Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗
Зійшло сонце, і це дало можливість визначитись.
— Двадцять сім градусів широти! — вигукнув Сергієвський. — Ми таки добре відхилилися на південь… Найважливіше для нас довгота, а тут справи гірші — приблизно сімдесят дев’ять західної… Ну, товариші, ми повинні побачити землю.
Пілот набрав висоту. Справді, на горизонті виступила ледве помітна, схожа на нерухомий гребінь хвилі, темна смуга. До неї були прикуті жадібні погляди запалених, стомлених очей. Ємельянов підняв бінокль, і Сергієвський побачив, що льотчик полегшено зітхнув. Смуга дедалі темнішала й ширшала. Ось її верхній край став нерівний — проступили заокруглені вершини гір чи горбів. Ще двадцять хвилин — і вже можна було чітко розрізнити білу піну прибою. Мотори, вичерпуючи останні літри бензину, гучно ревіли, набираючи висоту для вирішальної хвилини вимушеного приземлення. Сісти на воду біля берега не було ніякої можливості — могутні хвилі билися об тупі виступи темного каміння; вируючи в провалах і тріщинах, відбігали назад в’юнкими запіненими струменями.
Над лінією прибою берег здіймався гранованими уступами, а далі, на схилах ущелин і в неглибоких долинах, неначе був простелений густий зелений килим. Тут теж не було відповідних умов для благополучної посадки. За прибережними горами місцевість знижувалась і, скільки сягало око, її вкривав густий ліс. Подекуди блищали на сонці дзеркальні плями боліт. Праворуч, у відблисках моря, дуже далеко на північ, виступав вузький мис, на якому ледве бовваніло якесь біле підвищення, споруджене людськими руками, — можливо, маяк.
Сергієвський помітив уже чітко видимі на березі дерева. Це були пальми. Стрілки бензиномірів дрижали на нулі, — товариші Сергієвського щосили качали ручні насоси, не одриваючи очей від свого командира. Зліва берег завертав у глиб суходолу і відхилявся на захід. Літак перелетів через гребенястий, довгий, вкритий пальмами мис, і в цю мить раптом стало тихо. Мотори спинилися. Тільки крайній лівий ще зробив кілька ривків, схожих на постріли, перед крилами замахали лопаті пропелерів, наче попереджаючи, що вони вже більше не можуть тримати корабель в повітрі.
— Стрибати по черзі через ліві двері. Ємельянов, командуй! — наказав Сергієвський, штовхнув штурвал уперед і повів важку машину вниз по похилій лінії, намагаючись розтягти спуск і в той же час уникнути згубної втрати швидкості.
Серед грізної тиші опускався літак. Він похитнувся. Справа здійнялися вгору зелені вершини гір. Ще трохи — і блискуче металеве тіло красивого птаха сплющиться, розлетиться на безформні шматки разом з понівеченими трупами льотчиків. Але екіпаж літака мовчав, затамувавши подих, не наважуючись розлучитися з прекрасною машиною, сподіваючись на майстерність пілота. А Сергієвський, віддавши наказ, уже не думав про людей, зосередивши всі свої зусилля на тому, щоб зберегти літак і вантаж. Дві-три секунди — земля наближалася… Та раптом пілот помітив невеличку спокійну бухту, одгороджену від ударів прибою зарослими лісом виступами берега. Блискавкою майнуло рішення: поворот, ще крутіший нахил літака вниз — і земля помчала назустріч…
Сергієвський різко рвонув штурвал на себе, осадив величезну машину, як слухняного коня. Не випускаючи шасі, літак зачепився за низенький лісок на виступі берега; затріскотіли зламані дерева, впали з гуркотом. Знесилений срібний птах підім’яв дерева, як траву, і важко плюхнувся у воду, здійнявши стовпи бризок. Пробігши сотні півтори метрів, він зупинився майже біля самісінького протилежного берега. В останню мить Сергієвський встиг випустити шасі, використовуючи найменшу можливість, щоб затримати інерцію важкого корабля. Маневр удався: велетенська машина лягла на прозору блакитну воду, трохи накренившись на праве крило.
Літак ще погойдувався і здригався, коли льотчики вилізли на крило. Мов кам’яна гора звалилася з плечей Сергієвського. Він випростався, радіючи сліпучому сонцю, ласкавій воді та буйній тропічній зелені. Літак упирався колесами шасі в тверде піщане дно, глибина в тому місці, де він зупинився, не перевищувала трьох метрів. Герметична кабіна не пропускала води, а носова пробоїна була вище рівня осадки літака.
— З прибуттям, товариші! — весело промовив Сергієвський. — Правда, не зовсім на місце призначення, та це не біда. Могло бути гірше. Тепер ми десь у Флоріді…
Спека, химерні форми небачених рослин свідчили про те, що це далекий південь.
Усе, що сталося протягом останньої доби, здавалось якимсь примарним сном.
— Ну, робінзони, ще раз оглянемо літак і трохи поспимо. Раджу роздягтись, а то зваримося в комбінезонах.
Порадившись з механіком і другим пілотом, Сергієвський вирішив після відпочинку підперти хвостову частину і праве крило якимись стояками, щоб машина не загрузла в ґрунті під час відпливу.
Полуденне сонце нагріло літак, сліпуче відбиваючись од його полірованої поверхні. Льотчики повилазили, віддихуючись, назовні. Поранений радист почував себе краще. Його зручно влаштували, вийнявши двоє вікон, щоб створити освіжаючий протяг.
Льотчики розгорнули складаний гумовий човен: треба було дістатися до берега і знайти там підпорки для машин. Сергієвський залишив одного стрільця чергувати в літаку і, зійшовши на верхню частину лівого крила, оглянув бухту, вибираючи найбільш підхожі дерева.
Бухта мала серцевидний контур. Посередині берегового виступу височіла стрімка скеля, на якій росли тонкі, зігнуті пальми. Мис, що виднівся праворуч і нагадував собою кіготь, поріс перистими деревами, поспіль вкритими білими квітами. Мис перетинала широка дорога, яку проклав літак. Увагу Сергієвського привернули зламані верхівки, вивернуті з корінням дерева, нагромаджені біля самої води покалічені, розчахнуті стовбури. “Чимало матеріалу для стояків заготовили”, — посміхнувшись, подумав льотчик. Деякі уламки дерев були відкинуті далеко в глиб бухти — настільки сильним був удар літака, настільки міцним його корпус.
— Ну, якби не ця пружиниста перепона… — вголос промовив сам до себе Сергієвський і, не закінчивши думки, подивився на протилежний берег бухти, об який довгокрилз машина неминуче розбилася б ущент.
Сівши в човен, льотчики повільно рушили до берега, зламавши дзеркальну гладінь води. Там, де в прозорій воді громадилися розчахнуті уламки дерев, придавлені зверху справжнім лісовим завалом, льотчики були вражені неймовірною, незабутньою картиною.
Рівний твердий пісок на дні утворював однотонну поверхню, яка здавалася бурою крізь голубіючу воду. Над нею, у воді, пронизаній променями сонця, в усіх напрямках згиналися й рухались, перепліталися й змішувалися струмені густо-синього і вогняно-золотистого кольору.
Невеличкий піщаний бугорок на дні, під купою навалених стовбурів, був оточений світло-синім півколом, сповненим клубками мерехтливого золота і найчистішої сині. Часом поміж золотом і синню звивалися ясно-червоні, вогненно-пурпурові та смарагдово-зелені струмені. Казкова симфонія сяючих фарб переливалася, відсвічувала, клуботала й струменіла, приковуючи погляд своїм майже гіпнотичним очаруванням.
Приголомшені побаченим видовищем, льотчики довго не могли відвести очей, аж поки, нарешті, Сергієвський рішучим поштовхом не спрямував човен прямо в клуботливе золото. Ліворуч два уламки, відкинуті в глибочінь, стояли майже вертикально, встромившись у дно, і довкола них звивалися такі самі струмені золота з синню, тільки вужчі й прозоріші.
Солодкі пахощі таємничих дерев сповнювали повітря, підсилюючи враження чогось прекрасного. Вода в цьому куточку бухти опалесцирувала слабкими, начебто дуже розведеними, але такими ж бездоганно чистими фарбами золота, сині й пурпуру.
Сергієвський і його товариші забрели у воду біля берега і почали вибирати підхожі для стояків уламки дерева. Стовбури були не товсті, всього шість-сім сантиметрів у діаметрі, з дуже твердою і важкою деревиною. Темно-бура на колір серцевина дерева була оточена майже білим зовнішнім шаром.
Механік, знайшовши розщеплений навпіл стовбур, занурив його для спроби у воду. Спочатку — перші дві-три хвилини — у воді повільно розпливалася ледве помітна голуба опалесцируюча хмаринка, потім від стовбура почали відокремлюватися невеликі райдужні струмені.
