Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
- Товариші! - сказав товариш Лайтер.- Я не тільки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я...
Але тайфун уже налетів: авдиторія зашуміла. Скажіть, будь ласка, яка самовпевненість! Він «не думає виступати з критикою постанов ЦК»? Боже мій, до чого ми дожили! Який-небудь шпінгалет і... з такими претензіями: «він не думає виступати проти постанов ЦК»! Яке нахабство, яка самозакоханість.
- Товариші! - скрикнув товариш Лайтер і ще більше зблід.- Дозвольте мені висловити деякі думки з приводу справжньої постановки самокритики.
- Що таке? Що він там каже?.. «справжньої постановки самокритики»? Скажіть, будь ласка, який науковий співробітник! Яка самозакоханість!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб різні шпінгалети морочили нам голову своєю демагогією.
- Товариші! - ще раз скрикнув товариш Лайтер.- Я тільки хочу дещо сказати про членів нашого комосередку... Я...
Авдиторія ще більше зашуміла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, «більшовицького старогвардійця», і кожному хотілось підскочити до трибуни і скрикнути: «Досить нам меншовицьких промов»!
- Товариші! - востаннє скрикнув товариш Лайтер.- Я... я... я... ми... ми... ми...
Але даремно: тайфун бушував! Тоді Методій Кирилович зробив знак рукою, і тайфун зник. Методій Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батьківською усмішкою:
- Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторія вас не хоче слухати. Я тут зовсім ні при чому. Очевидно, ваші ідеї користуються в масі поспіхом.
Товариш Лайтер знизив очі (йому, очевидно, було ніяково за свої ухили і за провал своїх ідей в масі), і сів на своє попереднє місце.
- Хто ще хоче взяти слово? - сказав Методій Кирилович.
Іван Іванович відчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер і він мусить виступити і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.
- Я прошу! - сказав мій герой і, побідно ступаючи, зійшов на трибуну.
Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:
- Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безгрунтовні ідеї в тій країні, яка ніколи не була християнською - еріscohpus in partibus. Ви розумієте?..
Тут Іван Іванович, як і його начальник, налив з графина води і побідно подивився поверх окулярів на авдиторію: мовляв, єхидний початок?
- Ловко! - пронісся шум похвали по авдиторії.
- Але,- продовжував мій герой,- ми таких місіонерів не приймаємо!.. (Голоси: «Правильно! Правильно!»). Попередній оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цієї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрібна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що і т. д. і т. п. А я от говорю - нічого подібного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: «Правильно! Правильно»!). Хто повірить товаришу Лайтеру? Ну, скажіть мені: хто йому повірить?
- Ніхто! - скрикнуло одразу кілька голосів.
- Цілком справедливо: ніхто! Тисячу разів - ніхто! (Мій герой вже входив в азарт). Ми всі пам'ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетаріату, скільки ми крови пролили на полях громадянської війни, скільки наших дорогих товаришів розстріляно в контррозвідці, і ми не можемо мовчати і не сказати товаришу Лайтеру: «уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень пролетаріату і не морочте нам голови!» Ви хочете розколоти партію, але це вам не вдасться. Ви хочете... але - досить! Досить!...
Тут Іван Іванович раптом взявся за серце і сказав, що він не може скінчити своєї промови, бо боїться «за розрив серця». Авдиторія покрила Івана Івановича гучними і вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер і справді помилився: осередок був цілком ідеологічно витриманий.
Після Івана Івановича ще виступали промовці, але все вже було ясно, і тому Методій Кирилович закрив зібрання.
Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух і над городом мовчазно стояли важкі осінні хмари.
...- Ну, як я його? Добре? - спитав Іван Іванович.
- Ти сьогодні прекрасно говорив,- сказала Марфа Галактіонівна.- Мар'я Івановна прямо захоплена твоєю промовою.
- Шкода тільки, що мені серце не дає розійтися! - зідхнув мій герой.- Тепер я цілком переконаний, що маю ораторський хист. Цілком!
І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру, також і про те, як може звичайний випадок наробити багато неприємностей.
І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок і все на своєму місць Явдоха порається у кухні біля помийного корита, мадмуазель Люсі вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Діти уже сплять безм'ятежним сном.
- Ти не пам'ятаєш,- спитав Іван Іванович,- мені не подавали на зібранні записок?
- Здається, ні! - сказала Марфа Галактіонівна. Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.
- А все-таки подивимось! - сказав він.- Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якось.
Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.
- В чому справа? - сказав Іван Іванович і зблід.
- Що ти там найшов, Жане? - спитала Марфа Галактіонівна.
Іван Іванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.
- Як ти гадаєш,- спитав Іван Іванович.- Що це значить?
- Не розумію! - розвела руками Марфа Галактіонівна.
- Чи не підсунув хтось нарочито... з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?
Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:
- Все можливо... - сказала вона.- Я знаю: у тебе багато ворогів.
- Що ти кажеш, Галакточко! - скрикнув Іван Іванович.- У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?
- Я не хотіла тебе турбувати! - зідхнула Марфа Галактіонівна.- Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!
- Хто ж ті вороги? - знову скрикнув Іван Іванович.
- Я не знаю! - зідхнула Марфа Галактіонівна.- Як я їх можу знати, коли вони таємні.
Іван Іванович в розпуці схопився руками за своє волосся й похилився на стіл.
Проте він мав рацію: документ, що його хтось підсунув у його портфель, і справді був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсім не таємна, а можливо, й цілком таємна книжечка, бо мій герой її, на жаль, зовсім не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) він ніяк не міг. Як нарочито, в цей момент за вікном знову побіг дрібний осінній дощик, і здавалося уже Івану Івановичу, що й справді в нашому житті є місце для мінору і що не завжди однаково світить електрика: іноді бадьорим радісним світлом ідеологічно витриманого куточка, а іноді трохи інакше.
- Ну, так що ж робити? - спитав Іван Іванович підстреленим голосом.
- Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити - і квит! - сказала Марфа Галактіонівна.
- Спалити? А ти певна, що її не нарочито підложено мені? А що як спитають, де я її дів?.. Може, однести її Семену Яковичу?
- І це не діло! - сказала Марфа Галактіонівна.- Знову ж таки спитають, де ти її взяв?
- Боже мій! - простогнав мій герой.- Що мені робити! Марфа Галактіонівна теж не знала, що робити. Чого тільки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячів на столі і розгадки не видно було.
Але от раптом почало вияснятись, і Марфа Галактіонівна скрикнула.
- Я вже знаю! - скрикнула вона.- Це непорозуміння!
- Що ти хочеш сказати? - з полегшенням зідхнув Іван Іванович.
- Я хочу спитати тебе: де лежав твій портфель? Здається, на портфелі Семена Яковича?
