Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Чи не першим про це саме сказав П. Чаадаєв: «Де наші московські мудреці, мислителі? В усьому світі лише ми, москвини, не дали культурному світові нічогісінько вартісного, нічого доброго його не навчили. Ми, москвини, не дали жодної творчої ідеї до скарбниці світової культури, нічим не допомогли поступові людської культури. Жодна понад середню вартість ідея не зродилася у нас у Московщині, в московській голові. Щогірше — все, що ми одержували від культурного світу, ми спотворювали, переймали лише зовнішні форми, відкидаючи, або спотворюючи до невпізнання сам зміст» [649].

Голос ще одного авторитета, запеклого московського націоналіста: «Коли європейці питають нас, москвинів: які духовні, культурні вартості дали ми, москвини, світовій культурі, яким добром обдарували ми, москвини, людство, то ми або мовчимо, або виголошуємо порожню, без жодного доказу балаканину» [650]. Подібне говорили і Ф. Достоєвський, О. Герцен, Д. Мережковський, О. Салтиков. Хоч вони не були чистокровними москвинами, зате щирими московськими патріотами. «Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну. Європі ж ми дали анархістів: П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни і катівства С. Нєчаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд» [651].

«А зізнаймося щиро: 1) ми, москвини, є народ небезпечний, бо маючи азійську кров, ми жорстокі від природи; 2) виховані на великих обширах і надзвичайно витривалі, ми, москвини, є кочовиками, загарбниками і галапасами на тілі наших сусідів; 3) ми, москвини — є пихаті, заздрі, хитрі, напівцивілізовані, але зарозумілі, хворі на манію своєї нібито вищості. Ми, москвини, всіх ненавидимо і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишиться наша рідна ЧЕКА» [652].

В. Ленін писав перед 1917 роком: «Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно немає в Європі» [653]. Варварами були не лише мужики, а й аристократи та й славні письменники, як, наприклад, Л. Толстой. Заперечуючи вартість науки, Л. Толстой мавпував азбуку лише найпримітивніших течій філософії раціоналістичного еволюціонізму: від квітучої складності, через спрощений нуль до трупного гниття. Все вчення Л. Толстого і є властиво той нуль, що через нього має пройти вся культура, щоб розпастися на від’ємну народницьку спрощеність і складний соціалістичний хаос. Л. Толстому завошивіла людина миліша за фізично чисту. Він казав, що навіть християнство мусить бути духовно завошивіле. Так трактують його самі москвини, зокрема П. Сазанович.

Московський народознавець І. Родінов поназбирував (до 1917 р.) по московських селах багато фактів звірячого дикунства, жорстокості, аморальності, безбожництва, що московські критики його книжки [654] оголосили його божевільним, а уряд посадив до божевільні. Інший пише: «Якщо би ми оцінювали моральні ідеали нашого народу за піснями, що їх він створив, то … жах! Прочитайте велику збірку «Великорусских народных песен» [655]. Це стосується не лише фольклору. Московський письменник Бальмонт пише: «Ф. Достоєвський пише нібито романи. Ні, це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис. І сам Ф. Достоєвський називає свій роман «Бєси» майже історичним нарисом. Вустами героя того роману — Верховенського-батька Ф. Достоєвський визнав, що ті «бєси», тобто моральна гнилизна, моральний бруд накопичувалися в Московщині століттями». Інший дослідник підтверджує: «Ф. Достоєвський оповідає, що заможний московський селянин убив ножем у спину свого приятеля, щоб забрати в нього годинника. А вбиваючи, молився: «Благослови Боже і прости». Інші змагалися з Богом тим, що прилаштовували причастя в рушницю і вистрілювали ним. І Ф. Достоєвський підкреслює, що подібні дії були не випадковими, не окремими лише вибриками божевільних. Він говорить, що ці дії досконало віддзеркалюють духовність усієї московської нації» [656].

«Релігія — опіум». Кривавого нищення того «опіуму» вимагали народники С. Нєчаєв, М. Бакунін, М. Чернишевський, ліберал В. Бєлінський, декабристи О. Бестужев, В. Давидов та інші несоціалісти. Народник М. Корецький, В. Ленін стали безбожниками на 14-му році життя. Безбожниками були царі Іван IV, Олександр І і протицарські ворохобники С. Разін, Є. Пугачов. М. Бакунін учив, що релігійність є найнебезпечнішим ворогом соціалізму. По-своєму цю рису москвинів підкреслює М. Бердяєв: «Московська секта «хлистовцев» — це не лише релігійна секта. Вона є жахливо диким, запеклим, несамовитим бузувірством, що просякнуло наскрізь усю московську культуру» [657].

Та без хоч б якоїсь віри не може жити людина. М. Бакунін мав Сатану (з великої літери) за свого бога [658]. Нарком освіти СРСР А. Луначарський зробив богом Людство [659]. М. Горький зробив богом Народ [660]. М. Чернишевський проповідував «человекобожество», тобто робив богом людину. Московські хлистовці мають багато богів-христів та богородиць. Про пошуки москвинами безбожницької віри читаємо в «Бєсах» Ф. Достоєвського. Нарешті москвини зробили своїм богом соціалізм, що стоїть на бездоказовій догматичній вірі. Ось що про це писав М. Бердяєв: «Релігійний догматизм є надзвичайно глибоким і сильним у московській душі. Тому політичні переконання та суспільні ідеї ставали в Московщині релігійними догмами і завжди мали запеклих фанатиків-ортодоксів, які ненавиділи «єретиків» сектансько-вузькоглядно і горіли жадобою їх нищити. Після 1917 року ця жадоба не мала стриму, і «єретиків» гублено мільйонами. І навіть саме московське безбожництво є нічим іншим, лише вірою, релігією, у якому місце Бога зайняв ідол науки, техніки, машини. Фактично ж навіть і не науки, а лише зпримітизованої догми про неіснування Бога… Фактично московське безбожництво, з’єднане з соціалізмом, народилося з аскетизму московського православ’я і могло вирости лише в душі, ним вихованій. Ортодоксальний погляд московської церкви на гріховність багатства, і не лише матеріального, а й багатства думки, творчості, краси — перебрала повністю і московська інтелігенція, а особливо соціалістична. Родоначальник більшовицької партії С. Нєчаєв у своєму «Катехізисі революціонера» вимагав від членів соціалістичного товариства стовідсоткового аскетизму не тільки матеріального, а й культурного. І перші московські революціонери справді були аскетами» [661].

«В історії Московщини ніколи не було особистої вільної праці, вільного особистого почину. Особа завжди була обплутана, обмежена до краю, рабськи упокорена примхами не лише влади, а й суспільства. В історії Московщини ми бачимо лише мовчазний народ, що не рахує своїх жертв (навіть і не думає про них), що копає собі могилу, щоб Московщина могла йти до своєї мети. Художник В. Верещагін зобразив це надзвичайно влучно. Він намалював яму, заповнену живими і мертвими солдатами, що лежать і стоять у ній, а по них коні перевозять гармати. Це й є національний образ Московщини, московського народу, його духовності, його світогляду, культури і релігії» [662].

Несоціалістичний депутат говорив у Державній Думі: «У всіх народів, навіть у поган татарів, є закон і справедливість. Їх немає лише у нас у Московщині. В усьому світі є державна охорона громадян від злодіїв і напасників. Лише у нас у Московщині є свобода злодіям і напасникам». Так говорив 340 років тому московський митрополит Філіп. Чи ж тепер інакше? Ні, мої панове! Нічогосінько не змінилося ні на волосинку. Та самісінька сваволя урядовців, те самісіньке гноблення, як у попередні століття» [663]. Цей чесний москвин сказав правду урядові, і йому волосина з голови не впала за те. А в «демократичному» СРСР не лише не чути жодної критики уряду, а навпаки — тільки прославляння уряду.