Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
— Якісь вісті?
— Є вість вельми приємна. Патріарх єрусалимський Паїсій гостює в господаря Лупула. Добратися хотів мовби аж до Москви, та завагався, наляканий козацтвом.
— Хто ж його налякав? — спитав я, щосили гамуючи себе, бо вмить відродилося в душі все, що намагався понищити, спогади болючі й солодкі вдарили в душу з силою такою страшною, що я ледве не застогнав. Патріарх. Мотрона. Її шлюб той гіркий і наше щастя й нещастя… — Хто може налякати. православного патріарха дітьми його добрими й нерозумними? Чи ж ми бусурмани якісь?
— Може, й сам господар молдавський, у якого одне око на султана, а друге на короля, — знизав вузькими своїми плечима пан писар.
— Нащо мене про це звідомляєш?
— Гетьман усе має знати.
— Аби ж то все! Хто в нас із старшин едуковані?
— Криса — полковник білоцерківський, Гладкий — миргородський полковник.
— Полковників зоставимо тут. Пораджуся з отцем Федором. Треба вислати патріархові супровід почесний, запросити його до Києва, з тим щоб згодом оберігати його й на путі до Москви. Скажи Демкові, хай добере сотню козаків, зготуй універсал, а старшого знайду сам.
Виговський ще стояв, а я хотів лишитися без нікого і прикликати до себе ту, яку відтручував з пам’яті всі ці гіркі місяці, писар же стовбичив переді мною, перебирав у коротких своїх руках якісь марні папери.
— Чого ждеш? — непривітно мовив я йому.
— Подумалось мені: може, написати патріархові про пані гетьманову…
— Пиши те, що велять! Іди з — перед очей!
Прогнав його, все в мені кипіло, ладен був кинутися на Виговського з кулаками. І це на чоловіка, що приніс таку вість! Душа не витримувала нечуваного напруження сил, дві істоти жило й боролося в мені весь цей час: одна діяльна, тверда, скупчена вся на справедливості й великих подіях; друга Сонна, утоплена в пиятиці, мовби вмираюча, боязка і майже нікчемна. Відтоді, як поїхав я з Чигирина, не побачивши Мотрони, хотів думати про неї і боявся, бився об неї, як об м’яку теплу хмару, а вона розступалася, і я лишався з своєю невтоленністю і розпукою. Все життя звик мати перед собою жорстоких супротивників, змагатися, битися з ними не на життя, а на смерть, а тут зненацька найдорожча тобі людина, твоя найбільша любов ставала ніби найтяжчою ненавистю, однак не було ні любові, ні ненависті, сама непевність, порожнеча, небуття. Що може бути страшнішого!
Виговський приніс мені надію. Патріарх єрусалимський може благословити шлюб з Мотроною, мій шлюб, нашу любов, нашу… Наша вона чи тільки моя? Хіба про це хто думає? Чи можуть жінки любити відомих людей? Може, люблять не їх самих, а переваги й вигоди, які дає їхнє становище, — багатство, владу, силу, славу? Перебираючи все собі, втішаються й пишаються, бо що ж для жінки може бути вище на сім світі! А що мала Мотрона? Чим вона пишалася й величалася? Була безвинною жертвою того шевлюги Чаплинського, тепер жертва пані Раїни, а від мене — ні домагань, ні прохань, ш слова, ні погляду.
Бути б мені не гетьманом, а молодим козаком та кинути все на світі, сісти на коня і дорогами знаними й незнаними — вдень і вночі —
А де ж те віконечко, яке засвітиться на мій голос, де та рука, що бризне відром, де те все? Шкода говорити!
Уночі пішов я до отця Федора. Застав його перед образами за молитвою.
— Відпусти мені гріхи, отче, — попросив його.
— Бог відпустить.
— Знов скаламутила мені душу пристрасть гріховна, і не відаю, що діяти.
— Хіба любов гріховна, сину? Любов до ближнього звершила незмірно більше великих діл, ніж війна і хоробрість.
— До ближнього, та не до жінки ж!
— А хіба жінка не може бути ближнім?
— Ох, отче Федоре, буває і найближчою, та вже коли стане далекою, то ніщо не зрівняється з тою далечиною! Отримав я вість, що в господаря молдавського гостює патріарх єрусалимський. Хочу запросити його до Києва.
— Богоугодне діло задумав, сину.
— Пошлю сотню козаків добірних для супроводу, а це йшов до тебе, щоб порадитися, кого поставити старшим, та по дорозі й сам надумав. Хотів тебе, отче, а тоді злякався: з ким же лишуся? Десь тут у війську сотникує син київського протопопа Андрія Мужиловського Силуян. З доброї родини і добре навчений. Був серед кращих учнів блаженної пам’яті Петра Могили, і його ім’я стоїть у книзі «Євхаристиріон, альбо вдячность Петру Могил? од спудеов гимназіум з школи риторіки». Чоловік такий не осоромить нас перед патріархом.
— Може, й ліпше так. Знає той Мужиловський усі київські норови і політики, а цим маловажити не слід. Та коли патріарха до Києва проситимеш, то годилося б і самому бути там для повітання, гетьмане.
— Тепер треба думати й про це, отче. Бо й звідки береться думка? Народжують її потреби.
Імператив потреб, окрім мене, відчував, мабуть, найвиразніше писар мій генеральний, якого я міг поставити перед собою щохвилини вдень і вночі, не питаючи, спав він, їв, здоровий чи недужий, і вже незабаром серед старшин, а тоді й серед козацтва загуло осудливе: «Продався наш гетьман Виговському, все військо заступив ясновельможному писар генеральний!» А що я мав діяти? Колись Демка та Іванця стачало мені, тепер і вони, хоч обох підняв аж до генеральних осавулів, вже не заповнювали того безмежного поля, що звалося: гетьманська влада.
Чи ж треба дивуватися, що ще тоді під Збаражем знов Виговський прийшов перший до мене з вістю, яка видавалася благою, а згодом обернулася на згубу мені й моєму народові.
— Пане гетьмане, — мовив писар генеральний, — пробився до тебе крізь ліси й козацьку силу з своїм загоном підкоморій київський Юрій Немирич і проситься на розмову.
— Чого йому від мене треба, цьому підхлібцю лядському?
— Хотів би нагадати, що він з нашого народу і так само гнаний і переслідуваний, як і весь народ наш.
Гнаний і переслідуваний! Це той Немирич, рід якого мав безмежні землі на Волині й на Поліссі, а тоді ще й перекупили собі займанщини на Ворсклі від його впадіння в Дніпро до Кобеляк, Нових Санжар і мало не до самої Полтави! Пушкар, полковник полтавський, зігнав цього Немирича з Ворскла, тепер він блукає в своїх волинських маєтностях та сеймикує в Варшаві, борюкаючись з паном Адамом Киселем — чий верх буде. Я ще пам’ятав, як цей Немирич здобув собі підкоморія київського в 1641 році. Коли помер Филон Воронич, що був підкоморієм, до королеви Цецілії Ренати кинувся Степан Аксак, випрошуючи собі те становисько. В королівстві все купувалося, тож Аксак виклав три тисячі талярів і вже мав забезпечене собі становисько. Однак гетьман коронний Конецпольський звернувся до короля Владислава, щоб підкоморієм обрано Немирича, мужа високих хідностей, який у часи Марса часто помагав королівським обозам і живою силою, і припасами. Відома річ, які то були часи Марса і проти кого помагав пан Немирич. Проти своїх братів єдинокровних, проти народу українського, з якого сам походив, та про який ніколи не дбав, хіба що прагнучи мати якомога більше підданих з нього. Шість тижнів тривала тоді суперечка за становисько київського підкоморія. Сейм ухвалив, щоб ним був Аксак, але король не прикладав печаті до сеймової ухвали, а послав свого вивідника до Конецпольського, який тоді тяжко хорував. Коли б гетьман коронний мав перейти до предків, король ствердив би сеймову ухвалу, але старий Конецпольський підвівся з свого ложа, знов виставив своє широке черево, отож король, зажадавши од Немирича тих самих трьох тисяч талярів, зробив підкоморієм його.
Отже, чоловік підступний і зрадливий. Як, до речі, і його предки, які, забувши своє походження, покатоличилися, стали шляхтою, не хотіли мати нічого спільного з народом, що з нього вийшли. Єдине, що могло злагіднити моє ставлення до пана Немирича, — це його аріанство. Він порвав з католицтвом, приєднався до відважних умів, що не визнавали ні папи, ні догматів, вимушений був на час тривалий сховатися навіть у Нідерландах, обстоюючи свої переконання, поєднуючись з польськими єретиками — соцініанами, що мали навіть свої сарматські Афіни в Ракові, де почато вищання Biblioteka fratrum Polonorum — цей перший притулок вільнодумства. В Нідерландах цю бібліотеку далі видавав поляк Любеницький, а що Немирич теж утік туди, то виходило, що й він прилучився до грона умів найвищих. Був там українець Синюта і захисник білоруської мови Симеон Будний, який переклав на мову свого народу протестантський катехізис із текстами з Біблії.
