Вірнопідданий - Манн Генрих (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗

Вольфганг тяжко зітхнув.

— На що надіятися, батьку? Вони остерігаються доводити справу до крайнощів, як привілейовані класи перед революцією. Історія, на жаль, навчила їх поміркованості, їхнє соціальне законодавство запобігає вибухові і підкупляє. Воно насичує народ якраз настільки, щоб йому не треба було боротися за хліб, а тим паче за свободу. Хто ще тепер свідчить проти них?

Старий випростався, голос його знову став звучний.

— Дух людства, — сказав він і, помовчавши, бо син схилив голову: — Ти повинен вірити в нього, мій сину. Коли катастрофа, якої вони гадають уникнути, буде позаду, будь певен, людство визнає наші звичаї за ще безсоромніші і безглуздіші, ніж ті, які передували першій революції.

Він сказав тихо, наче здалеку:

— Той не жив би, хто жив би тільки в сучасності.

Зненацька він ніби захитався. Син швидко підхопив його, і старий, спираючись на його руку, згорбившись і спотикаючись, зник у темряві. Дідеріхові, який поквапливо пішов у другий бік, здавалося, що він бачив поганий, скорше незбагненний сон, в якому захитувалися підвалини. І незважаючи на те, що все почуте здавалося нереальним, захитувалися вони глибше, ніж будь-коли захитувала їх знана йому крамола. У одного із бесідників дні були лічені, у другого також небагато було попереду, але Дідеріх відчував, що краще б вони зчинили в країні страшенний галас, а не шепталися тут, у темряві, про речі, які стосувалися лише духу та майбутнього.

В нинішні часи, звичайно, були значніші справи. Спільно з творцем пам’ятника Дідеріх накреслив план художнього оформлення урочистого відкриття, і художник при цьому виявив більше завбачливості, ніж від нього сподівалися. Взагалі дотепер він виявляв тільки добрі сторони своєї професії, а саме — талант і аристократичні погляди, в стосунках виказав себе надзвичайно коректним і діловитим. Молодий скульптор, небіж бургомістра, доктора Шеффельвейса, являв собою приклад того, що всупереч застарілим забобонам порядність існує всюди і що нема ніяких причин удаватися в розпач, коли якийсь юнак занадто ледачий, щоб обрати хлібну професію, і стає художником. Коли він уперше повернувся з Берліна до Неціга, він ще косив бархатну куртку і завдавав родині самих лише прикростей; але під час свого другого візиту він носив уже циліндр; минув ще деякий час, і його відкрив кайзер. Тоді йому замовили для «Алеї перемог» статую маркграфа Гатона Могутнього та його двох найвидатніших сучасників — ченця Тасіло, спроможного випити за день сто літрів пива, і рицаря Кліценціца, що навчив берлінців гнути спини, хоч вони його потім і повісили. На заслуги рицаря Кліценціца його величність зволили звернути особливу увагу обер-бургомістра, що знов-таки сприятливо відбилося на скульпторовій кар’єрі. Ніяка поштивість не могла бути надмірною щодо людини, на якій безпосередньо лежав промінь монаршої ласки; Дідеріх віддав в його розпорядження свій дім, найняв для митця верхового коня, потрібного йому, щоб давати вихід своїм силам, — а які постали надії, коли вславлений гість назвав багатонадійними перші малюнки маленького Хорста! Дідеріх, не гаючись, призначив Хорста для мистецтва, цієї найсучаснішої з кар’єр.

Вульков, який нічого не тямив у мистецтві і не зумів зблизитися з фаворитом його величності, дістав від комітету по спорудженню пам’ятника почесний дар у дві тисячі марок, на які він мав право як почесний голова; але врочисту промову під час відкриття комітет доручив своєму фактичному голові, духовному творцеві пам’ятника і засновникові націоналістичного руху, плодом якого й був пам’ятник, панові раднику і головному директорові, докторові Геслінгу. Браво! Дідеріх, розчулений і збуджений, бачив себе коло підніжжя нових верховин. Чекали на самого обер-президента [10]. Дідеріх буде говорити перед його ясновельможністю — які перспективи це відкривало! Щоправда, Вульков збирався стати у нього на дорозі; розгніваний тим, що промову доручили не йому, він навіть відмовився допустити Густу на трибуну для офіційних осіб. З цього приводу у Дідеріха сталася з ним суперечка, яка мала бурхливий характер, але не дала наслідків. Він повернувся додому, важко дихаючи.

— Нічого не вийшло. Він затявся, що ти неофіційна особа. Ми ще побачимо, хто офіційніший, ти чи він! Він ще буде тебе просити! Я, дякувати богові, більше не потребую його, але він, може, потребує мене.

Так воно й сталося, бо коли вийшов наступний номер «Ді Вохе», — що було в ньому, крім звичайних портретів кайзера? Дві фотографії: одна зображувала автора нецігського пам’ятника кайзерові Вільгельму за останнім ударом різця, а друга — голову комітету з його дружиною, Дідеріха з Густою. На Вулькова — ні натяку, це зауважили всі і сприйняли як ознаку погіршення його становища. Він сам, очевидно, відчув це, бо вжив заходів, щоб якось попасти в «Ді Вохе». Він склав Дідеріхові візит, але Дідеріха не було вдома; художник із свого боку також викручувався. Тоді Вульков справді на вулиці підійшов до Густи. Історія з місцем для неї на трибуні офіційних осіб — лише непорозуміння.

— Він крутив хвостом, як наша Менне, — розповідала Густа.

— Ну, а тепер нехай зачекає, — вирішив Дідеріх і не минав нагоди розповісти про цю історію всьому місту.

— Чи варто церемонитися, — сказав він Вольфгангові Буку, — коли він уже пропаща людина. Пан полковник фон Гаффке також уже відмовляється від нього. — І сміливо додав: — Тепер він бачить, що існують ще й інші сили. Вульков, собі на лихо, не зумів своєчасно пристосуватися до теперішніх життєвих умов — широкої публічності, яка кладе свою печать на нинішній курс.

— Абсолютизм, пом’якшений гонитвою за рекламою, — доповнив Бук.

З огляду на упад Вулькова, Дідеріх усе більше картав себе за те, що пішов на земельну спекуляцію, яка завдала йому таких збитків. Його обурення зросло настільки, що приїзд саме тепер депутата Наполеона Фішера до Неціга став для нього справжньою полегкістю. Парламентаризм і недоторканність депутатів мають усе ж таки свої гарні сторони! Відразу ж після свого повернення до рейхстагу Наполеон Фішер вийшов на трибуну і почав виголошувати викривальну, промову. Без найменшого ризику для себе оприлюднив махінації нецігського урядового президента фон Вулькова, який заробив на ділянці під пам’ятник кайзерові Вільгельму величезну суму грошей, що її, як запевняв Наполеон Фішер, Вульков просто здер з міста; Фішер розповів також про одержаний Вульковом почесний дар, як кажуть, у 5000 марок, що, за висловом депутата, «був звичайнісіньким хабаром». Як писала газета, народний речник викликав своєю промовою надзвичайне обурення. Щоправда, це обурення стосувалося не Вулькова, а викривача. Депутати несамовито вимагали доказів і свідків. Дідеріх тремтів, боячися в наступному рядку побачити своє прізвище. На щастя, його не було. Наполеон Фішер дуже добре усвідомлював обов’язки, що їх накладало на нього його звання. Тоді заговорив міністр, він віддав на розсуд рейхстагу цю нечувану, вчинену, на жаль, під захистом депутатської недоторканності, вихватку проти неприявного, який не може боронитися. Рейхстаг виявив своє ставлення оплесками на адресу міністра. На цьому питання, з погляду парламентаризму, було вичерпане; залишалося тільки пресі висловити своє обурення і, оскільки напрямок її не був бездоганний, легко підморгнути при цьому оком. А відповідальним редакторам кількох соціал-демократичних газет, котрі забули про обережність — серед них і редакторові нецігського «Голосу народу», — довелося стати перед судом. Дідеріх скористався з цієї нагоди, щоб сквапно відмежуватися від тих, які могли взяти під сумнів папа урядового президента. Подружжя Геслінгів склало Вульковим візит:

— Я знаю з першоджерела, — казав він потім, — що перед цим чоловіком блискуче майбутнє. Він нещодавно полював з його величністю і кинув чудовий дотеп.

За тиждень «Ді Вохе» подала портрет на цілий розворот, лисина й борода на одній сторінці, живіт — на другій, з написом: «Духовний творець нецігського пам’ятника кайзерові Вільгельму, урядовий президент фон Вульков, який нещодавно зазнав обурливих нападок у рейхстагу, незабаром має бути призначений на обер-президента»… Портрет головного директора Геслінга з дружиною забрав тільки чверть сторінки. Дідеріх пересвідчився, що належна дистанція відновлена. Влада і за сучасних умов широкої публічності залишалася недоторканною, як завжди, що принесло йому, всупереч усьому, глибоке задоволення. Це найкраще підготувало його внутрішньо до урочистої промови. Вона зродилася в честолюбних видивах безсонних ночей і в жвавому обміні думками з Вольфгангом Буком, а особливо з Кетхен Цілліх, яка виявила незвичайно ясне розуміння всієї величі наступної події.