Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (читаем книги онлайн .TXT) 📗

На верхівці даху Колиски Лада стояв Роланд із Ґілеаду, одягнений у золото.

«Ні, — подумала Сюзанна, коли знову згадала, що треба дихати. — Це не він… але, з іншого боку, він. Той чоловік був стрільцем, і мабуть, він помер уже тисячу чи більше років тому, але подібність між ним і Роландом — це і є та правда про ка–тет, яку необхідно знати. Жодних інших доказів не треба».

На півдні прогуркотів грім. Хмари на небі побігли швидше — їх підганяла блискавка. Сюзанна пошкодувала, що в них так мало часу і вона не встигне як слід роздивитися золоту статую на верхівці Колиски й тварин, що її оточували. Схоже, на кожній статуї було витиснено якісь слова, і вона підозрювала, що ці письмена у майбутньому можуть статися їм у нагоді. Але обставини складалися так, що вільного часу в них не було.

У тому місці, де вулиця Черепахи вливалася в майдан Колиски, на хіднику пролягала широка червона смуга. Мод і чоловік, якого Едді назвав дворецьким Дживсом, зупинилися на істотній відстані від червоної позначки.

— Далі ми не підемо, — категорично заявила Мод. — Можете нас вбити, але це нічого не змінить. Кожен чоловік і кожна жінка завинили богам смерть, і все одно вона нас знайде на цьому боці смертельної лінії. Але заради якихось приблуд я не ризикуватиму розгнівати Блейна.

— Я теж, — сказав Дживс. Він уже зняв свій запилений котелок і зараз притискав його до голих грудей. На його обличчі застиг вираз переляку й побожності.

— Гаразд, — погодилася Сюзанна. — А тепер зникніть обоє.

— Ага, а щойно ми повернемося до вас спинами, ви нас застрелите, — тремтячим голосом проговорив Дживс. — Б'юся об заклад, застрелите.

Але Мод похитала головою. Кров на її обличчі засохла й стала малиново–червоними цятками.

— Стрільці ніколи не стріляють у спину, це я точно знаю.

— А ми не знаємо, стрільці вони чи ні. Те, що вони кажуть, ще нічого не означає.

Мод показала на великий револьвер з потертим сандаловим руків'ям, який Сюзанна тримала в руці. Дживс подивився… і простягнув жінці руку. Коли Мод взяла його за руку, образ небезпечних убивць, якими Сюзанна їх вважала, розсипався на друзки. Вони більше нагадували Гензеля й Ґретель, аніж Бонні та Клайда. Втомлені, налякані й спантеличені, вони вже давно блукають у лісі, де їх і спіткала старість. Ненависть і страх, які вона відчувала до них, ураз кудись поділися. Натомість прийшли жалощі і глибокий невимовний сум.

— Прощавайте, — лагідно сказала вона. — Ідіть собі й не бійтесь, ми з чоловіком вас не скривдимо.

Мод кивнула.

— Я знаю, що нічого поганого ви не хотіли. І я пробачаю вас за те, що ви вбили Вінстона. Але послухайте мене уважно. Не ходіть до Колиски. Що б вас до цього не спонукало, не ходіть. Смерть спіткає того, хто ступить у Колиску Блейна.

— У нас нема вибору, — сказав Едді, і, неначе підтверджуючи його слова, над головами знову розлігся грім. — А зараз ви мене послухайте. Я не знаю, що там відбувається під землею, але одне я можу вам сказати напевно: ті барабани, яких ви так боїтеся, — просто запис, частина пісні, яку записали в тому світі, звідки ми з дружиною родом. — Але на їхніх обличчях з'явився такий спантеличений вираз, що він у відчаї підняв руки вгору. — Господи Ісусе, ви що, не доганяєте? Ви мочите одне одного через пісню, яка навіть синглом не виходила!

Сюзанна поклала руку йому на плече й тихо пробурмотіла «Едді!» Але тієї миті він просто не звернув на неї уваги — його погляд блискавично переходив від Мод до Дживса і навпаки.

— Хочете побачити чудовиськ? То гарненько придивіться одне до одного. А коли повернетесь до тієї дурки, яку називаєте своїм домом, то придивіться до друзів і родичів.

— Ви не розумієте, — сказала Мод. Її очі були темні й похмурі. — Але ще зрозумієте. Атож, зрозумієте.

— Ідіть, — тихо повторила Сюзанна. — Нам усе одно не вдається поговорити, бо всі слова наштовхуються на стіну нерозуміння. Просто йдіть туди, звідки прийшли, і намагайтеся не забувати обличчя своїх батьків. Бо як на мене, то ви їх уже давно позабували.

І двоє людей мовчки пішли геть. Втім, час від часу вони озиралися через плече, не відпускаючи рук: справжнісінькі Гензель і Ґретель, які заблукали в густому темному лісі.

— Випустіть мене звідси, — змучено проговорив Едді. Поставив «рюгер» на запобіжник, запхав назад за пояс штанів і потер червоні очі долонями. — Просто випустіть, більше мені нічого не треба.

— Розумію, про що ти, красунчику. — Вона була вочевидь перелякана, проте голову тримала зухвало й виклично. Едді вже знав і любив цей її вираз. Він поклав руки їй на плечі, нахилився й поцілував. Ані буря, що насувалася, ані похмуре оточення не завадили йому цілуватися довго і пристрасно. І коли він нарешті відпустив її губи, Сюзанна дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких танцювали бісики.

— Ого! А що це було?

— Це я тобі сказав, як я тебе кохаю. Цього достатньо?

Її погляд пом'якшився. І на якусь мить захотілося розкрити йому таємницю, хоч вона й не була певна щодо неї. Але, звісно, час і місце були непідходящі. Зараз вона не могла сказати йому, що, можливо, носить під серцем дитину, так само, як зупинитися і прочитати слова на скульптурних тотемах Порталів.

— Достатньо, Едді.

— Ти найкраща з подій усього мого життя. — Погляд світло–карих очей повністю зосередився на ній. — Мені важко говорити такі речі, мабуть, дається взнаки те, що я довго прожив з Генрі. Але це правда. Гадаю, я закохався в тебе тому, що ти уособлювала все, що Роланд у мене забрав, — тобто Нью–Йорк, — але зараз усе набагато складніше, бо мені вже не хочеться повертатися. А тобі?

Сюзанна подивилася на Колиску. Те, що на них там чекало, здавалося страшним, але водночас… вона звернула погляд до Едді.

— Я теж не хочу повертатися. Я хочу провести решту життя, ідучи вперед. Тільки щоб ти був поряд. Це цікаво, що ти покохав мене через усе те, що він у тебе забрав.

— Цікаво?

— Я покохала тебе тому, що ти звільнив мене від Детти Волкер. — Вона задумливо помовчала, а потім хитнула головою. — Ні, все не так просто. Я покохала тебе тому, що ти звільнив мене від обох тих сучок. Одна була матюкливою злодійкою, яка заради забавки доводила до шалу й кидала чоловіків, а інша — бундючною самозакоханою лицеміркою. А в мені порівну всього від обох. Сюзанна Дін подобається мені найбільше… і саме ти мене звільнив.

Тепер уже вона простягнула до нього руку, притуливши долоню до порослої щетиною щоки, опустила його голову і ніжно поцілувала. Коли він лагідно торкнувся рукою її грудей, вона зойкнула і накрила її своєю рукою.

— Гадаю, нам час іти, — сказала вона, — інакше ми ляжемо просто посеред вулиці… і, судячи з усього, намокнемо, як хлющі.

Едді востаннє озирнувся на мовчазні вежі, розбиті шибки й порослі виноградом стіни. І кивнув.

— Ходімо. Навряд чи в цього містечка є майбутнє.

Він повіз її вперед, і обоє на мить завмерли, боячись, що якийсь старовинний захисний механізм уб'є їх на місці, коли колеса візка переїжджали лінію, яку Мод назвала смертельною. Але нічого не сталося. Едді вивіз її на площу, і вже коли вони наближалися до сходинок, які вели до Колиски, припустив холодний розсіюваний вітром дощ.

Втім, ні Едді, ні Сюзанна не знали, що почалася перша з великих осінніх бур Серединного світу.

25

Щойно вони опинилися в смердючій пітьмі каналізації, Ґешер уповільнив убивчий темп наземної гонитви. Але річ не в темряві, здогадався Джейк. Здавалося, Ґешер хизувався недарма — він справді знає кожен поворот цього лабіринту. І Джейк збагнув: його викрадач тішиться з того, що Роланд лежить розчавлений смертоносним фонтаном.

Але сам Джейк почав у цьому сумніватися.

Якщо вже Роланд знайшов піступно натягнуті дроти, які були значно хитромудрішою пасткою, ніж наступна, то невже б він не побачив фонтан? Можливо, але Джейк не надто в це вірив. Імовірніше, що Роланд навмисне скинув фонтан на землю, щоб приспати Ґешерову підозріливість і таким чином змусити його вповільнити біг. Навряд чи Роланд зможе знайти його в цій підземній плутанині переходів — у повній темряві навіть стрільцеві складно буде відшукати його слід. Але від того, що Роланд не помер, прагнучи виконати свою обіцянку, на душі ставало тепліше.