Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗
Ми їхали цілий день, не зменшуючи швидкості. Коні ніби знають, що з ними ласкаво обходитимуться, тому охоче мчать на повну силу. Досі ми пережили чимало змін, а зараз кругом таке одноманіття, аж у нас з’явилася підбадьорлива думка, що наша мандрівка буде легкою. Доктор Ван Гелсінґ не багатослівний, він каже фермерам, що поспішає до Бистриці, й добре платить їм за те, щоб поміняли нам коней. Ми поїмо гарячого супу, вип’ємо кави або чаю — і знову в путь. Країна дуже гарна, сповнена барвистої краси в усіх її проявах, а люди хоробрі, дужі й прості та, здається, вирізняються чудовими рисами вдачі. Й вони дуже, дуже забобонні. У першому ж домі, в якому ми зупинилися, господиня, побачивши шрам у мене на чолі, перехрестилася і підняла два пальці, щоб вберегтися від дурного ока. Мені здається, що вона про всяк випадок поклала подвійну порцію часнику в нашу їжу, а я його не терплю. Після такого я більше не знімаю капелюшок чи вуаль, щоб таким чином уникнути підозрілого ставлення місцевих мешканців. Ми подорожуємо швидко, а що візника ми не взяли, аби уникнути пліток, то просуваємося вперед без сварок. Але насмілюся сказати, що острах перед дурним оком переслідуватиме нас усю дорогу. Професор видається невтомним. Протягом дня він ні хвилі не спочив, натомість мене він примусив поспати. На заході сонця він загіпнотизував мене, і каже, що я відповіла як завжди: «Темрява, плескіт води і рип дерева». Отже, наш ворог досі на річці. Мені страшно навіть думати про Джонатана, але саме зараз я чомусь не боюся за нього чи за себе. Я пишу це, поки ми чекаємо на фермі, щоб нам підготували коней. Доктор Ван Гелсінґ спить. Мій бідолашний дорогий друг, він на вигляд дуже стомлений, старий і сивий, але губи у нього стиснені міцно, мов у конкістадора. Навіть уві сні він не втратив свого рішучого вигляду. Коли ми вирушимо в путь, я правитиму кіньми, щоб дати йому можливість відпочити. Я скажу, що в нас попереду ще чималий шматок дороги, а йому не слід бути змученим тоді, коли нам знадобляться всі його сили… Все готово. Незабаром вирушаємо.
2 листопада, ранок
Я переконала професора, і ми всю ніч правили по черзі. Вже день, ясний, та все одно холодний. У повітрі відчувається якась дивна важкість. Я кажу важкість, бо не можу дібрати вірного слова. Я маю на увазі, що нас обох щось гнітить. Стоїть страшна холоднеча, ми почуваємося комфортно лише завдяки теплому одягу. На світанку професор загіпнотизував мене. Він каже, що я відповіла: «Темрява, скрип дерева, гуркіт води». Отже, річка міняється, бо вони піднімаються дедалі вище течією. Я дуже сподіваюся, що мій коханий не ризикуватиме більше, ніж того вимагають обставини. Але всі ми в руках Божих.
2 листопада, вечір
Ми весь день правили. Що далі ми просуваємося, то дикішою стає країна; величезні верхівки Карпат, які видавалися нам такими далекими, заледве випинаючись над обрієм, коли ми дивилися на них з Верешті, тепер ніби оточили нас і нависають попереду. Ми обоє начебто у гарному гуморі. Думаю, це тому, що ми, намагаючись розвеселити одне одного, і собі розвеселилися. Доктор Ван Гелсінґ каже, що вранці ми дістанемося перевалу Борго.
В цій місцевості дуже мало коней, і професор каже, що останні коні, яких ми перемінили, йтимуть із нами до кінця, оскільки ми вже більше не зможемо їх перемінити. До тих двох коней, що ми поміняли, професор придбав іще двох запасних, отже, тепер ми маємо екіпаж із четвіркою коней. Любі конячки напрочуд терплячі та слухняні, вони не завдають нам жодного клопоту. Нас не бентежило, що нам можуть трапитися в дорозі інші мандрівники, навіть коли екіпажем правила я. Ми доб’ємося до перевалу завидна. Раніше ми й не хочемо потрапити туди. Отже, ми легко дістанемося перевалу й обоє дозволимо собі тривалий перепочинок. Хотілося б знати, що готує для нас завтрашній день. Ми їдемо на пошуки місця, де мій любий зазнав так багато страждань. Нехай Господь нам допоможе і нехай боронить мого чоловіка і тих, хто дорогий для нас обох і хто зараз так страшенно ризикує. Що ж до мене, то я не варта Його. На жаль, я нечиста в Його очах і буду такою, аж поки Він не зглянеться на мене і не помилує, як пробачає тих, хто накликав на себе Його гнів.
Записи Абрагама Ван Гелсінґа
4 листопада
Ці рядки я адресую своєму старому і справжньому другові Джону Сьюарду, доктору медицини з Перфліта, Лондон, на випадок, якщо ми вже більше не побачимося. Це все йому пояснить. Зараз ранок, і я пишу при світлі вогню, який я підтримував усю ніч, а мадам Міна допомагала мені. Тут зимно, дуже зимно. Настільки, що важке сіре небо повне снігу, і якщо той почне падати, то вкриє білою ковдрою землю, яка, готуючись прийняти його, почала тверднути. Здається, погода впливає на стан мадам Міни. У неї був настільки кепський настрій, що вона перестала бути схожою на себе. Вона постійно спить, спить і спить! Вона, зазвичай така енергійна, не зробила за весь день буквально нічого. Вона навіть втратила апетит. Не внесла жодного запису в свій маленький щоденник, який акуратно заповнювала під час кожної зупинки. Щось мені підказує, що з нею не все гаразд. Однак сьогодні ввечері вона пожвавішала. Тривалий сон протягом дня освіжив і зміцнив її, бо зараз вона здається енергійною і милою, як завжди. На заході сонця я намагався загіпнотизувати її, але, на превеликий жаль, безуспішно. День у день вона дедалі гірше піддається гіпнозу, і сьогодні ввечері мені нічого не вдалося. Але все в світі діється за волею Божою, хай що сталося б і до чого б це не призвело.
Тепер беруся до викладення подій, оскільки мадам Міна нічого більше не стенографує, то я мушу зробити це сам, своєю незграбною рукою, адже кожен день нашої кампанії має бути записаний.
Ми дісталися перевалу Борго вчора на світанку. Щойно побачивши ознаки наближення світанку, я почав готуватися до проведення сеансу гіпнозу. Ми зупинили екіпаж, спустилися вниз від дороги, щоб нас ніхто не міг потурбувати. Я зробив підстилку з хутра, на яку лягла мадам Міна. Вона піддалася гіпнозу, як раніше, але дуже повільно, і її транс тривав іще менше, ніж зазвичай. Як і раніше, її відповідь була лаконічною: «Темрява, дзюрчання води». Потім вона прокинулася жвавою і енергійною, і ми продовжили путь і незабаром дісталися перевалу Борго. Відтоді вона була неначе у вогні від запалу. У неї з’явилася якась нова керівна здатність, тому що вона вказала на дорогу і мовила:
— Ось ця дорога.
— Звідки ви знаєте? — спитав я.
— Як я можу цього не знати, — відповіла вона, а потім, помовчавши, додала: — А хіба Джонатан не їхав цією дорогою і не писав про неї у щоденнику?
Спершу мені це здалося дещо дивним, але незабаром я збагнув, що тут є лише єдина бічна дорога. Нею користувалися, але дуже мало. Вона значно відмінна від головної дороги з Буковини до Бистриці, та-бо вирізнялася шириною і була краще роз’їжджена, і нею користувалися набагато частіше.
Отже, ми з’їхали на цю дорогу. Коли нам траплялися інші дороги (щоправда, ми не були цілком певні, що то взагалі дороги, такі-бо вони занедбані і заметені свіжим снігом), ми покладалися на коней, бо коні завжди знають шлях. Я попустив віжки, і вони терпляче йшли далі. Поступово нам почало зустрічатися те, про що писав у своєму дивовижному щоденнику Джонатан. Ми їхали довгі, довгі години. Спершу я звелів мадам Міні поспати. Вона спробувала, і їй це вдалося. Вона спала і спала, аж поки в мене нарешті не зародилися підозри і я не спробував збудити її, але вона не прокидалася, і як я не старався, проте не міг її добудитися. Але, щоправда, я не докладав значних зусиль, бо боявся зашкодити їй, бо ж знаю, що вона дуже страждає, а сон для неї іноді — це все. Здається, я і сам починаю дрімати, бо раптом відчув провину, ніби чиню не так. Я прокинувся і побачив, що бовтаюся на козлах із віжками руках, а славні конячки і далі біжать клусом, як завжди. Я обернувся поглянути на мадам Міну: вона продовжувала спати. Наближався захід сонця; крізь падаючий сніг сонячне світло лилося широким жовтим потоком, у якому ми відкидали величезну довгу тінь, коли над нами круто здіймалися гори. Ми піднімалися дедалі вище, і місцевість навколо нас ставала первозданною і скелястою, складалося враження, що ми опинилися на краю світу.
