Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

Коли натовп згустився, поле для показу знайшов і Бісклавре. Він прочитав зібраним лист Ісуса Христа, який упав на поле поблизу Опави.

— О ви, грішники та нечестивці, - проникливо читав він, — наближається вам кінець. Я терплячий, але якщо з Римом, з цією звіриною вавилонською, не порвете, прокляну вас разом з Отцем своїм і з ангелами своїми на віки віків. Зішлю на вас град, вогонь, блискавиці і бурі, щоб згинули ваші труди, і знищу ваші виноградники, і заберу у вас усіх ваших овець. Каратиму вас поганим повітрям, введу вас у велику нужду. Отож нагадую вам і забороняю давати десятину негідним папістам, пресвітерам і єпископам, слугам антихристовим; забороняю їх слухати. А хто відступиться, той не побачить життя вічного, а в домі його народяться діти сліпі, глухі та пархаті…

Слухачі хрестилися, їхні обличчя були викривлені страхом. Шарлей матюкався собі під ніс. Самсон спокійно мовчав і прикидався ідіотом. Рейневан зітхав, але вже нічого не починав і нічого не говорив.

Долина В’ялої вивела їх прямо в Клодзьку улоговину, на постій вони зупинилися в корчмі під поселенням Желязно. Густина постоялих дворів і корчем не дивувала, вони-бо подорожували торговим шляхом, який був особливо популярний серед купців, що хотіли у дорозі до Чехії оминути клодзькі мита і митні палати. З огляду на значну висоту Крутвальдського перевалу дорога була досить обтяжливою для навантажених возів, але купці, які подорожували без вантажу, часто вибирали саме цю дорогу. Товариство ж вибрало її з інших причин.

У корчмі в Желязні, крім купців, подорожніх і звичайних останнім часом воєнних біженців, зупинилася на постій група вагантів, трубадурів і веселих жаків, які створювали чимало галасу і сум’яття. Жехорс і Бісклавре, ясна річ, не витримали. Спокуса була надто сильною. Розказавши кілька непристойних анекдотів на тему папи, вроцлавського єпископа і кліру взагалі, почалася забава в політичні загадки.

— Римська курія овечок пасе? — запитував Жехорс.

— Бо з них вовну стриже! — хором вигукували ваганти, луплячи кухлями по столу.

— А тепер увага! — волав Бісклавре. — Буде про римську ієрархію! Хто вгадає? Virtus, ecclesia, clerus, diabolus! Cessat, calcatur, errat, regnat!

— Цнота гине! — жаки влучно поєднували слова в пари. — Церква гнобить! Клір помиляється! Диявол панує!

Корчмар крутив головою, кілька купців демонстративно відвернулися спиною. Явно не до смаку була вагантська забава й п’ятьом подорожнім у бурому одязі, що сиділи за столом поруч. Особливо одному з них, типові з темною, як у цигана, шкірою.

— Та цитьте ви! — врешті-решт зажадав темний. — Тихше, ви ж не самі в господі! Не побалакаєш через ваш гармидер!

— Ого! — заволали у відповідь ваганти. — Дивіться-но! Кметь-диспутант знайшовся! Хто б міг подумати!

— Заткніться, сказано вам! — не здавався темний. — Досить сваволі!

Ваганти заглушили його свистом та імітацією звуків пердіння. Але далі розважалися вже трохи стриманіше, принаймні на кілька тонів нижче. Можливо, саме тому сталося те, що сталося. Слух Рейневан перестав притуплюватися і приглушуватися сміхом над дурнуватими анекдотами про пап, антипап, єпископів і пріорес, а сам Рейневан почав наставляти вуха на інші голоси і звуки. Він сам не знав, коли з безладу та хаосу виловив не що інше, як власне уривки бесіди цих п’яти бурих подорожніх. Щось було в їхній розмові, щось таке, що привабило його вухо, якесь слово, порядок слів, речення. Може, ім’я? Сам не знаючи чому, Рейневан умочив палець у пиво й накреслив на стільниці знак Супірре, що використовувався для підслуховування. Відчувши на собі здивований погляд Самсона, Рейневан сухим пальцем повторив знак, навмисне виходячи за лінію, збільшуючи. Він зразу ж почав чути краще.

— А можна дізнатися, — м’яко озвався Самсон, припинивши стругати кілок, — що ти задумав?

— Не заважай, будь ласка, — Рейневан зосередився. — Супірре, spe, vero. Aures quia audiunt. Супірре, spe, vero [237].

Він став чути кожне слово ще до того, як відзвучало заклинання.

— Щоб я здох, якщо брешу, — говорив темнолиций. — Такого кшталтного тіла я в жадної баби не видів, ніколи. Цицьки мала, як свята Цецилія на образі в костелі, а тверді, гейби з мармуру, і навіть як навзнак лежала, то стирчали. Доправди ніц дивного, що князь Ян ради тої хранцузки так здурів.

— Але ж потім таки змудрів, — пирснув другий. — І позбувся її, до льошку замкнути наказав.

— За що хай йому Бог віддячить, — зареготав Темний. — Інакше не було б нам дано потішитися нею. А була то, кажу вам, така втіха, що гей… Щоночі ми тамка, в зембицькій буцегарні, збиралися… І щоночі її вкупі… Боронилася, кажу вам, як скажена, пики нам не раз пороздряпувала, як кітка… Але через то йно більша втіха була

— А не бояли-сте ся? Що заврочить? Повідали, що бургундка відьма, з дияволом у змові. Сам кам’янецький абат буцімто постановив…

— Айно, — визнав Темний, — не збрешу, попервах було трохи страху. Але охота перемогла, хе-хе. А що, часто вам трапляється пиляти кралю, яку раніше сам князь Ян Зембицький на атласах крутив-вертів? А опріч того, заспокоїли нас тоті в’язничні пахолки, що вони вже три роки насильно грають усіх молодиць, котрі до холодної трапляють — а найбільше трапляє за доносами в чаклунстві. Грають, як си хочуть. І ні їдному ніц не було. Перерекламовані тоті чари.

— А ксьондз на сповіді?

— А що мені там ксьондз. Таж торочу вам, ви її не бачили, тої Аделі, значиться. А якби побачили, догола розібрану, то вмент би вас страхи покинули. Котроїсь-то ночі ми її…

Того, що сталося котроїсь-то ночі, товариші Темного мали вже ніколи не дізнатися. Рейневан почав діяти, мов у трансі, майже несвідомо. Встав, ніби його пружиною пхнуло, доскочив, з розмаху зацідив балакуна кулаком в обличчя. Хрупнув ніс, бризнула кров. Рейневан загойдався в стегнах, лупнув ще раз. Битий завив, завив так пронизливо й страшно, що корчма завмерла. Люди стали пробиратися до дверей. Супутники мандрівника зірвалися, але стояли, мов скаменілі. А коли Темний, який дістав і втретє, звалився з лави на підлогу — втекли. Бісклавре і Жехорс випихали до виходу жаків і вагантів, Шарлей стримував корчмаря, який тим часом підбіг. Дівка-служниця почала тонко кричати.

Лежачий Темний теж кричав. Теж тонко, розпачливо, благально. Задихнувся аж тоді, коли Рейневан з усієї сили копнув його по губах. Піднятий з підлоги, він булькотав, плював кров’ю та зубами, трусив головою, блискав білками очей, м’якнув, обвисав. Рейневан примірився, але кулак став йому недостатній, цілком не адекватний. Світ навколо став сліпучо ясним, білим, світляним. Він штовхнув мандрівника на стовп, схопив зі столу дзбан, дзбан розбився при першому ж ударі, намацав на столі грубий костур, вперіщив того, спертого об стовп, по руці вище ліктя. Хруснуло, Темний заскавулів, як пес. Рейневан лупнув ще раз, з усієї сили, в другу руку. Потім у ногу. Поки той падав, ударив по голові, а як той уже лежав на підлозі, копнув у живіт, а тоді додав другою ногою нижче пояса. Темний уже не кричав, тільки конвульсивно тремтів, трясся, ніби в лихоманці. Рейневан теж трясся. Кинув костур, сів на поваленого, схопив за волосся, з люттю почав товкти потилицею об дошки. Чув, як хряскає і подається кістка черепа. Як шкаралупа яйця. Хтось схопив його, силою відтягнув. Самсон.

— Досить, — повторював велетень, тримаючи його міцною хваткою. — Досить, досить, досить. Спам’ятайся!

— Якщо так, — кашлянув Жехорс, — мають виглядати у вашому виконанні конспірація і скритність, то я вас сердечно вітаю.

— У нас завдання, — додав Бісклавре. — А тепер нас будуть переслідувати за вбивство. Рейневан! Що на тебе напало?! Чого ти так…

— Видно, була причина, — обрізав Шарлей.

— Ага, — здогадався Жехорс. — Здогадуюся. Аделя Стерча. Рейневан! Ти ж обіцяв…

— Заткнися.