БАРДО online - Поваляева Светлана (книги без регистрации .TXT) 📗
— Що це було?
— Це був хлопець, який помирав.
— Він зник, тому що помер?
— Навпаки — він зник тому, що припинив умирати. Точніше, не припинив, бо він же і так поступово вмирає і коли-небудь помре, як і всі люди, а зараз його просто реанімували, і він ще трохи поживе у цьому тілі. Його підлатають, хороший хірург йому попався.
— А ці всі люди тоді що?
— Вони втратили свідомість, коли помирали. Те, що тримало купи їхні тіла, розчинилося, і залишилося тільки їхнє затьмарення. Вони по-справжньому нічого ніколи не переживали і не відчували, жили як у комі, безтямно виконували якісь прості життєві функції. Так, як люди коматозять, коли їдуть у метро, мріючи якнайшвидше вийти, ніби вагон — це вимушений тайм-аут у житті, тільки ці люди — все життя прожили так, ніби вони просто терплять час до своєї зупинки. Вони весь час забувають, що ніякої зупинки не існує.
— То що ж ви тут робите?
— Я ж говорив — медитую. І не те щоби прямо тут… Просто ти хотіла мене побачити, ти хотіла цього найдужче, і тому ти мене бачиш.
Лама підморгує і киває на двері: мовляв, тобі виходити, Юро.
ЕЛЕКТРА: Поїзд, що нескінченно їхав, раптом буденно собі зупиняється. І я забуваю, як нескінченно він їхав, щойно прочиняються двері. Тепер так само нескінченно суне ескалатор, лише віддалено нагадуючи про нескінченність поїздки в потязі. Мені здається, що я сплю і мені сниться, ніби я сплю на ескалаторі в метро. А тоді мені сниться, що ескалатор закінчується прямо в барі.
Принаймні, вулиця біля входу (чи виходу) така несуттєва і розмита, що не відбивається у сприйнятті більш як на сонну мить — тільки ліхтарі гаснуть й у мороці, який сліпо обмацує все довкруж вправними пальцями хірурга, чиркнула і спалахнула вогником чиясь запальничка. Шепіт снігу в розмитому світлі, шурхіт людських тіней по хідниках, шерех автомобільних шин у рідкому бруді — усе це розсмоктується, зникає по той бік.
Бармен Ігорьок повільно і ретельно протирає пивні кухлі, ніби це окуляри убитого шрапнеллю ворога, котрі Ігорьок сам себе зобов’язав передати небіжчиковій дружині. За шинквасом на високому стільці по-пташиному примостилася крихкотіла клоунеса Нумо. За центральним столиком мовчки пускають сигаретний дим дві гоу-гоу-тьолки, Марина і Альбіна. Святий Пес Пива, Водій Маршрутки, Чоловік З Прочитаного Сну, Женщена В Поліетиленовому Кульку, Бомж — усі на місцях, як завжди. Освітлення — тьмяне, в його бульйоні безкисневе повітря перекипає мов тлущ, каламуть загусає на одязі плямами. Липка сутінкова сепія привокзальної чебуречної, тільки без запахів. Усі куляться від внутрішнього холоду, цмулять з кухлів рідкий вогонь і напружено мовчать в очікуванні когось новенького. Кожен у цьому місці чув усі історії решти безліч разів. Нікого нового так давно вже не було, що всі забули, що таке відчуття новизни. Кожен забув відчуття чужої уваги, коли розповідаєш свою історію вперше, кожен забув відчуття цікавості, коли хтось розповідає свою свіжу історію. Повітря насичене булькотінням приглушених голосів, що конденсуються тут і не виходять назовні. Це знову почалися розмови, бо більше тут зайнятися нема чим.
Можливо, саме історії нас усіх і заспокоюють, бо це дуже звичне заняття — продукування і споживання історій, пережовування слів — те, що запинає від людей дійсність, їх самих. У дитинстві ми граємося світом, а потім — лише словами, що описують цей світ. Наші друзі — це вже не ті, з ким ми ділилися назбираними камінцями, щоб разом кидати ці камінці в річку, наші друзі — це ті, з ким ми навзаєм ділимося своїми історіями та історіями інших людей. Причини, щоб не прожити своє життя так, як хотілося б, не закінчаться ніколи. Всі історії — це насправді скарга на причини, котрі виправдовують те життя, яким не хочеться жити. У нас у всіх — спільна історія: ми — люди.
МАЛАНКА: Запльована плацкарта — і то радість, що злапали, бо квитків зовсім нема, хто ж знав, що так усе станеться… З туалету туди-сюди швендяють люди, якісь п’яні мужики в спортивних штанях, женщени в розтягнутих футболках і з мобілками — можна подумати, вони керують яким-небудь «Нафтогазом» чи докеровують «РосУкрЕнерго» й ані на мить не можуть припинити своїх важливих мобільних розмов, навіть коли підпалюють сигарету, притискаючи вухом до плеча мобілку, чи однією рукою стягують труси, щоб попісяти. Я запропонувала зіграти в ту гру тільки тому, що більше неможливо було сидіти у напівтемному вагоні мовчки, слухати, як співають, ригають і матюкаються мужики в спортивних штанях і женщени з мобілками, спостерігати, як Алка бігає в туалет, як корчиться біля вікна Івасик, як Аякс невідривно втикає на мертвий монітор свого розбитого лептопа, врешті, ми стільки разом, а живемо — як риби в акваріумі: тільки їмо, спимо, кохаємося і дивимося кіно, ми ж нічого не знаємо одне про одного; нарешті, неможливо було слухати, як скиглить, ніби собі за комір, пісню сусід навпроти на бічній полиці, забрьоханий, мокрий, у штанях з подертими на скачані торочки холошами, у розлізлих бутсах, мармурових від сольових патьоків, виклавши на відкидний столик сірникове пуделко з дримбою, шмаркаючи своїм хронічним нежитем у розхнябаному писку, як мимрить і мимрить безперестанку щось таке ніби «колись риби запливали крізь пальці людям у кров лиш варто було занурити руки в гірську річку нині люди живуть в резерваціях не за етно-кодом а за методом споживання великі міста цілі країни людей з тромбами дохлої риби в судинах переважно вони хри…», і так гундосить звідтоді, як ми сіли: «тобі краще ніколи не знати про деякі речі скажімо про те з чого роблять політиків і ковбасу або про секретні різновиди сексу або про те що з тобою можуть зробити якщо ти потрапиш в полон не конче знати як шинкують дітей і каструють чоловіків хоча в мережі куди ти від цього подінешся не знати навіть як забивають наче худобу столітні смереки як просто неба у глині гниють їхні трупи як продають на узбіччях каміння абортоване з гірських річок але є річ про яку особливо якщо ти дитина якщо ти вагітна надто якщо ти вагітна дитина краще не знати ніколи краще ніколи ніколи не знати як це — бути рабом», а ми всі тулимося до холодних
сірих стін, похитуємося і страждаємо, бо неможливо терпіти, а виходу нема, неможливо повірити, що через звичайний газовий камін може вибухнути гірський будиночок з такими привітними дерев’яними стінами, і що може так тупо, ні з того ні з сього загинути така сама людина, як ти, і, мабуть, труну з обгорілим трупом Аяксового друга везуть десь у цьому ж потязі, а може, й ні, чи, може, його не в труні везуть, а ми ніби маємо бути при ньому почтом, ось тому я запропонувала: нехай кожен розкаже про свій найжахливіший вчинок, хто ж знав, що Івасик мучив тварин, хто знав, що він тільки з ревнощів до мами міг убити цуценя, хто знав, що Алка намагалася поробити своїй подружці, теж з ревнощів — до Аякса, хто знав, що Аякс приховав від своєї мами смерть свого батька, теж через ревнощі, а не тому, що не хотів її засмучувати, коли тато подзвонив з ракового диспансеру і просив дати йому попрощатися з єдиною жінкою, яку він любив, хто знав, що я була злодюжкою, крала у своїх однокласниць усе, що мені хотілося мати, що я крала гроші навіть у тата і що я ненавиділа свою матір, хто знав, що Аякс уявляє собі коміксову тьолку Sky-Doll — блакитно-рожеву, веселкову, з котячою мордочкою, вдвічі більшими за все її тіло цицьками і дірочкою на спині, трохи вище попереку, дірочкою, схожою на ґумовий анус, хто знав, що Аякс уявляє собі, як він трахає цю намальовану істотку в дірочку на спині, коли кохається з Алкою, хто знав, що у вибухлому будиночку кожен рятуватиме тільки себе… мабуть, тому батьки Ігоря не помічали нас на похороні, навіть не глянули в наш бік, і наші батьки теж навіть не глянули в наш бік, і побивалися так, ніби цей Ігор їм рідний син, а ми — просто якісь незнайомі покидьки… все у нас якось розладналося і розклеїлося після того похорону, всі ми четверо мовчки сидимо в хаті і навіть світла не вмикаємо, просто квадратура кола якась, Алка вкривається пухирями, опіками незрозумілої природи, якісь порізи на ній виникають, як звук віолончелі у темряві, Івасик весь час спить, тільки схлипує вві сні й розмазує по лиці кров, що то з носа йому точиться, то з рота витикається крізь стиснуті губи пінявою цівочкою, здається, він навіть плаче кров’янистими сльозами, Аякс злий як чорт, білий, мов труп, тільки очі блищать пожежною загравою…
