Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Та Ярослав ще не знав про це, для нього Інгігерда була передовсім королівською дочкою; певно, пишалася вона в душі цим, гордувала Ярославом. Бо й хто він є? Невідомий князько якогось там руського города? Згадував про свого брата Всеволода, теж Рогнідиного сина (які ж вони всі неоднакові вийшли од одної матері й одного батька!), якого Великий князь послав у шістнадцять літ княжити у Володимир на Волині, а той, прочувши про незвичайну красу Сігріди, вдови щойно вмерлого Еріка Шведського, кинув усе й подався в Скандінавію добиватися руки тої неземної красуні. Що він думав тоді? Звідки в ньому пробудилася така дика кров? Може, від батька, який стягав для себе жіноцтво з усього світу (але ж сам не мчав до них, а вмів зробити так, щоб добути собі нову жінку, не. кивнувши й пальцем)? Найдивпіше ж, що Всеволод виявився не самотній у своїй сліпій пристрасті до жінки, якої ніколи не бачив. З другого кіііця світу прискакав до Сігріди Гаральд, король гренландський, муж твердий і грізний, не рівня тонкостанному юнакові Всеволоду. Заходилося на те, що до тої Сігріди, мов до оспіваної давнім поетом Пенелопи, зберуться женихи з усіх усюд, тільки що не знайдеться на них Одіссея, воскреслого з своїх смертей і мандрів, -жорстокого в своїй помсті за зневагу до його дому і жони. Ерік Шведський не міг зрівнятися з Одіс-сеєм, не повернувся зі своєї вічної плавби по ріках і морях того світу, зате ж його Сігріда виявилася куди твердішою за Пенелопу. Всадовивши своїх залицяльників за учту, заливши їх медом і вином по самі очі, звеліла вона замкнути їх і власноручно підпалила палату. Навіть як на ті часи, вчинок Сігріди видавався страхітливим, і прозвано її «сторрада» - тобто вбивця. І хоч варязькі воїни й рознесли повсюди пісні про красуню Сігріду і про горду вроду північних дів, але після випадку з Гаральдом і Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собі за холодним варязьким морем невіст. Здається, він, Ярослав, був першим після свого нещасного брата, і це могло свідчити або ж про його відвагу, або, що гірше, про таку саму легковажність, як і брата Всеволода.
Поки допровадив Інгігерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями цікавих, які, не в звичай холодних скандінавів, проштовхувалися одне поперед одного, аби бодай оком кинути на заморську діву, приголомшена першою пишнотою отих небачено багатих хутр, промовила кілька слів по-слов'янськи, чим якось відразу розігнала Ярославові тужні спогади про Всеволода; і вже князеві не видавався таким відчайдушним його вчинок, чомусь подумав він, що все йде якнайліпше, лихі знаки віщують нещастя не йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здійснюється, варто йому лиш простягнути руку - і все в неї вкладається: зібране військо, прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невіста, хоч уже й пообіцяно її перед тим королеві норвезькому, і навіть Шуйця, попри всю її дикість і непокірність, впокорилася йому, і має тепер він…
Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Інгігерду до відведених їй покоїв, потім приймав послів, рядився з ними; виговорено в нього віно для Інгігерди - Ладогу з околицями, волості й села з присілками і лов на звіра і рибу цінну; довірені невістипі одержали грамоту пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коі ж ще поставлено за умову взяти до Інгігерди в прислугу прибулу з нею дружину на чолі з Рогволодом, то й тут не став про-гнвитися князь, бо на руку йому було й це: дружина згодиться в його поході, - а там видно буде, там Інгігерда стане княгинею, його жоною, а жона да послухається у всьому чоловіка свого.
Коли ж відправлено послів і зговорено за вінчання в церкві і весілля без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:
- Довго їздив.
- Зате добре привіз, - смачно поцмакав своїми ласими губами посадник.
- Не давав вістей з походу.
- Квапилися швидше за всіх вісників.
- Невіста мовби й не по мені. Висока задуже.
- Від високих жінок - вродливі діти, - засміявся Коснятин.
- Мовить вона трохи по-слов'янському. Дорогою навчив?
- Мати в неї слов'янка. Князя ободритів донька.
- Як їхала сюди? З охотою чи примушена?
- Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списі, священний кінь їх також показав, що ждуть тебе великі діла й справи,
- Не вір поганським' звичаям, - пробурмотів Ярослав.
- Олаф хрещений, але зберіг усе від діда-прадіда. Про тебе ж мова розходиться по світі…
- Чи не через тебе?
- Знаєш же, князю, як люблю тебе.
- Готуй весілля, - злагіднів Ярослав, - бо вже в похід треба.
- Весілля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князівське.
- Брат мій тут, Гліб, - сказав невесело Ярослав.
- З тобою йде?
- Ні, супроти.
- Чого ж сидить коло тебе?
- Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогодні-завтра вирушає па Київ. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядині коло Дніпра.
- І на весіллі не буде?
- Не хоче. Каже, що не було князю своїх у Новгороді, а в мене, мовляв, батьківського благословення немає на шлюб, то яке ж весілля, княже?
- Вгадав він: справді не було оте князів тільки новгородських, і ти в скорім часі будеш Великим Київським! - вигукнув Коснятин.
- Гріх так мовити.
- Хоч гріх, та свята правда!
- Як усе обійдеться, то лишу тебе князем у Новгороді,- сказав, підводячись, Ярослав,- бо рід у нас з тобою один через батька мого і твого та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добрині. Коснятин став на коліна, знайшов руку Ярославову, поцілував.
- Служитиму тобі вірою й правдото.
- Встань, - невдоволено промовив Ярослав, - негоже так. Одної крові ми. А справа велика великого розуму вимагає, а не цілувань і поклонів. Кланятися тільки господу треба, як Соломон, та просити мудрості в нього всечасно. Іди.
Того ж вечора прийшов прощатися Гліб. Не було довгої мови. Розлучилися брати не по-братськи, кожен був задивлений тільки в своє, стали-бо вони на такому рубежі, де люди або йдуть навстріч одне одному, або розходяться в різні боки, і нема такої сили на світі, що могла б їх з'єднати.
Вдосвіта Гліб виїхав, ще темрява стояла надворі, накрапав холоднуватий, мовби привезений північною невістокі, дощик, Ярослав молився в церкві й подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навіть не прийшов уклонитися богові. Чи тільки тому, що боявся ще раз зустрітися з братом-відступником, яким вважав Ярослава? Та хай.
А Коснятин уже ладнав весілля по княжому чину, як його розумів новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговій стороні, де княжий двір, довгий-предовгий стіл, такий довгий, що губився його другий кінець, а вже хто там сидів, що говорив - не видно й не чутно було з чільного місця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодої - посли королівські й Рогволод з дружиною, з руки Ярославової - Коснятии за посадженого батька, тисяцькі й старости новгородські, дружина, боляри зі своїми пухкозадими жонами, ви-рпджені в важкі багаті вбрання, далі купці свої і приїжджі, ще далі - ремісничий люд, з багатших, хто міг вклонитися князеві дарунком на одруження, а дарунків було безліч; дарувалося так, щоб по одну руку - княгині, а по другу - князеві, складено хутра й прикраси, золото й срібло; Коснятин підніс Ярославові багато здоблену, в золотому окладі біблію грецьку, між пергаменними листами виднілася закладка з перегородчатої емалі, а на закладці - Юрій-змієборець, святий, на честь якого Названо Ярослава: дарунки везли від столу возами в той час, як убогим і жебракам від княжих щедрот роздаровано милостиню, яку Ярослав звелів роздавати, як тільки вийдуть вони з храму по вінчанню і аж поки всядуться за стіл і піднесуть перші кубки за здоров'я молодої княгині, за його здоров'я, за землю Руську.
Подавано вина фрязькі й меди настояні, а з наїдків були гуси, поросята печені, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячі стегна й реберця, осетри й коропи, зайці в чорнім соку й засмажені на жару оленячі туші, лебеді чорні й білі на срібних підносах, а для князя й княгині привезено для такої нагоди з південних країв царського птаха павича, засмаженого ціляком, оздобленого небаченої краси пір'ям, птаха, м'ясо якого не гниє й не псується, а триває вічно, і хто їстиме його, теж матиме вічне життя, й багатство, і красу, і щастя.
