БАРДО online - Поваляева Светлана (книги без регистрации .TXT) 📗
Відкрита віза до Існування
Кришталевий північно-західний вітер січе сизе шкло будівлі аеропорту. Аеропорт кулиться, наче ушкоджена прозора клітина. Всередині клітини жодного руху не спостерігається — навіть телемонітори мертвотно сіріють здутими вакуолями. Амебоподібні аркуші газет на підлозі сповіщають про наближення арктичного циклону. Ззовні, ковзаючи осклілими мембранами, вітер батожить кволі абрикосові дерева, збиваючи з них піну, ледь рожеву, наче закривавлена слина. Вітер ганяє одноманітним, як цинкова труна, летовищем газети, поліетиленові й паперові пакети, недокурки й колібрі барвистих фантиків. Від сонця можна оглухнути. Тиша всередині мертвої клітини лежить абрикосовим цвітом, рожева піна тане попід пластмасовими кріслами, поміж напханих парфумами стелажів Duty free.
Дівчина і юнак наближаються до шкляних дверей. Обоє мають вигляд людей, що врятувалися від пожежі чи стихійного лиха — замурзані, закривавлені, в подертому брудному одязі, зі злиплим волоссям. За ними женеться дивно вбрана юнка з арбалетом, але парочка її не помічає. Вітер так мотлошить одяг і волосся, що здається, ніби фігурки летять.
Жертви катастрофи чомусь вагаються перед дверима — чи бояться, чи не знають, як зайти, чи просто не можуть визначитися з подальшими діями. Можливо, вони досі перебувають у шоковому стані й навіть не знають, як і чому вони тут опинилися. Може, вони згадали, що загубили документи. Може, їх насторожує цілковита відсутність людей. Їх наздоганяє дівча з арбалетом, обтрушується, наче ворона після купання в калюжі. Сталки темного матового волосся хлещуть бліде обличчя, плющем налипають на задиханий рот, худющі руки тремтять під вагою арбалета. Дівчина стоїть за спинами тих, кого вона так запопадливо наздоганяла, і нарешті наважується покликати:
— Аяксе!
Юнак у колись червоній майці з ледь помітним крізь бруд портретом Кенні і написом «I’ll neva die!» обертається, відкидаючи з чола переплутане в’юнке волосся. Він чимось схожий на молодого, виснаженого героїновим марафоном Джима Моррісона. Він зовсім не дивується появі екстраваґантного створіння саме тут, саме зараз, котре, до всього, знає його на ім’я.
— Юра? Значить, ти все-таки померла…
— Хто це? — тихо, безвиразно запитує Аяксова супутниця. Вона тремтить і вираз обличчя має такий, ніби щосили стримує блювоту.
— Це, Маланко, моя колишня однокласниця і сусідка Юра. Вона пропала безвісти. Але, бачиш, виявляється, у цьому світі ніколи нічого безвісти не пропадає — хіба що мертве тіло. Юр, це — Маланка, Івасикова дівчина. Вона з’явилася вже після того, як ти зникла. Познайомилася з Івасиком на пляжі, прикинь?
— Чому ви прийшли на летовище?
— Тому що мені вказала цей шлях моя мама. Ти, мабуть, її пам’ятаєш.
— Так, я пам’ятаю. У тебе класна мама.
— А ти тут чому?
— Я побігла за тобою. Впізнала тебе, коли ви до «Виходу» зайшли.
— Мені Івасик говорив, ніби ти була у мене закохана. Вибач, що не помічав.
— Та нічого. Головне, що ти прийшов, — усміхається Юра. — А чого ви не заходите? Тут такий вітер…
— Поняття не маю. Завтикали. Може, тебе чекали?
Юра і Аякс дивляться одне на одного зі спокійною приязню, навіть крижаний вітер, здається, не шмагає їхніх облич, а просто малює довкруж кольорові абстрактні візії, як Віндоуз медіа плеєр, якщо ним запустити музичний файл. Маланка обіймає себе за плечі і присідає навпочіпки. «Мені зле, — шепоче вона, — давайте зайдемо всередину. Я хочу чогось гарячого. Мені дуже холодно». І видає зубами цілий каскад барабанних трелей. У шклі за Аяксовою спиною маячать відображення і тіні, відмінні від картинки, яка мала би відбиватися, хоча крізь двері проглядається порожня зала. Юра зводить арбалет і стріляє — двері зрушують долі хвилею шкляних кубиків, як вода з велетенського тріслого акваріума. Розмиті сфери брудних матових кольорів, ніби згустки туману з яскравими проблисками, вириваються назовні, і вітер змішує акварелі, задимлюючи нестерпне сяєво.
— Ти що робиш?! — скрикує Аякс. Маланка дивиться знизу вгору, мов смертельно хворе кошеня.
— Монстри, — посміхається Юра.
— Огооо… Мама розказувала, що настає такий момент посмертного божевілля, коли ввижаються монстри, демони і божества, слухай, але ти це дуже невчасно, нам треба добратись до літака, а там уже дурій собі скільки завгодно.
— Та ні, Аяксе, я їх весь час бачу, вже давно, то моя з ними справа, все нормально…
Маланка раптом підводиться і плентається до залу. «Ходімо, — мимрить вона, — Юра відкрила прохід…» Юра з Аяксом ступають за нею. Маланка шукає кавовий автомат, навіть не озираючись, наче траєкторія її руху сама точно знає, куди вести. Аякс і Юра сідають у пластмасові крісла прямо перед моніторами. Монітори одноманітно сірі, наче показують дощове захмарене небо. І раптом вони всі вмикаються кількома різними беззвучними зображеннями. На деяких вмикаються музичні канали, на інших — спортивні, на кількох виникає заставка документальної програми «У калейдоскопі бардо» і змінюється трансляцією кольорових витівок вітру на вулиці. На моніторі, котрий висить навпроти Аякса і Юри, вмикається мусульманський телеканал «Культура», передача «Світ очима жінки» — в екрані зринає паранджа і запинає екран затеемом, в якому з’являється прямокутне віконечко, схоже на замкову бійницю. У віконечку пропливають білосніжні купчасті хмари, потім ніби з висоти пташиного польоту з’являється якесь місто, його обриси чіткішають як з наведенням різкості в оптичному прицілі. Юра стежить за хиткою Маланчиною фігуркою в глибині залу, крутить в руках шалик, погойдує колінами арбалет.
— Слухай, а як ти знаєш, коли і на який нам літак? Скільки нам тут ще сидіти? Чого ми одразу не пішли на летовище? І де ми візьмемо квитки, чи що там… перепустки?.. Може, нам треба буде розгадувати загадки Сфінкса чи, ну я не знаю, щось таке робити, пройти якесь випробування?.. — запитує Юра залиплого на екрани Аякса. Аякс дивиться програми без звуку з промовистою усмішкою людини, котра нарешті отримала підтвердження найгірших своїх здогадів про будову цього мерзенного світу.
— Не знаю, — крізь зуби відповідає Аякс, навіть не глянувши на Юру, — ми взагалі-то чекаємо, доки Мала знайде собі кави.
Юра пильно розглядає свій арбалет, ніби хоче виявити, дослідити і зафіксувати у пам’яті всю його клітинну будову — мертві клітини дерева і кристалічні решітки металу. Тоді повільно піднімає арбалет з колін і стріляє в «Калейдоскоп бардо» (злива блискучих скалок породжує чистий тривожний звук китайської співочої чаші), у «Світ очима жінки», в музику, у спорт — у кожен екран по черзі, — зосереджено, наче збиває в тирі одну за одною понівечені пивні бляшанки, щоб виграти м’яку іграшку. Аякс після кожного пострілу переводить погляд на працюючий монітор, тільки міцніше стуляючи губи. Коли Юра влучає в останній монітор, Аякс заплющує очі, його лице стає схожим на похмуру індіанську маску, на посмертну маску вождя якогось племені з холодної північної пущі. Долунює лише одноманітне гупання — це Маланка домагається від автомата кави.
— Знаєш, — вимовляє раптом Аякс, — якось, перед тим як ми всі — я, Маланка, Івасик і Алка — поїхали в Карпати, я вночі вийшов на двір… стояла Повня. Я довго дивився на неї крізь вікно і відчував, як вона виманює мене маминим голосом. На вулиці було так тихо… навіть пси ніде не брехали. Мені здалося, що я ніколи ще не бачив цей простий і знайомий світ таким чистим і таким прекрасним. Я став спиною до Повні і довго вдивлявся в центр своєї тіні на асфальті, а тоді, як мене вчила мама, глянув перед себе і побачив, що проекція моєї тіні не має голови. Це означало, що я скоро помру. На якусь мить мені стало так страшно, що аж волосся на потилиці піднялося, потім мене накрила хвиля такого неймовірного блаженства, що я не беруся це описати словами, бо я нічого такого ніколи не переживав, навіть у дитинстві. Це була мить, секунда, а тоді я просто тихо розсміявся сам до себе: дурний, як можна вірити в таку маячню, ніби я дівчинка, що обчиталася химерних книжок про магію! Ну як це я можу скоро померти, такий молодий і здоровий, і такий… ну, звичайний, прагматичний, урівноважений, обережний хлоп. З чого б це мені раптом помирати?! І все. Все стало на свої місця, довкола мене була звичайна місячна ніч, мій рідний двір, мій будинок, знайомі дерева. В яру гавкнув пес. Удалині гуло нічними автами місто, у когось із сусідів грала музика… Я повернувся до квартири, сів за комп і забув про свою тінь без голови аж до цього моменту. А зараз чомусь згадав.
