Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— Оце має бути малюнок? — знервовано запитав Бумблякевич. — А виглядає так, гейби муха набецькала.
Але Соломон, не звертаючи уваги на його кпини, продовжив:
— Тут розповідається про те, що небавом мають з'явитися п'ятеро подорожніх, які прямують до моря. І вони таки з'явилися. Це ви. Можете самі переконатися.
Соломон вийняв з кишені велику лупу з дерев'яною ручкою і навів її на цятки у правому верхньому куті. Тепер і справді можна було розпізнати зображення п'яти мандрівників, що манджають серед гір сміття.
— Ой, дивіться, осьде я! — зрадів Помідор.
— Авжеж, цим опецьком можеш бути тільки ти, — погодився Цитрон, зазираючи і собі. — А он той довгов'язий — я.
— А ось і я з візочком і моїм коханим Дзюником, — засміялася Ганця.
— А я? А я? — раптом заджерґотіла русалка, вистромивши голову з-за пазухи Помідора. — А я там є?
— Ще чого! — обурився Дзюньо. — Не про пса ковбаса. Тут тільки Господні сотворіння, а не чортівня. Ану киш!
— То це я чортівня? — обурилася русалка. — А ти чого мовчиш? — вдарила кулачком Помідора в ніс. — Ніхто мене не захистить, ніхто мене не пожаліє, — і, захлюпавши, знову пірнула за пазуху.
Бумблякевич так само впізнав себе, і тепер знову в ньому прокинулася надія, що книга таки підкаже їм шлях до Моря Борщів:
— Ану ведіть далі тою лупою, що там іще намальовано?
Лупа трохи посунулася вліво, і вони побачили чоловіка, що копає яму, котру обступили довкола лише троє подорожніх — Бумблякевич, Цитрон і Помідор.
— Еге, — забідкалася Ганця, — нас із Дзюньом нема! Та й Соломона не видно.
— Може, ми відстали, — сказав Дзюньо.
Лупа посунулася лівіше, і вони побачили річку, зарослу верболозами, берегом якої чимчикували Бумблякевич, Цитрон і чоловік, який копав яму, Помідора з ними вже не було.
— О, дивіться, і я десь пропав! — забідкався Помідор.
— Дивно, — сказав Цитрон. — Чому нас поменшало? Але річка — це вже щось. Кудись та вона нас виведе.
— Ану що там далі, — не заспокоювався Бумблякевич, якого найбільше цікавило, чи потрапить він знову до маєтку фон Шруботягів.
— Ні, там далі уже не про вас, — сказав Соломон, демонструючи наступний малюнок.
На малюнку виднівся палац, а в саду перед палацом серед водограїв і квітників відбувалося гуляння. Грала оркестра, танцювали пари в святкових костюмах, а в небі спалахували феєрверки. Зліва до палацу бігла дорога, якою під'їжджали нові гості в каретах. Бумблякевич упізнав палац Мотрі і Хіврі, і серце його шалено забилося. Він вихопив з Соломонової руки лупу і став приглядатися пильніше, намагаючись упізнати серед безлічі гостей себе. Але чекало його розчарування. Хіба що… хіба що сидить він у котрійсь кареті, що саме наближається до палацу. А ось це хто? Ця тонкостанна панна, що вихором кружляє у танці? Обличчя її не видно, але постать така знайома — бачив її на бенкеті. Мальво! Це ти? Повернись до мене, молю тебе!
— Що з тобою, Бумблику, — отямив його Цитрон, — чи не бачиш, що це не про нас?
Бумблякевич неохоче випростався, повертаючи лупу Соломонові. Серце його шалено калатало, і рясний піт укрив чоло.
— Вам зле? — торкнулася його рукою Ганця. — Може, сядемо де в холодку та перепочинемо?
Соломон закрив книгу і сказав:
— Авжеж, ви, либонь, здорожилися не на жарт, правда? Але хто вас вгостить панським обідом, як не Соломон?
— А то яким обідом? — здивувався Дзюньо. — Невже справжнім?
— Найсправжнісіньким. Ходіть за мною.
І Соломон, узявши книгу під пахву, повів їх уздовж вулички до пагорба, що круто здіймався неподалік.
— Ця книга, знаєте, — сказав Помідор, — нагадала мені один трафунок. Розтяв я був гарненьку панну такво і так, — чиркнув пальцем по грудях і животу.
— Не показуй на собі! — зойкнула русалка.
— Докторам можна. Так от — розтяв, дивлюся, а кишки так химерно сплелись, утворюючи дивовижного лябіринта, що я аж завмер, милуючись тією красою. Здавалося світло переламувалося в них, як у струмку, і вигравало веселкою. І, пам'ятаю, ще тоді мені спало на думку, що я побачив своє майбутнє. Ось достоту так, як у тій книзі. Я побачив те, що чекає мене незабаром. І так воно й сталося — я опинився в лябіринті сміттярки, в якому блукаю вже стільки часу. Я опинився у самому кишківнику сміттярки, серед апендицитів і виразок, гриж і пухлин. І ті самі ароми, що б'ють в носа з розпоротого черева, лоскочуть нам ніздрі і тут. Я впиваюся цими п'янливими запахами. Що може бути прекраснішим за запах перегною і цвілі, розпаду і розкладу?
— А ти поет, — сказав Цитрон.
— Авжеж, я поет. Не всім же оспівувати троянди. А найкращі троянди, між іншим, цвітуть на перегної. «Гній наш насущний дай нам днесь!»
Перед пагорбом Соломон спинився, намацав рукою металеву пластину серед сміття, натиснув, і відкрився їм вхід зі сходами, що вели вниз.
— Ідіть за мною, — кивнув він так спокійно, наче йшлося про прогулянку парком.
— Та що ви сі патичкуєте? — гукнув Дзюньо, вилазячи із візочка. — Та я за Соломоном і в вогонь і в воду. Рухайся, Ганцю! Ми вперед, а ви за нами!
Спустившись по сходах, потрапили вони в пронизливий холод довжелезних коридорів, освітлених тьмяними жарівками. Уздовж стін бігли височенні п'ятиметрові стелажі, вщерть заставлені ящиками. Здавалося, що тим стелажам не буде ні кінця ні краю.
— Ану, — скомандував Соломон, — витягайте цей ящик, оцей і оцей. А цей ось беріть обережно, не розбийте. І виносьте усе на двір.
— Нічого не второпаю, — хитав головою Цитрон, вгинаючись під тягарем. — Що воно тут у цих ящиках?
— Хвильку терпіння, — потирав руки Соломон, — зараз дізнаєтеся. А ви ось, прошу пана, — звернувся до Бумблякевича, — прихопіть рулон церати, аби ми могли любенько все розкласти.
Сам же Соломон виніс невеличку валізу. Розташувавшись у затінку на траві, мандрівці не могли надивуватися, коли побачили, що саме містилося в ящиках.
В одному були пушки з тушкованою яловичиною, в другому — з качиним м'ясом, в третьому — з гречаною кашею, в четвертому — з помідоровим соком, в п'ятому — з квашеними огірками, в шостому — з квасолею. А в сьомому! в сьомому! в сьомому! — пляшки зі справжнісінькими французькими та німецькими винами! А у восьмому — чоколяда «Milka», від вигляду якої єдина дама прийшла в захват. Усі тільки те й робили, що цмокали та ахали, а Соломон із незворушним виглядом, спритно орудуючи ножиком, відчиняв одну пушку за іншою.
— Слухайте, де ж ви оцього всього набрали? — не міг заспокоїтися Цитрон, жадібно ловлячи носом звабливі запахи.
Бумблякевич узяв одну з пляшок і прочитав: «1936 рік»! Тоді взяв пушку з м'ясом — напис німецькою мовою повідомляв дату виготовлення — 1942 рік! Та сама дата стояла й на всіх інших пушках.
— Чому тут всюди 1942 рік? — спитав у Соломона. — Це що, воєнні трофеї?
— Ніц ся не бійте. Я то все вже сто разів перепробував. А як ви гадаєте, я виживав усі ці роки? Воно таке, ніби щойно виготовлене. Перша кляса. Ще сто років простоїть і ніц му не буде.
— Але як ви цей скарб роздобули?
— Як? О-о, то було майже відразу по тому, як я сюди потрапив. У свому блуканні лябіринтом я натрапив якось на старого чоловіка. Він лежав без пам'яті. На ньому був німецький мундир, і я спочатку не міг зрозуміти, з ким маю справу. Але помацав живчика — б'ється. Ну, я йому хутенько став штучне дихання робити і доти робив, доки він не отямився. Виявилося, що то є старий упівець. Але не бандерівець, а мельниківець. І то такий затятий, що ані чути не хтів за іншу Україну, крім мельниківської. От він мене й запросив жити з ним та показав оцей старий воєнний бункер. Колись, каже, підірвали вони колію неподалік від цього місця, і з рейок зійшов німецький потяг, — заладований продуктами, котрі призначалися для фронту. От вони все, що там у тих майже ста вагонах було, й приволокли сюди та облаштували бункер. Як війна ся скінчила, кілька тих упівців замешкали тут і жили на цих запасах. Аж доки не повмирали. І цей чоловік завів мене на їхні могили та заповів там його поховати. Незабаром і він помер, а я виконав його волю.
