Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗

Він вимкнув телефон і підвівся.

— Моя присутність зараз потрібна в поліцейській дільниці. Там або надзвичайний випадок, або чергове блохошуканство, допоки сам не побачу, не можу сказати. А тобі слід поспішати або до лікарні, або до амбулаторії, так мені здається. Там якісь проблеми у преподобної Ліббі.

— Що? Що з нею трапилося?

Зі своїх щільних нірок його зміряли холодні очі Великого Джима:

— Я певен, ти сам про все дізнаєшся. Не знаю, наскільки правдива ця історія, але я певен, ти її почуєш. Отже, катай, займайся своєю роботою, юначе, і дозволь мені займатись моєю.

Расті пройшов до передпокою, вийшов з будинку, йому гатило у скроні. На західному обрії призахідне сонце давало своє помпезне криваве шоу. Повітря було майже цілком застиглим, але несло в собі той самий димний присмак. Зійшовши з ґанку, Расті підняв палець і наставив його на громадського службовця, котрий чекав, поки він покине межі його приватної території, щоби вже після цього йому, Ренні, покинути її самому. Ренні насупився, побачивши цей жест, але Расті не опустив палець.

— Ніхто не мусить нагадувати мені, щоб я робив свою роботу. Але справу з пропаном я теж не позбавлю своєї уваги. І якщо знайду його в неналежному місці, комусь доведеться виконувати вашу роботу, виборний Ренні. Обіцяю.

Великий Джим зневажливо махнув на нього рукою.

— Забирайся геть звідси. Іди працюй.

У перші п'ятдесят п'ять годин існування Купола судороги пережили понад два десятки дітей. Деякі випадки, як це було з дочками Еверетів, були зафіксовані. Але більшість пройшли непоміченими, а в наступні дні судорожна активність узагалі швидко зійшла нанівець. Расті порівнював це зі слабкою дією електрики, котру люди відчували, наближаючись до Купола. Попервах вони переживали справжній електричний трепет, від якого волосся на голові ставало дибки, але потім більшість людей не відчували взагалі нічого. Ніби вони вже отримали щеплення.

— Ти хочеш сказати, що Купол — це щось на кшталт вітрянки? — перепитала його тоді Лінда. — Пережив раз — і отримав імунітет на решту життя?

Дженілл пережила два епілептичні напади, і маленький хлопчик на ім'я Норман Соєр також два, але в обох випадках другі судороги були слабшими за перші й не супроводжувалися ніякою балаканиною. Більшість дітей, котрих устиг оглянути Расті, мали лише по одному нападу, жодних наслідків у них не простежувалося.

Тільки двоє дорослих мали судороги в перші п'ятдесят п'ять годин. Обидва випадки трапилися ввечері в понеділок, близько заходу сонця, і в обох легко простежувалися причини.

У Філа Буші, він же Майстер, причина була майже цілком продуктом його власної творчості. Приблизно в той час, коли розставалися Расті з Великим Джимом, Майстер Буші сидів надворі перед складським сараєм РНГХ, замріяно дивлячись на вечірню зорю (тут, неподалік від місця ракетного обстрілу, небо було ще темнішого пурпурного кольору, завдяки сажі на Куполі), розслаблено тримаючи в руці свою «кришталеву» люльку. Його ковбасило, але десь аж на рівні іоносфери, ніби за сотні миль звідси. У хмарах, котрі невисоко пливли того чортового вечора, він бачив обличчя своєї матері, батька, діда, також він бачив Саммі й Малюка Волтера.

Усі хмари-лиця кровоточили.

Коли в нього почала сіпатись права ступня, а потім їй у такт вступила й ліва, він не звернув на це уваги. Сіпання — невід'ємна частина кумарення, кожний це знає. Але потім у нього почали тремтіти руки і люлька випала у високу траву (жовту, зів'ялу внаслідок роботи фабрики, що містилася в нього за спиною). За мить уже й голова його почала смикатися з боку в бік.

«Ось воно, — подумав він спокійно, навіть трохи полегшено. — Нарешті і я перебрав. Конаю. Так воно, мабуть, і на краще».

Але він не сконав і навіть не зомлів. Він повільно скособочився, продовжуючи смикатись, і в той же час дивився, як у небі зростає чорна кулька. Вона розрослася до розміру тенісного м'ячика, потім роздулася до волейбольного. Вона не зупинялася, аж поки не заповнила собою все червоне небо.

«Кінець світу, — подумав він. — Так воно, мабуть, і на краще».

На мить йому здалося, що він помилився, бо виринули зірки. Тільки вони були неправильного кольору. Рожеві вони були. А тоді, о Господи, вони почали падати вниз, залишаючи по собі довгі рожеві смуги.

А далі прийшов вогонь. Ревуча піч, ніби хтось відтулив потаємну заслінку і впустив саме пекло до Честер Мілла.

— Отакі нам ласощі, — промурмотів він.

Притиснута до руки люлька пропалювала йому шкіру, опік він побачить і відчує пізніше. Він судорожно сіпався, лежачи в сухій траві, з виряченими білками на місці очей, у котрих відбивалася жахлива вечірня зоря.

— Наші гелловінські ласощі. Спершу каверзи… а потім ласощі.

З вогню сотворилося обличчя, оранжевий варіант тих червоних облич, які він бачив у хмарах перед тим, як його скорчило. То було обличчя Ісуса. Ісус хмурився на нього.

І балакав. Балакав з ним. Говорив йому, що відповідальність за наслання вогню лежить на ньому. На ньому. Вогню і… і…

— Чистоти, — промурмотів він, лежачи в траві. — Ні… очищення.

Тепер Ісус уже не виглядав таким сердитим. І Він почав щезати.

Чому? Бо Майстер усе зрозумів. Спершу з'являються рожеві зірки, потім очищувальний вогонь, а тоді вже випробування мусить закінчитися.

Він застиг, коли судороги перейшли в сон, перший справжній сон, якого він не мав уже багато тижнів, а то й місяців. Коли він прокинувся, навкруги стояла суцільна темрява — ані сліду чогось червоного в небі. Він промерз до кісток, але залишився сухим. Під Куполом більше не випадала роса.

У той час як Майстер спостерігав лице Христа на заході хворобливого сонця, третя виборна Ендрія Ґріннел сиділа в себе на дивані, намагаючись читати. Генератор її мовчав, та чи й працював він у неї коли-небудь узагалі? Вона цього не пам'ятала. Натомість вона мала невеличкий прилад, що зветься «Майті Брайт» [244], її сестра поклала цю річ їй до різдвяної панчохи минулого року. Дотепер їй не випадало нагоди ним скористатися, але виявилося, що працює він чудово. Просто прищеплюєш його до книжки і вмикаєш. Легко й зручно. Отже, зі світлом проблем не було. На жаль, зі словами було інакше. Рядки слів корчилися черв'яками на сторінці, іноді навіть міняючись місцями, і проза Нори Робертс [245], зазвичай кришталево прозора, тепер здавалася їй абсолютно безглуздою. Проте Ендрія не полишала своїх намагань, бо не могла придумати, чим би їй іще зайнятися.

У хаті тхнуло навіть з навстіж прочиненими вікнами. Вона страждала на діарею, а унітаз більше не змивався. Вона була голодна, але не могла їсти. Десь близько п'ятої вечора вона спробувала зїсти сендвіч — простий бутерброд із сиром — і вже через пару хвилин вирвала його у сміттєве відро на кухні. Який сором, бо з'їсти той сендвіч коштувало їй багато сил. Вона страшенно пітніла — вже не раз перевдягалася вся цілком, треба їй, мабуть, знову перевдягтися, якщо подужає, — а ступні в неї безперестанно смикалися й тремтіли.

«Недарма це називають синдромом неспокійних ніг, — думала вона. — Ні, я неспроможна з'явитися на надзвичайне засідання сьогодні, якщо Джим ще не передумав його проводити».

Зважаючи на те, як пройшла її остання розмова з Великим Джимом і Енді Сендерсом, так, либонь, навіть буде краще; бо, якщо вона туди прийде, вони знову почнуть її тероризувати. Змушувати робити те, чого вона не хоче робити. Краще триматися від них подалі, поки вона не очистилася від… від…

— Від того лайна, — промовила вона, відкинувши собі з очей вогке волосся. — Від того сраного лайна в моєму організмі.

Коли вона знову стане сама собою, отоді-то вона повстане проти Джима Ренні. І так уже забарилася. Вона це зробить, попри біль у її бідній спині, котрий мучить її зараз без оксиконтину (але й зблизька не так нестерпно, як вона боялася — який приємний сюрприз). Расті хотів було, щоб вона ковтала метадон. Метадон, Господи помилуй! Героїн під псевдонімом!