Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗

— Гадаю, я вже вибачався, хіба ні?

— Ні.

— Як то — ні? Ви... ви... ви... Трясця, як же важко... Ви...ви...

— Що — двигун заглух? — мовив Бйорн, і Харрі відчув, як той посміхається.

— Вибач, — сказав Харрі. — Сподіваюсь, знайду якісь відбитки пальців, які попрошу тебе перевірити, перш ніж ми по­їдемо о п’ятій. Якщо збігу не буде, то їхати тобі не доведеться, так.

— А чому все так утаємничено?

— Тому що ти мені довіряєш.

Було пів на четверту, коли Харрі постукав у двері тісної кімнатки чергового у Державній лікарні.

Двері відчинив Сигурд Олтман.

— Привіт, ви не могли б поглянути на ось це?

Він простягнув медбрату невеликий стосик світлин.

— Вони липкі, — зауважив Олтман.

— Їх щойно роздрукували.

— Гм. Відтятий палець. Що трапилось?

— Маю підозру, що хазяїн пальця отримав велику дозу кетаноміну. Мене цікавить, чи ви спроможні як анестезіолог сказати: можемо ми знайти у пальці залишки цієї речовини?

— Певна річ, адже вона розноситься кров’ю по всьому тілу.

Олтман мигцем проглянув знімки.

— Палець майже знекровлений, але теоретично вистачить і крапельки.

— Тоді ще питання: чи можете ви допомогти нам під час сьогоднішнього арешту?

— Я? Але хіба у вас немає судових медиків, котрі...

— Саме у цій царині ви кращий знавець, ніж вони. А ще мені потрібна людина, на яку я можу покластися.

Олтман знизав плечима, глянув на годинник і повернув світлини.

— Моє чергування збігає за дві години, тож...

— Чудово. Тоді ми заскочимо за вами. Ви увійдете у кримі­нальну історію Норвегії, Олтмане.

Медбрат вичавив безбарвну посмішку.

Мікаель Бельман зателефонував, коли Харрі пішов до криміналістичного відділу.

— Де ти був, Харрі? Нам бракувало тебе на ранковій нараді.

— Вештався то там, то тут.

— То там, то де?

— Нашим улюбленим містом, — мовив Харрі, поклавши великий конверт формату А4 на стіл перед Кімом Еріком Локкером і показуючи на пальці, мовляв, це треба перевірити на відбитки пальців.

— Я починаю нервуватися, коли ти цілий день не з’явля­єшся на екрані радара, Харрі.

— Невже ти мені не довіряєш, Мі-ка-е-лю? Боїшся, що я кинуся в запій?

Тиша.

— Ти підзвітний мені, я лише хочу бути у курсі, та й по всьому.

— Звітую: звітувати нема про що, шефе.

Харрі поклав слухавку, зайшов у кабінет до Бйорна. Беата вже була там, чекала на нього.

— То що ти зібрався нам повідати? — спитала вона.

— Казку про розбійників, — мовив Харрі, сідаючи.

Він уже розповів половину історії, як у двері просунулась голова Локкера.

— Ось що я виявив, — сказав він, простягаючи плівку з відбитками.

— Дякую, — мовив Гольм, взяв плівку й поклав у свій сканер, сів за комп’ютер, відкрив течку з відбитками, які знайшли на Хольменвейєн, і розпочав пошук збігів.

Харрі розумів, що це триватиме лише кілька секунд, але все одно заплющив очі, прислухаючись, як гупає серце. Хоча вже знав, знав... І Сніговик теж знав. І дав Харрі дещицю, якої йому бракувало, — точні слова, звукову хвилю, яка спричиняє сходження лавини.

Зараз він знатиме.

Знадобиться лише кілька секунд.

Серце закалатало.

Бйорн Гольм кахикнув. Але мовчав.

— Бйорне, — мовив Харрі, все ще не розплющуючись.

— Слухаю, Харрі.

— Це одна з тих драматичних пауз, якими я, на твою думку, маю вчитись насолоджуватись?

— Так.

— Чи вона вже скінчилась, засранцю?

— Скінчилась. І маємо збіг.

Харрі розплющив очі. Сонячні промені. Вони залляли всю кімнату, заполонивши її до краю, усі могли купатися в них. Радість, триклята довгождана радість...

Усі троє водночас скочили з місць. Дивилися одне на одного, пороззявлявши роти, у цьому був їхній німий радісний крик. А потім почали незграбно обійматися, усі троє. Бйорна відсунули кудись убік, а тендітну Беату мало не задушили. Тоді стиха й ритмічно почали викрикувати, ляскаючи одне одного в долоні, а насамкінець Бйорн Гольм показав те, чого, на думку Харрі, годі було й очікувати від шанувальника Хенка Вільямса: досконалу місячну ходу.

Розділ 72. Героїн

Двоє чоловіків стояли на газоні без трави між Манглерудською церквою та шосе.

— Колись ми називали це «скурити кальянчик» чи «земляний чилум», — мовив чоловік у мотоциклістській шкіряній куртці й прибрав з обличчя довгі ріденькі пасма. — Улітку ми лежали тут і курили все, що лишень спромоглися знайти. За п’ятдесят метрів від поліцейського відділка Манглеруда. — Він криво посміхнувся. — Я, Ула, Те-Ве, його дівка та ще дехто. Оце часи були!..

Погляд у чоловіка став замріяним, а Рогер Єндем щось надряпав у своєму нотатнику.

Знайти Юлле було нелегко, та, врешті-решт, Рогер взяв його слід через мотоклуб в Альнабрю, де, як з’ясувалося, той їсть, спить і марнує час як вільна людина, себто нікуди не потикається далі крамнички «Прикс», де купує жувальний тютюн та хліб. Єндем бачив таке й раніше, бачив, як в’язниця робить людину залежною від звичного оточення, звичного плину життя, того, що наділяє відчуттям упевненості й безпеки. Щоправда, трохи дивувало, що Юлле так легко погодився згадати минуле. Мабуть, ім’я Бельмана було вирішальним.

— Ула тоді була моєю дівчиною, й це було достобіса круто, бо тоді весь Манглеруд умлівав за Улою. — Юлле кивнув, наче погоджуючись сам із собою. — Але цей від неї про­сто очманів.

— Мікаель Бельман?

Юлле захитав головою.

— Та ні, той, інший, його тінь. Бівіс.

— І що ж трапилось?

Юлле сплеснув руками. Рогер завважив рубці на його долонях. Тюремний перелітний птах, що мігрує між зіллям на волі та зіллям за ґратами.

— Мікаель Бельман стукнув, що ми цупимо пальне, а я на той час уже мав умовний строк за гашиш, тому й довелося сісти. Мені вже переказали, що бачили Бельмана з Улою. Хай там як, а коли я вийшов і зібрався відбити Улу, цей Бівіс уже підстерігав мене. Мало до смерті не забив. Сказав, мовляв, Ула — тепер його дівчина. І Мікаеля. Принаймні аж ніяк не моя. А якщо лише вигулькну десь неподалік... — Юлле провів пальцем по худющій горлянці із борлаком, порослим сивою щетиною. — Він же схибнутий. А хитрий — страх. Хлопаки мені навіть не вірили, що цей чортів Бівіс мене мало не вколошкав. Тюхтій, недоумок, який тільки й знав, як Бельманові п’яти лизати.

— Ви щось казали про партію героїну? — спитав Рогер.

Рогер, коли розпитував, завжди намагався називати речі точними словами, щоб уникнути плутанини: жаргонні вирази мінливі, й у різних місцях один і той самий вислів може мати різні значення: приміром, словом «smack» у Ховсетері називали кокаїн, у Хеллерюді — героїн, а в Абілдшьо — взагалі все підряд, що «вставляє».

— Того літа, перед тим як мене посадили, ми з Улою та Те-Ве зі своєю дівкою їздили на байках у Європу. У Копенгагені прихопили з собою півкіло герича. Таких байкерів, як я з Те-Ве, прочісували на кожному контролі, але ми пускали уперед своїх дівок. Їдуть, бля, такі кралі, у літніх сукенках, очі невинні, а у кожної у передку по чверть кіло білого. Ми його майже увесь спродали дилеру у Твейті.

— Ви дуже щирий, — мовив Рогер, записав «передок», щоб потім замінити його синонімом, і додав «білий» у синонімічний ряд до назв героїну.

— Діло давноминуле. Зараз за це нікого не загребуть. От тільки того дилера з Твейти загребли. Запропонували скостити строк, якщо стукне на своїх поплічників. Що він і зробив, падло суче.

— Звідки ви знаєте?

— Ха! Та він же мені сам і розпатякав, коли ми разом сиділи в Уллерсму через кілька років. Що він к грецям собачим видав імена всіх нас чотирьох, і адреси, укупі з Улою. Хіба що особисті номери забув. І нам збіса підфортунило, що справу закрили.

Рогер писав, як у лихоманці.

— А тепер угадай, хто займався цією справою у Стовнерському відділку? Хто його допитував? Хто наказав по­класти справу під сукно, забути й закрити? Хто до Ули підсипався?