Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
Давні традиції майже без змін збереглися в зразках, що виникли в давнину, в традиційних гончарних виробах, які й зараз виготовляють окремі гончарі та гончарні артілі.
Отже, традиційними для українського гончарства є твори кераміки, різні за формою: конечні, біконічні, циліндричні, кулясті, ті, що складаються з кількох згаданих геометричних форм. Оздоблення виконується такими способами: рихтуванням, ріжкуванням, фляндрівкою, наліплюванням. У систему оздоблення входять орнамент, композиції горизонтальні, вертикальні, горизонтально-вертикальні, діагональні, розетки концентричні, асиметричні, в які входять солярні знаки, а також рослинні мотиви «дерево життя», «триквіт», «листя», «квіти» (ружі), колосся, сосонки, ялинки, виноград, хрестики, чаші, очі, очка, птиці, риби, зооантропофорфні зображення чи відповідні сцени. Зображення язичницьких та християнських елементів у давній кераміці, як і в інших предметах українського народного декоративного мистецтва, засвідчують історичну багатозначність, у якій співіснують різні пласти історії, культури та мистецтва.
З гончарними виробами пов'язана велика кількість обрядів і звичаїв, насамперед магічних. Це і розбивання горщика під час хрестин, весілля, похорон, і виставлення на тинах горщиків для оберігання від посухи тощо. Приїзд в село гончара віщував дівчатам швидке одруження.
Технологія гончарного виробництва надзвичайно складна і тривала. Починалось все із пошуків глини, вона повинна мати особливі властивості для виготовлення певних виробів. Глину готували до роботи: вона повинна вилежатись, перемерзнути, потім її подрібнювали, змішували, місили (закачували) і лише потім викладали на гончарний круг, який в Україні має назви станка, кола, головатого чи волоського круга. Складався він з верхньої частини (верхняк, голова), нижньої (спідняк, гончак), вертикальної осі круга (вісь, штиль, веретено). Спирався круг на стоян, п'ятку і кріпився дерев'яною дощечкою (коник, жаба) до лави.
Штовхаючи ногою нижню частину круга, гончар обертав верхню, на яку викладалась купка глини (кобила, баба, валка), і, час від часу зволожуючи руки, виготовляв виріб. Сформований посуд виставлявся на дошки для висихання, потім замазувались глиною тріщини, виріб орнаментувався. Паралельно готувався склоподібний склад, яким покривали глиняний посуду – полива, глазур із перемелених свинцю, піску, фарб тощо. Глазурування виробів здійснювалось двома способами: рідкою поливою та сухою – обсипанням. Через деякий час після висихання поливи виріб обпалювався в гончарній печі, причому таких обпалювань могло бути і два, залежно від призначення виробу. Після випалювання ліквідовувались тріщини в поливі та глині.
Глиняний посуд треба було вміти вибрати і приготувати до користування. Наприклад, вважалось доброю ознакою, якщо при постукуванні горщик чи миска лунко віддзвонювали. Безпосередньо перед використанням глиняний посуд обмивали житнім борошном. Після таких заходів глиняний горщик ззовні не зволожувався і молоко в ньому довго не скисало.
Звичайно, ми не розказали і десятої частини того, що було пов'язане із гончарством, але бодай деякі відомості можуть бути корисними для тих, хто цікавиться українськими ремеслами.
Ткацтво
Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних прясел, які знайдені практично в усіх районах України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні гребінки, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду діяльності жінок. Практично у кожній хаті в XVIII ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором, в Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Вибивний узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на кам'яну або дерев'яну штамп-печатку наносились барвники, які потім переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерним для часів Київської Русі.
Спосіб виготовлення тканини був трудомістким і довготривалим процесом. Найперше потрібно було насіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав, його жали і ставили в стіжки, кожен з яких складався із п'ятнадцяти жменьок. Стіжки вистоювались протягом чотирьох днів, їх обмолочували і викладали солому «вилежуватись» на стерні протягом двох-трьох тижнів. Нарешті стебла висушували на печі, сортували і обробляли горницями. Початкове волокно обтіпували тріпачкою і розмикали на мички, потім обдирали, тобто вичісували щіткою із цвяхів. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив'язували куделі до гребенеподібного пристрою – потася – і пряли на веретені нитки. Залежно від сорту майбутнього полотна виконувались й інші операції із сировиною, її могли ще додатково вимочувати розчином завареного борошна та картоплі, сушили, збивали прагами, навивали кросна, ткали на верстаті. Полотно вибілювали мочінням у воді, сушили на сонці та згортали в сувої. Кількість сувоїв полотна у скрині чи виробів з нього свідчили про працелюбність жінок, їхню майстерність.
Обробка шкіри
Обробка шкіри – одне з найдавніших занять людини, яке на Україні ще в дохристиянський період набуло високого розвитку як у технічному, так і технологічному плані. Це заняття безпосередньо пов'язане з мисливством та скотарством. Спершу існувало як допоміжне, а з розвитком міст виділилось в окремий промисел. Вичинкою шкур для одягу займались кушніри, існували кушнірські цехи, а також окремі кустарі, що вичиняли шкури. Обробка шкіри складалась із кількох етапів: шкіра просушувалась, відмочувалась у ямі з водою, очищалась уламком коси від міздрі та знову вимочувалась 9—12 днів у розчині з борошна, висівок і солі. Потім шкури просушувались, намащувались глиною і замочувались розчином. Після цього їх «ключували» (розгинали), натирали крейдою і знову вичищали міздрою, для чого шкура розтягувалась на дерев'яній рамі (п'ялі). Волові й конячі шкури спочатку узолювали сумішшю вапна та попелу, потім з них здиралась шерсть і вишкрібалась міздря, шкура «дубилась» у хлібному квасі з дубовою корою від 1 до 5 місяців. Після «дубіння» шкура просушувалась, фарбувалась і змащувалась дьогтем. Шкуру-сирицю виготовляли лимарі, обробляючи у воді й розчині: очищали від шерсті, вимочували сирицю в розчині солі, розминали, змащували жиром, зм'якшували і різали на окремі паси. Ці паси викручувались навколо стовпа, затягуючи якнайтугіше за допомогою кінської сили. Із сириці виготовляли кінську збрую. Із волячої та кінської шкури шилось взуття, шкури використовували також для оздоблення верхнього одягу тощо.
Гутництво
Скляні вироби на Україні поширювались в основному як вироби із заморських земель, хоча вже з часів Київської Русі було відоме гутництво як допоміжне ремесло. Найбільшого поширення воно здобуло на Чернігівщині, на Поліссі, де було достатньо потрібної сировини. Займались цим промислом, як правило, сімейні колективи, орендуючи після закінчення сільськогосподарських робіт частку землі з лісом, озером, млином.
Як сировину використовували пісок, крейду, вапно, тугоплавкі глини, з дерева добували вугілля, смолу і поташ. Виготовляли, крім віконного скла, посуд, який прикрашали невибагливим орнаментом, інколи емалевим розписом. Як високо розвинуте ремесло гутництво занепало у XVIII ст., залишившись у деяких місцевостях промислом місцевого значення.
Килимарство
Обробка вовни, як і обробка льону та конопель, відома була українцям з часів трипільської культури, про що свідчать археологічні знахідки глиняних пряслиць. За часів Київської Русі ткацтво було досить розвинутим промислом і поширювалось на всю територію держави. Техніка килимарства збереглась до наших днів так само, як і підготовка вовни до цього процесу. Спершу мили овець у річковій воді, потім обстригали з них вовну металевими ножицями. Робилось це навесні, коли минала небезпека приморозків. Острижену вовну знежирювали, протираючи попелом, промивали, сушили і сортували. Потім сировину били і вичісували на дерев'яних гребенях («драчках»). М'яку вовну пряли з кужеля веретеном так само, як і рослинну пряжу. Починалось снування і ткання, потім сукно збивали й валяли, поливаючи холодною чи гарячою водою залежно від ґатунку сукна. Грубе сукно били руками в ручних ступах, ногами в ночвах або у ступах дерев'яними молотками, тонке – у млинових водяних ступах. М'яке сукно йшло на виготовлення ліжників або ковдр. Довгий ворс складали у кошики, занурювали у водяний потік і, обертаючи, вичісували. Фарбування сукна і нанесення на нього візерунка виконувалось так само, як і на полотно, барвники були рослинного і тваринного походження (березова і вільхова кора – жовтий колір, сік дроку – зелений, сік материнки та личинки метелика з-під коріння суниць – червоний тощо); закріплювались кольори капустяним і огірковим розсолом або сироваткою.
