Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Та тільки скіфи зникли за обрієм, як іонійці, посміюючись, почали зводити назад трієри, знову прив'язали канати на скіфському березі до паль, підсипали землі, що було висипалась, і міст знову був готовий, цілий, як і раніше.
Скопасіс розминувся із персами.
Він шукав їх на головному шляху до Істру, тоді ж як перси дісталися мосту кружним шляхом…
Мосту біля скіфського берега не було. Перси не знали, що іонійці, порадившись між собою, вирішили на ніч — а раптом скіфи повернуться до ранку? — відвести од берега трієри із частиною мосту. Якщо ж перси першими прийдуть, їх легко буде знову звести, якщо ж скіфи — тоді доведеться його руйнувати…
Але першими прийшли перси.
Висипали на берег опівночі, мокрі — всю ніч їх поливала злива — злі, налякані, нетерплячі, маючи лиш одне бажання: якомога швидше опинитися на тім боці. На тім боці у безпеці.
Мосту не було.
Билася у берег хвиля, тиша, пітьма…
Злякалися перси, заметалися берегом, почали кричати, пересилюючи шум вітру і дощу:
– Іонійці, зрадники підлі, де ви поділи міст?!!
— Ми знайдемо вас і на тім березі і виріжемо до одного усе ваше плем'я!!!
І тут спалахнули посеред ріки головешки, і перси побачили, що міст цілий, а немає його тільки біля скіфського берега, а побачивши те, враз ожили…
— Владико?!! — кричав Гістіей. — Ми одвели кінець мосту, щоб скіфи його не захопили. Вони вже приходили сюди.
— Давай швидше міст!! — загаласувала орда.
Доки підводили до берега трієри і закріплювали канати, Дарій нервово кусав губи, бо до останньої миті чекав скіфського нападу і все ще не вірив, що йому пощастило вислизнути із їхніх степів. Але доки під копитами його коня лишатиметься хоч жменя скіфської землі, він не може почувати себе у безпеці. Лив дощ, та Дарій його не помічав, швидше б наводили міст!..
Плащ на ньому був мокрий, хоч викрути. Текло за спину, геть промокли плечі. Він міг би пересісти в закриту кибитку і перевдягтися в сухе, але лінь було ворухнути рукою, не те що вставати з коня. Та й чого вставати? Що від того зміниться? Йому вже все одно, скіфський похід він програв, а решта… все дріб'язок. Надійшло якесь отупіння, збайдужіння, лише одна думка була ще живою: швидше б на той берег. Все інше — не варте уваги. І дощ також… Все минеться, все забудеться, тільки б швидше на той берег. Попереду його ще чекає багато блискучих перемог, і скіфський похід забудеться, як його й не було.
А дощ як найнявся, то припускав, зриваючись у зливу, то затихав і сіявся дрібний, настирливий… Із сірої дощової мли ледь виступали ряди «безсмертних». Військо його розтяглося степами, до Істру дісталася лише його голова — «безсмертні» з царем та його наближені, лучники і списоносці. А решта вершників ще десь скаче степами, десь бредуть ще степами піші, бредуть, якщо їх не вирубали піші скіфи.
Він заплющив очі, відчуваючи, як по його обличчю збігають потоки дощу, але сидів у сідлі непорушно, наче закляк… Кілька разів під'їздив до нього вірний Гобрій, щось говорив, певно, благав його пересісти в кибитку, та він не озивався і не ворушився, і Гобрій відставав… А дощ все лив і лив… Хоч би швидше навели міст, чи довго будуть вовтузитись на Істрі іонійці? Як повільно сунуть трієри, підводячи до скіфського берега міст.
І як повільно плине час.
І цей дощ… Який надокучливий дощ. Заплющити очі, щоб нічого не бачити, замкнутися в собі… в собі… Від усього світу відгородитися… Побути б хоч мить на самоті… Хоч одну мить.
Чи він задрімав під дощем, сам мокрий, сидячи на мокрому коні, і йому привиділось, чи й справді… На високім скіфськім березі з'явилося двоє… Придивившись, він упізнав скіфа Спаніфа і сака Сірака. Обоє низькорослі, в якомусь дранті, вони стояли на кручі плече в плече і шкірили зуби.
— Підле плем'я!.. — пробурмотів він.
— Царю, із Персії прибув гонець, — донісся до нього голос, і він, здригнувшись, повільно звів голову.
— Царю, — говорив Гобрій. — Із Персії прибув гонець.
Він кивнув, і тієї ж миті до нього підбіг гонець у мокрому забрьоханому плащі.
— Персія радіє, що цар покорив скіфів! — вигукнув гонець. — Персія готується врочисто зустріти царя царів!
Дарій мовчав, суплячи брови, з яких скочувалися краплини дощу.
— Царю! — Ми всі є свідками твоєї блискучої і незрівнянної перемоги над скіфськими племенами! — вигукнув Гобрій. — Кочовики розбіглися по своїх степах і тремтять, як бабаки в норах!
У Дарія наче камінь спав з душі. Він вдячно глянув на Гобрія і повернувся до гінця.
— Які ще вісті ти привіз мені?
— Твій син, цар Ксеркс, велів передати, що в царстві твоєму великому мир і благополуччя. Але саки повстали і не визнають тебе більше за владику. У царственного твого сина Ксеркса замало сил, щоб іти на саків. Він жде твого повернення, царю царів.
Дарій нічого не сказав. Гобрій зробив ледь помітний жест рукою, і гінця як вітром здуло.
«Починається, — зітхнув цар. — Починається те, що вже було не раз. Досить піти усмиряти один народ, як відразу ж повстає інший. Ось чому мені не давав спокою сак Сірак!..»
Дощ не вщухав, Дарій, увібравши голову в плечі, зсутулився і сидів так — мокрий на мокрому коні, — вже не відчуваючи, що по його обличчю і бороді течуть холодні патьоки. Від тих патьоків щеміло в очах і неприємно було дивитися на сіру й мутну дощову пелену, в якій копошилося розпорошене, перемішане, мокре, як йому здавалося, облізле військо. Навіть на очах у свого владики вже ніхто не дбав хоч про якийсь там порядок…
До горба, на якому владика бовванів на коні і підніжжя якого щільними рядами оточили «безсмертні», раз по раз мчали полководці, але їх переймав Гобрій, щось їм наказував, сам носився сюди й туди, намагаючись навести лад на переправі та кваплячи іонійців пошвидше відновити рятівний міст.
«Дарма Гобрій сказав про мою начебто перемогу над скіфами, — подумав Дарій роздратовано (від дощу вже нестерпно щеміли очі). — Поразки не втаїш, вона крилата і встигає швидше облетіти всі краї, народи й племена, аніж переможений встигне повернутися додому. І чим знатніший і знаменитіший муж, який програв, тим більшими виростають крила в його поразки, тим швидше і далі вона летить…» І був певний, що вдома, в Сузах, про його невдалий похід у степи до Понту знатимуть раніше, аніж він встигне повернутися в столицю.
Заплющив очі (від дощових патьоків, що збігали по обличчю, вони щеміли немилосердно), і відразу ж перед його внутрішнім зором постала Атосса — жона його велемудра. Ще коли вони побралися, цариця сказала йому просто і прямо:
«Цар! (О, свого величного мужа навіть на шлюбному ложі Атосса величала не інакше, як царем.) Ти не покорив ще жодного народу і не збагатив Перської держави. (Тоді, на початку його царювання, це було й справді так, і тільки вона одна-єдина у світі могла йому про те сказати, не тривожачись за свою безпеку.) Людині молодій, як ти, володарю великих скарбів, треба прославити себе великими подвигами, щоб перси знали: над ними панує муж! Це тобі буде удвічі вигідно: перси знатимуть, що на чолі їх стоїть муж, а, займаючись війною, вони не матимуть дозвілля, щоб повставати проти тебе!»
(О, вона мудра, його жона і дочка царя Кіра! Вміє бачити більше, і погляд її проникає в суть речей глибше, аніж можуть бачити і бачать прості жінки!)
І він, пригадує, відповів своїй мудрій і гостроокій жоні так:
«Все, що ти говориш, я і сам думаю звершити. Адже я збираюсь перекинути міст з нашого материка на інший і йти на скіфів».
Цими словами він ще тоді зарахував майбутній похід на скіфів до розряду подвигів своїх великих.
«….перекинути міст з нашого материка на інший…»
І ось іонійці лаштують той міст, по якому він має втікати із Скіфії. З великого подвигу вийшла велика неслава! Але як довго вовтузяться з тим мостом! Невже не розуміють, що дорога кожна мить. Об'єднане скіфське військо не лише вдень, а й вночі йде по його слідах, намагаючись будь-що наздогнати перське військо перш, ніж воно переправиться на той берег. І буцімто скіфи вже поруч (принаймні так йому доповіла розвідка), лише ніч, коротка літня ніч, сіра, навіть світлувата, а не рятівно чорна, відділяє їх від персів.
