Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Стіл безногий, стократ проклятий, і купа книг, які Володькові руки зняли з-під вояцької підошви, наробила гамору. Вернувся ніби хтось до двора… Кажуть, знайшов порожні покої зі стінами, на яких одні плями вказували на минувшину. Пішли по селу запити та перепити. Докотилося і до Матвієвого хутора, бо ж Зінька Кущина «хрест святий і приссяибо» власними (от хай повилазять, як ні) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стіл. І вона, Зінька Кущина, подумала собі: це, певно, з двора. А хай йому частець. Підіткнула спідницю вище колін і стрімголов до двора. Спізнилася. Не знайшла більше стола для себе.
Ну, чекай. Вона тій Насті западенній не подарує. Понеслася і все чисто, де треба, розказала.
Настю ніхто не чіпає, але Матвій таки дістав «повестку» тоді-то й тоді явитись до штабу корпусу — Жолобки, дня і т. д.
У штабі суд і розправа. Те і друге короткі, стислі і без того, що зветься жалість. Кажуть (це всім на злість тітка Зінька пустила), там кладуть двадцять п'ять у певне місце, заплати за «вбиток» і кінець.
Матвій чутки легковажив, але «повестка» й козаки, які вже знали, що в таких випадках робити, повергли його у тьму і морок кромішний. Йти туди, спускати латані штани на такому-то сивому році житття… Ні. Це трохи забагато. Ні, не брав, не крав, ні соломини чужої, ні, навіть у думці. В розглядах його — як далеко не сягають вони — все було, лиш не було ні одного зерна, що таїло б у собі корінь нечистого діла. Путь його, довгий і встелений тернами, йшов він власними ногами і криваві сліди, що лишались за ним, були його сліди, литі з його крові.
І от після тієї «повєсткі» Матвій раптом вгруз сам у себе. Він взяв папірець у руки, розглянув його, очі дивно погасли. Глянув на жінку, на Володька і знов загорілися вогні очей, як колись у дні Лебедщини. Кров його збурилась і закипіла. От вони! От вони, ті винуватці. Сидять перед його зором і кліпають своїми дурними балами. Скоч на них звірем і стратуй. Знищ разом з ганьбою і соромом.
Ні. Матвій цього не зробить. Уже не той він, що був колись. Рука його, може, і міцна, але воля тріснула і подалася виразно. Встав мовчки, брязнув дверима і пішов до клуні.
Через малюсіньку незамерзлу латку в тахлі вікна Володько бачить батькову постать, лисину без покриття зі жмутком рідкого довгого волосся, яке патлає і перегортає поривний північний вітер. Спина його виразно гнеться, мов ресора, під великим тягарем. Здається, він несе десятипудовий міх пшениці… Навіть, здається, ноги його слизькаються…
Батьку! — кричить Володькова душа. Баатьку! І рве щось те, що сидить у хлоп'ячих грудях, чого не змела ні війна, ні солдати; рве його груди гостродошкульним гаком… А слів нема. Сліз також нема. У грудях, ніби ріка замерзла, ломить свою поверхню і спинає одну на другу гостроканті крижини. Володько хліб жував, і коли батько вийшов, рот перестав працювати, кусник хліба застряг у зубах, а решта, що був у руці, ліг на краєчку столу і лежить. Всі закамарки його душі наповнив гіркий дим згару, який гриз сумління, як гризе кислота залізо.
А час біжить. Настав обід. З'явилася на столі миса тлустої зі салом капусти. Ніхто не торкається ні столу, ні ложок на нім. Пара капусти, мов зменшена хмара, піднімається й урочисто розкладає на боки свої патли.
Розпочали Василь з Катериною, які гріха за собою не чули і які, може, й грішно тішаться з горя матері та її улюбленця.
— Йди-но клич тата, — озвався Василь навмисне до Володька. Володько щойно прокинувся. Він спав і очі спали. А прокинувшись, щось там накинув на плечі і пішов до клуні.
Рипнув і відхилив тяжкі на дерев'яних бігунах половинні двері. Тихо тут, нікого нема.
— Тату! — несміло промовив він. Ніхто не відгукнувся. Все мовчить такою впертою суворою мовчанкою.
— Тату!
В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кілька соломин на чуприні. Син ніколи не бачив сумнішого видовиська, і ніщо в світі не проймало його так гостро й боляче, як та картина зігнутої дебелої постаті з отими невинними соломинами на чуприні.
— Ну? Чого ти хоч? — падає батьків запит. Володько дивився йому у вічі ясним, теплим поглядом. Батько глянув також і зір їх зустрівся.
І як дивно. Цього Володько ніколи б не міг пояснити. І чого з очей його викотились оті сльозини. Дивно і ще раз дивно. Коли ж він отак з нічого перед батьком плакав? Таж ніколи. А то глянув і сльози пустив, а після цього рухнув на батька, піймав його руку і голосом розбитим: «Ой, тату, тату!» — просив.
— Я ж не знав… — ковтає Володько слова, літери, точки і зупинки разом з солоними сльозинами, які нагальне ринуть з очей.
— Ви… Я… Тату… Я сам піду в штаб. Я… Я… Я розкажу… Хай мене й б'ють… Ій-богу, тату, піду…
Батько ані не поворухнувся. Стоїть дещо похило, і ліва рука піднята в напрямку сина. Після чоло його зсунуло гармонію зморщок, заглибило їх, підняті на цілих два сантиметри брови. Очі такі великі і такі все-таки добрі виринули звідтіль з отієї ями. Володько ж знає, що під тими бровами, за тими зморшками і мішечками барви новелу ховаються батькові дзеркала, в яких світ і він сам, Володько, відбивалися у справжній величі натури буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонів.
На те якраз хтось над'їхав. Через шпари дилів видно надворі двох вершників на цибатих спітнілих конях. Один під'їхав під вікно і знайомими словами загукав:
— Хазяїн! Атєц! Дома ти?.. Матвій вийшов з клуні.
— Здрастє, атєц! Ми вот апять к тябє… — зрадів «біловусий фуражир».
— Салому імєєш? Цєну палучіш…
— Солому? Ні. Не маю… — проговорив Матвій. Вітер сипле зі стріхи дрібний сніг, який чіпляється неприкритої Матвієвої голови. Володько це помітив, здмухнув сльози, стрибнув до хати і виніс батькові вовиянку.
— Да ти, ста рік, нє упрямся. Знаємо дело — салом імєєш… Нє врі… Полна тябє упрямітся, как дєвка под. вєнцом… Два рубля за пуд палучіш… Пудоф двадцать надоть…
— Ну, — сказав Матвій. — Два рублі тепер не гропгі, але солому свою я вам покажу. Як хочете. — І повів фуражира під ожереду.
Це була купа промоклої овсяииці, яку розтягнули були солдати й яку після підібрав. Солома запріла і змерзлася. Фуражир вийняв шаблю і ткнув нею пару разів у солому. Після жменю висмикнув і глянув…
— Нічаво! — сказав. — Бєрьом… От самаво утра єздім, нігдє саломи нєт…
— Як хочете…
З цим вершники від'їхали, заявивши, що завтра приїдуть по солому.
— От бач, — сказав Матвій Володькові і Василеві, який також вийшов з хати. — А треба було, дубило їх ма', все нищити. Мене те все вже дурним робить…
— Ходіть, тату, їсти, — сказав Володько.
— Ходіть, бо капуста холоне, — додав Василь. їв Матвій мовчки і мало. Поїв і знов на двір подався. Володько слідкував за батьком, пильнував кожного його кроку.
Третього критичного дня Матвій вибрався до штабу. Зрання зірвався вітер і мело снігом. У штабі треба бути «в дев'ять часов». Але годинника нема, сонце також не світить, тому ранок застав Матвія і Володька, який разом з батьком не спав цілу ніч, на ногах. Ах, і ніч то була. Володько бачив не раз, як нагай офіцера здіймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв струнко, не смів захищатися і тільки очі та уста вказували, що в тій людині є душа і все те, що чинить вираз болю.
І от на місці такого вояка Володько уявляв собі батька. І ще гірше. Там кладуть, знімають штани… Ууу! Хлопець ціпив зуби, обертав головою і з уст його рвались куснями згуки… Ні, ні. Володько піде, впаде, розкаже все… Де ж ті пани? Де, в чорта, ті пани? Може б, вони не тягнули його батька, який ніколи ж не був на панському дворі, який навіть не знає, як виглядають ті покої.
Панський двір аж за селом і за долиною. Чого б туди батько ходив. То тільки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для родини біду.
Ранок. Батько чомусь заговорив, не є такий сумний, як минулі дні. Говорить за всякі господарські справи, щоб усе було в порядку, наколи б його задержали, чи що…
Але хіба це Володькові втіха? Мати, мов у воду опущена. Пече картопляні млинці й очі її мокрі. Батько з'їв кілька.
