернула зір -
Діві личила корона, пишність скіпетра й порфір;
Осяйне її обличчя слало промені на шир.
В тронний зал свою дружину ввів індійський богатир.
Таріел удвох з жоною поклонилися царівні.
Почали, поцілувавшись, вести речі краснослівні,-
Всі палати ясним світлом осявали сонцерівні,
Що агати в них - це вії, а ланити - лали дивні.
їх на трон зійти просила Тінатін в царській короні.
Таріел сказав: «Я знаюсь на державному законі:
Більш, ніж будь-коли, сьогодні личить стать тобі на троні,-
Лев із левів хай затисне руку сонця сонць в долоні».
Таріел з Ростаном діву повели на трон країн,
Посадили й Автанділа, хоч не згоджувався він.
Рівних їм іще не бачив люд, що біг з усіх сторін.
З їх коханням не зрівнялись навіть Віса та Рамін!
Засоромилась красуня, як побачила, що сів
Автанділ на троні з нею,- зблідла, стан затріпотів.
Цар сказав: «Навіщо сором? Не забудь про мудрість слів,
Що палке кохання врешті зазнає щасливих днів.
Ну, тепер хай бог вам, діти, щасних дасть тисячоліть,
Слави й успіху, щоб горя ви не знали і на мить,
Витривалістю хай небо ваші душі уміцнить
І хай ваші руки мають у землі мій прах зарить».
Впасти перед Автанділом наказав вояцтву цар:
«З волі бога, він віднині - ваш державець і владар;
Він посів мій трон, бо старість я несу, немов тягар.
Як мені, йому служіте без відмовлювань і чвар».
Уклонилося вояцтво, щиру виявило шану.
Всі сказали: «На землі ми за підпору станем пану,
Що звеличував покірних, нищив зраду та оману,
Серцю міцність дав, розвіяв ворогів юрбу погану».
Таріел також прославив друга красною хвалою,
Мовив діві: «Пал наш гасне, бо віднині він - з тобою,
Чоловік твій - брат для мене, будь же ти мені сестрою.
Тих я знищу, що зашкодять вам підступністю лихою».
