Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Жінки не всі ставилися з симпатією до Нелі Річинської. Ніхто не заперечував Нелину красу, але були такі, що вважали її за рафіновану позерку.

Коли йшла містечком, струнка, з замріяними очима, обережна в кроці, наче несмілива, то її скромність здавалася кокетством, а меланхолійний вираз обличчя — робленим. Був час, що Нелю вважали не тільки найкращою, але однією з найбагатших панночок у містечку, — звідки ця меланхолія? Чого, власне, потрібно їй ще до щастя? Пощо це кокетування незрозумілим смутком?

Проте не була кокеткою, як не почувала себе й щасливою.

Олена пам'ятала ту хвилину, коли акушерка піднесла їй, пригнобленій тим, що четверта дитина знову дівчина, скупану вже дитину і сказала:

— Не гнівайтесь на неї, пані. Вона має вам принести велике щастя в житті. Дивіться, яке воно гарнесеньке…

Слова ці повторила Олена Аркадієві, і вони якось затяжіли над дитиною. Наче батьки повірили, що на долю цієї дитини випало ощасливлювати інших. Олені, схильній по своїй натурі до посвят, подобалась така життєва місія, але Аркадій зробив своє застереження:

— Як усе щастя роздасть іншим, то що їй залишиться?

А проте він більше, ніж Олена, любив виставляти Нелю напоказ і захоплення гостей небуденною красою дівчинки брати нерозумно за рахунок своїх особистих заслуг.

— Що за чудова дитина! Скажи, як ти називаєшся? — питались по-дурному, хоч дитина не мала сумніву, що гостям відоме її ім'я. — Що-о? Ти німа? Ай, така гарна дівчинка, а німа!

І тоді, коли чотири сестри стояли півколом, незаймані, її силоміць виставляли перед гостями, під лампу.

— Що за чудовий колір волосся! А очі… Чи бачив хто таке? Мої панство, та дитина має зелені очі, як трава! Тьху! Тьху! На пса уроки. Відколи живу, ще не бачила таких очей!

Неля запам'ятала від тих часів жовті, задимлені пальці мужчин і пухкі, ніби на пружинах, груди жінок.

Аркадій сварився на Нелю, а потім сам реготався:

— Фе, Нелько, фе! Як можна було так зробити! Пані цілує тебе, а ти береш і таки при пані витираєш хустиною личко. Чи так роблять добре виховані дівчатка?

Діти любили Нелю. Особливо ті, з якими мама забороняла їй бавитись, щоб дитина не спростилась в їх гурті.

— Нелька! Нелька! — махали їй руками здалека, як тільки вона виривалась до них на вулицю. Задихана, зворушена теплим прийомом, віталась з ними хапливо, одурманена солодкою знадою руху, галасу й милого безголів'я.

— Бавимося у ковалевої паняночки! Паняночки! Паняночки! Дівчата, хто буде ковалева паняночка?

— Нелька! Нелька хай буде ковалева паняночка!

Вона стояла посеред кола, як ковалева паняночка, відзначена й удостоєна, але сумна й розчарована тоді, коли її ровесниці могли крутитись і співати.

У школі, хоч ніколи не була першою ученицею, її змушували виступати від імені цілого класу чи то від імені дівочої гімназії на різних святах, до похоронів заслужених фундаторів школи включно.

— Чого ви хочете від мене? Я не вмію промовляти, — боронилась перед товаришками.

— Та ти не будеш говорити! Ти маєш тільки стояти собі отак, на прикрасу. Нелю, ціла кляса хоче цього, а як ти можеш відмовити?

В тому й лихо. Через оту свою нещасливу красу Неля стала ніби загальною власністю, до якої мали претензії і клас, і школа, і сестри.

Про батьків годі й згадувати. Вона була панна Неля, дочка отця Аркадія Річинського.

З натури була Неля несміливою. Дехто пояснював це надмірною вродженою делікатністю. Завжди наче боялася вразити когось чи заподіяти кому прикрість своїм одвертим, відмінним поглядом на справу. Ніколи нікому не перечила, хвалила чемно те, що іншим подобалось.

Вона перша з сестер, хоч четверта з черги, почала одержувати любовні листи від поклонників, анонімні й за підписами. Довго ніхто не знав про це в хаті, аж одного дня Зоня знайшла такий один лист у книжці, яку перед тим читала Неля, і в хаті вибухнув скандал.

Олена дістала мігрень. Не тому, що дівчинка перестала в її очах бути дитиною, а перетворилась у панну. Олена пам'ятала, як колись ще на світанку застукало кохання у віконечко її серця, і спогад цей ніби виправдував Нелю в її уяві. Ні, Олені боліло інше. Вона перестрашилась скритності в характері цієї дитини.

— Як ти могла, — говорила до Нелі, як до дорослої жінки, — маючи гріх на душі, вимовляти з таким невинним личком «янголе божий, хоронителю мій»? Як тобі було не сором приймати ласки татка, коли ти знала, що ховаєшся перед ним з своїми справами?

— Та що мама так потичкується з нею? Вона хоче вже нареченого мати… Хай мамця їй перстень купить! — сміялась Зоня, але це був недоброзичливий сміх, і тому Неля розплакалась. Ніхто ще не чув від неї такого плачу. Це не був плач, а стогін. Так не плачуть діти. Так плачуть дорослі, що не в силі стримати ридання.

Тоді Аркадій взяв Нелю до окремої кімнати і там сам на сам витягнув з дитини те, чого волів у ній знайти.

— Я була б показала лист Катрусі чи Олі… але я думала… що їм буде прикро… Що вони старші від мене, а до них ніхто ще не пише…

Аркадій вважав, що його відповідь повинна бути педагогічною.

— А ти думаєш, що одержувати такі дурні записочки від хлопчиськів — щось гарне для дівчинки?

— Ні, татку, я так не думаю. Я знаю, що це негарно, що це… навіть сором… Але це такий сором, що його повинна кожна дівчина мати…

— Ну, іди… Іди собі до дітей! — випровадив Аркадій чимскоріш дочку з кімнати, так розсмішила (і сподобалась йому!) її відповідь!

Олені сказав:

— Такий розум при її красі!.. Дай боже, щоб на добре тільки.

Коли Нелі було п'ятнадцять років, Олена пішла з нею перший раз на гімназійний бал. Крім Нелі, були на тому балі Катерина й Зоня, і це, зокрема наявність на вечірці Катерини, зіпсувало Нелі добрий настрій. Вона весь час намагалась бути якомога далі від Катерини, щоб уникнути такої прикрої ситуації, яка мала місце на іменинах у тітки Меланії: коли заграли вальса, то до Нелі розігнались аж три хлопці, тоді як Катерину, що була з Нелею, не попросив жодний з них. За Зоню не потребувала Неля тремтіти. Ця, мов живе срібло, сяяла всюди і, здавалось, була всіх і нічия.

Найбільше боялась Неля за лансієр. Коли Катерина в цьому фігурному танці залишиться без пари, то це вже ганьба.

Неля мигцем полічила пари. Дівчат було на одну більше. Якась, силою обставин, мусила лишитись без пари. «Ох, коли б тільки не Катерина», — зажурилась Неля й відразу вирішила, що їй робити. Вона сховається перед лансієром, і, може, тоді хтось з хлопців скоріше попросить Катерину до танцю.

Та все пішло (як то звичайно в житті буває) інакше, ніж думала Неля.

По-перше, на тому балі хлопців було значно більше від дівчат. Вони лише вибігали час від часу покурити за будинком.

По-друге, аранжер (учитель фізкультури) попередив, що танцювати лансієра мусять всі дівчата.

Вийшло так, що коли Неля показалась із своєї схованки, то Катерина вже ходила зі своїм партнером по залі. Під стіною сиділа ще самотньою якась дебела білява дівчина. Неля не знала, що дівчину ту давно ангажовано до лансієра хлопцем, який докурював за рогом будинку. Правда, Нелю трохи здивував спокій на обличчі тієї дівчини: залишитись петрушкувати [138] при лансієрі і такими спокійними, майже усміхненими очима поглядати на пари?

А втім, хлопці зайшли до зали. Попереду йшов високий, з довгими руками брюнет. Він поспішав. Він ішов просто на Нелю, і їй раптом стало приємно, що в хлопця біднуватий костюм, навіть що краватка в нього трохи пересунулась, що він іде й усміхається до неї, як давній знайомий. Вона вже хотіла підвестись, як хлопець схопив за руку блондинку і повів на середину зали. В ту ж мить інші гімназисти квапливо підскочили до Нелі, зашуршали перед нею ногами.

Збентеження всуміш з якимось невимовним соромом було в Нелі таким тривалим, що навіть коли Орися стала вже дружиною Нелиного кузена, Славка Ілаковича, не насмілилась Неля запитати кузину, як називався той довгорукий брюнет, що віддав перевагу Орисі перед Нелею. Нікого не спитала про його прізвище, хоч образа давно перейшла в платонічну симпатію, яка не гріла, але була приємною для серця.