«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (бесплатные полные книги txt) 📗
Після того, як Білоцерківщину прийшло ся віддати Полякам, Танський став полковником київським, і правобічні землї, маючи його під боком, до самої смерти його все сподївали ся, шо він їх визволить від Польщі і відновить козаччину. Але до того не приходило. Невеличкі дружини козацькі утримувано по панських дворах і староствах, з селян-кріпаків, що за сю службу звільняли ся від паншини, але вони звичайно не мали ніякого значіння в місцевім житю: занадто були слабкі і стояли у всій волї панській, аби щось могли значити. Не раз сі козаки приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не від них, і не від місцевої людности, а з за росийської, по части також молдавської границї.а ще більше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся, присунуло ся до границь України польської. Память козацьких вільностей і безпанського житя була тут іше занадто свіжа і панські заходи коло заведення кріпацьких порядків будили велике роздражненнє і серед місцевої людности і в пограничних українських сторонах. Та не було такої організованої форми для народньої опозиції, як давала давнійша козаччина, хоч грунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатнійший, бо державна організація польська за сей час, то проминув від часів Хмельниччини, ослабла ще більше і правительство стратило всяку силу і значіннє.
Україна була зіставлена місцевій шляхтї, властиво — панам магнатам, що володіли тутешнїми староствами і величезними власними маєтностями, а сї магнати хоч мали величезні засоби, одначе дуже мало займали ся своїми українськими володіннями та й між собою найчастїйше не жили в згодї. Тому весь майже XVIII вік під польським панованнєм, аж до часів росийського та австрийського володіння не переводять ся на Україні ріжні народнї рухи, то дрібнїйші, в виді розбійничих ватаг, то більші, що нераз переходили в народпї повстання, захоплювали велику територію, так що тільки за помічю чужих військ удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тільки такі більші повстання, але й ті розбійничі ватаги, шо нишпорили головно на пограничах—росийськім, молдавськім, угорськім, мали за собою спочуте народне, поміч і всяку підмогу у народу, їх розбої були звернені на панів та на Жидів, що уїдали ся народови, як панські помічники і фактори, арендарі ріжних панських доходів і монополій. Тому нарід дивив ся на сих розбишаків як на своїх местників і оборонців, і нема сумніву, що так дивили ся на себе і самі розбишаки, їх оспівано в піснях, описано в оповіданнях як народнїх героїв, наділено ріжними легендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борців з кривдою народнью. Гуцульщина галицька і сусідні місцевости досі ще повні оповіданнями про опришків, що гніздили ся в Карпатах, на границї Волощини, Угорщини, Польщі, в порічях Прута і Черемоша, розбивали панів і купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешніх опришків був Олекса Довбуш, син бідного зарібника з Печеніжина. Знаємо його яко ватажка опришків від р. 1738 до 1745, коли він згинув від кулі пушеної з засідки в Космачу. Звісна пісня народня оспівала сю подію дещо змінивши-немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловіка, котрому звів жінку:
На сусіднім з Галиччиною Поділю ватаги „левенців" та „дейнеків" держали ся особливо понад Дністром, ховаючи ся в небезпечній хвилі за Днїстер, на молдавську територію. Браславщину і полудневу Київщину навідували розбійничі ватаги з околиць Київа, з-за Дніпра і особливо з Запорожа. їх звали найчастїйше гайдамаками (назва неясна що до свого походження і значіння, толкують її з турецької мови як „ворохобник", „своєвільник"). Вони збирали ся за росийською границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Київа рогом врізувала ся в правобічну Україну; тут було богато церковних і монастирських сіл, завідуваних монахами, і в сих монастирських маєтках, по пасїках і хуторах, так само в монастирях полудневих, на запорозькім пограпичу знаходили собі захист, охорону і поміч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, відси йшли і потім сюди вертали ся.
Тутешні монахи, міщане і навіть московські вояки дивили ся також на гайдамаків як на бориїв против польської неволі, за кривду українську і тому вважали за добре діло всяким способом їм коли не по магати, то принаймні не шкодити. На правобічній Україні, коли гайдамаки зявляли ся, до них приставали також всякі люде, потім нераз і виходили з ними за границю, иньші ж старали ся їм помагати чим можна на панів-Поляків. Завдяки тому гайдамаки нераз заходили дуже глубоко на Україну, збирали коло себе богато людей і чинили Полякам велике спустошеннє. А часами підіймало ся наоколо них ціле велике повстаннє, що обхоплювало весь край.
110. Гайдамаччина
Перший раз більше повстаннє на Правобережі зняло ся в 1734 р., при нагодї польського безкоролївя. Польські пани поділили ся на дві партиї, одні хотіли сина помершого короля, князя саксонського Августа НІ, другі старого Лещинського, що то його свого часу ще король Карло шведський підтримував та не здужав посадити на польськім престол?. Росія і сим разом підтримувала князя саксонського, тож його прихильники запросили, щоб вислала своє вісько їм в поміч. Московська армія пішла виганяти Лєщиньского з Польщі і обложила Ґданськ, де він засїв Разом з тим московські й козацькі війська з кінцем 1733 р. були вислані також на правобічну Україну— громити панів, що завязали воєнний союз, „конфедерацію" на Україні на користь Станислава. Пани конфедерати займали ся тим, що громили панів з противної партиї, а війська козацькі й московські зачали їх самих громити. Серед сього замішання й колотнечі гадамацькі ватаги робили, що хотіли, а поруч них почало підіймати ся й селянство, сподїваючи ся, що тепер удасть ся вигнати панів з України, як за Хмельницького. Прихід військ козацьких і московських люде розуміли так, що се вони прийшли виганяти Поляків і визволити Українців; ходили поголоски про царицині грамоти, що закликали людей до повстання на Ляхів та Жидів; оповідали про давно покійного полковника Самуся, Палїєвого товариша, і Палїєвого зятя Танського, буцім їх вислано підіймати нове повстаннє козацьке.
Особливо велике повстаннє розгоріло ся в Браславщинї. Росийський полковник, висланий сюди, зайнявши Умань, розіслав листи до панів з саксонської партиї, щоб приставали до нього, присилали своїх двірських козаків та иньших вояків та воювали Станиславових прихильників. Одержавши такий лист старшина двірських козаків князя Любомирского, Верлан на імя, пустив чутку між людей, що цариця Анна прислала указ, аби всі люде повставали, побивали Ляхів і Жидів та ставали козаками — на те й отеє московське військо з козацьким іде на Україну; а як вичистять Україну, і заведуть у нїй козацький лад, тоді їх з усїм краєм заберуть з під Польщі до Гетьманщини. Ся поголоска страшенно зворохобила нарід. Стали справдї повставати, писали ся в козаки, заводили козацький устрій, складали десятки і сотні Верлан прийняв титул полковника і визначав від себе сотників і иньшу старшину. Богато приставало до нього особливо двірських козаків та Волохів, з котрих набирали собі двірські роти тутешні пани. Зібравши значне військо, Верлан почав з ними робити походи, з початку по Браславщинї, руйнував оселї панські та жидівські, підіймав людей та ка^ав їм присягати на підданство царицї. З Браславщини перейшов на сусїднє Поділе, тут чинив теж саме, потім перейшов на Волинь, погромив в кількох стрічах невеличкі польські віддїли й своїми загонами сягав уже в околицї Камінця і Львова, здобув Жванець і Броди.
