БАРДО online - Поваляева Светлана (книги без регистрации .TXT) 📗
— Привіт, Любо. — Пишна жінка з рудою гривою золоченого хною волосся запобігливо усміхається. — Вибач, що я так несподівано прийшла, без попередження, вибач, що потурбувала…
— Драстуй, Віто, заходь. — Люба пропускає її до темного передпокою і відвертається зачинити двері, штучна посмішка вмить линяє зі скорботного обличчя. — Не роззувайся, так проходь.
Віта легкою ходою розтинає присмерки, її пряма постава несе по-індійському яскравий одяг і терпкі солодкі пахощі парфумів, ароматичних паличок, свіжого здорового тіла, осіннього прогрітого сонцем повітря, як щогла — напнуте вітрило, випромінюючи веселу впевненість в існуванні світла.
— Що це ти у темряві сама тут сидиш? Можна ввімкнути світло?
— Так, звичайно, — мимрить Люба і неохоче тягнеться до бра над столом. Вона не любить різкого верхнього світла. — Зараз я чайник поставлю, сідай, куди Бог покаже.
Бог однозначно показує на вхідні двері, таж Люба не може просто отак взяти і вигнати сусідку, тому підтискає губи й повертається до плити, щоби не зустрітись з Вітою поглядом. Починає там шарудіти начинням, вмикає газ і, тричі ламаючи сірник неслухняними пальцями, запалює пальник. Віта дивиться на Любину спину, впевнена, що співчуття проникає не лише через очі, вмощується на стільці й одразу ж підводиться, схожа на королеву осінніх метеликів посеред усього цього убозтва.
— Можна я у віконечко покурю?
— Кури, — осудливо кидає Люба і, не повертаючись, простягує за спину чоловікову попільничку. — Чоловік все одно став курити на кухні, відколи… — Люба затинається, тамує подих, а тоді рішуче закінчує, — відколи Юра зникла. — Й тут-таки Любу проймає наглий дрож, заводяться, мов старий аґреґат, руки і губи, очі наповнюються сльозами, густі судомні схлипи проривають оборону. Віта зойкає, кидається до Люби, пригортає її до своїх розкішних грудей, та Люба сахається з огидою, мов схарапуджена дика тварина, її лякають чужі дотики, її неприємно заскочує жіночне тепло цих безсоромно великих динь. Люба заходиться риданнями, марно силується, затискаючи долонею рота, увіпхати назад велетенських слимаків, що нестримно з неї лізуть назовні й вогко гепаються на підлогу. Вона хутко виходить з кухні й зачиняється в лазничці. До Віти долинає гучне сякання. «Бідна, бідна Люба», — сумовито думає королева осінніх метеликів, підпалюючи сигарету. Кухонні двері тихо вертаються на місце, показуючи великий церковний календар. Віта випускає дим у вікно. Сигарета дотліває, на підвіконня застрибує кішка, з тихим свистом закипає чайник, а Люби все нема. Вона повертається, коли Віта вже запарила чай і знову закурила, однією рукою струшуючи попіл за вікно, іншою погладжуючи кішку. Кішка гурчить, вигинаючись під ніжними Вітиними пальцями, рясно понизані срібні персні зблискують в останніх променях спадню. «Я ж поставила їй попільничку!» — думає Люба, кривлячи набрякле від ридань лице, її дратує умиротвореність цієї жінки. Люба підкреслено закашлюється — вона завжди так демонструє своє ставлення до куріння: кашляє, здригається всім тілом і видихає: «Ффффу!»
Віта швиденько розчавлює сигарету в попільничці, сідає за стіл і бере обома долонями горня з паруючим чаєм.
— Вибач, що я тут без тебе похазяйнувала.
— Та нічого, дякую за чай.
— Люб… Слухай… навіть не знаю, як тобі це сказати. ти мені, звичайно, можеш не вірити, але… ну, розумієш, я під час медитації, кілька днів тому, відчула… Ну, відчула Юрину присутність…
Світло бездум’я знов опановує Любу. Думки мають колір і щільність — те, що руйнується і відроджується, постійно змінюючись, плине, — довколишній морок просочився Любиними думками, вони кружляють колами, як поні в цирку, а та сидить собі тихо, наче у шкляній лялечці, спостерігаючи за важкими прозорими краплями Вітиних слів, що зависають у повітрі, наче його пронизало невидиме павутиння. Крихітна свічечка жевріє в осерді Любиної тиші. «Це Бог!» — одразу ж думає Люба — й суворо-усміхнений Бог постає зі спритністю ведучого ток-шоу. Свічечка блимає від протягу і гасне — тільки нитка диму тягнеться вгору, підвішуючи до стелі Любину свідомість.
Віта ніколи особливо не симпатизувала цій жінці, бо лише за непевними таврами християнського вуду на обличчях її доньки і чоловіка могла розпізнати в Любі істоту, яка створює довкола себе параноїдальну безвихідь. Люба могла б підробляти натурницею з віктимології для криміналістів-першокурсників, але ж, хай вона і мислить себе жертвою і водночас жрицею, що жертвує, сама об’єктом не є: вона, як ніндзя-лялькар, створює жертв зі своїх рідних, найближчих людей. Навіює лихо, як баба Шептуха — агресію, щось, до речі, є між ними схоже, тому вони, мабуть, і недолюблюють одна одну — це очевидно з їхньої активно-взаємної ввічливости. У кращі часи, коли ще Юра ходила до школи і гуляла у дворі, Люба часто заговорювала з Вітою, повертаючись із ринку. Віта відчувала, що Люба не цікавиться ані особисто нею, ані її сином як Юриним однокласником, а просто запопадливо плете павутиння правильних стосунків із сусідами. А ще Віта інколи відчувала тривожні коливання Любиної безпорадності й розуміла, що та знову довела до сказу і чоловіка, і доньку, і тепер у вакуумі бойкоту їй більше нема на кого вилити свій нестримний потік свідомости, своє несамовите православ’я. Люба так прогризає канал енергетичного живлення — головне, щоби співрозмовник її чув, а далі вже знайдеться, за що його зачепити, аби спровокувати викид чи то агресії, чи то невпинного говоріння — то вже справа темпераменту. Щойно Люба вловлює щось щире — байдуже, агресивне чи співчутливе, — одразу наповнюється, як повітряна куля, їй кращає, це як віаґра для ерекції Бога, — починається новий день, новий хрестовий похід. Звісно, це неприємно, та Віта завжди була безстрашною і щедрою, тому жаліла Любу, вдавала, що слухає, співчувала, не слухаючи, — не так, як сподівалася Люба, але підгодовувала її. Якщо Люба довго не з’являлася під її вікнами, Віта знала, що у тої в хаті пішла смуга сімейних чвар, тож з їжею все гаразд. Вітині здогадки підтверджувало бліде Юрине обличчя, з якого аж лущилася крейда невинного страждання, та дихання Юриного батька. Його сапання, коли проходив повз, чулося навіть крізь зачинені вікна. Та цього разу Віта відчуває відповідальність за несамохіть побачене. Вона розуміє, що мусить передати Любі свої відчуття, хай та й ані нотки не почує, — але то вже не Вітина біда, бо вона відверто перекаже все, що знає. З чистого егоїзму чистого сумління.
— Словом, Люб, Юрка твоя… Ну, як мені відчулося тоді… нагло померла. Бо живі так не приходять. Принаймні треба мати сильну концентрацію, аби так явитися. Тобто якби Юрка була жива, вона б так не змогла… з погляду твоєї віри, несуттєво, як саме вона померла, якщо вона була праведною… Ти розумієш… коли людина помирає… особливо нагло, без підготовки… А в Юриному віці яка може бути підготовка? Підлітки, вони ж — діти, а діти — вічні… То, коли таке стається, померлий може навіть не зрозуміти, що помер… — Віта ковтає чай, — померлий… свідомість…
енергія… ну, не знаю, щоб тобі зрозуміти, — душа… потрапляє у…
З гуркотом крізь простір проноситься поїзд метро, стираючи вимовлене.
Віта розуміє, що потрапила у тенета власної каламуті й не ладна добрати слів — говорить, ніби вату жує.
— …по-християнському це щось на кшталт чистилища, але не такого однозначного… В сенсі, що то не якесь конкретне місце — то ніби стан, в якому ця сутність, керована тільки власними кармічними надбаннями, може, все одно, бути засмоктаною будь-куди, будь-чим, у будь-що, і повністю цьому віддатися, переживати це так само реально, як ти зараз переживаєш наше чаювання, і так нічого і не усвідомити, й переродитися у що завгодно, просто ховаючись од жаху… навіть у демонічну сутність з тих, що тільки накопичували, але не віддавали…
На слові «демонічну» Люба вмикається в розмову. О Боже, спочатку Шептуха, тепер Віта, Господь мій, чому вони чіпляються до мене?! «Гм. Скажи їм, що ми з цього приводу думаємо!» — недбало відказує Любин Бог. Він, скориставшись із несподіваного Любиного бездум’я, вже було намірився полірнути зубні протези, може, трохи покачати електронну штанґу… Але ця скурва руда бузувірка змусила Його повернутися на п’єдестал. Ну, справді, блін: один лише раз провтикаєш чийсь НЛП-якір, як потім доведеться цілу добу позанормово вкалувати, доводячи вже триста тисяч разів говорені постулати Істини.
