Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗
Короткий лівий коридор умить привів її до фінальної зали, де на центральній стіні височіли знайомі з дитячих років «Богатирі», верхи на трьох конях – білому, чорному та рудому.
Зала була порожня. Марійка підозріло покосилася на службові двері, чекаючи від них підлої каверзи. Але на страх не було часу. Вона спішно обігнула широку дерев’яну лаву і, підійшовши до полотна впритул, розгладила зім’ятий у кулаці папірець.
Ноги тремтіли. Коліна зрадницьки підгиналися.
«Погляд Києвиці мусить бачити те, що воскресне…»
Погляд Києвиці незграбно примірявся до центрального богатиря, що суворо поглядав у далечінь із-під важкої долоні. Якраз під ним стояла однонога підставка з уміщеним у скло аркушем паперу, хоча зазвичай такі мистецтвознавчі пояснення завжди засовувалися в далекий кут музею.
Погляд мимоволі вихопив шматок тексту:
«…Багато билин оспівують його як головного з трьох богатирів. Він – єдиний, хто зміг перемогти самого Іллю Муромця, хоча їхній бій і закінчився перемир’ям. Згідно з деякими джерелами, Добриня – племінник князя Володимира. В інших рукописах – його рідний дядько. Найбільш відомий подвиг Добрині – перемога над Змієм. Поєдинок, який почався на легендарній Почай-річці, проходив у кілька етапів і закінчився повною перемогою богатиря в Кирилівських печерах. Хоча кохана Добрині – чаклунка, сама зрадила його зі Змієм…»
Марійчині очі недовірливо кліпнули і спантеличено округлилися. Плечі зіщулились і похололи.
«Мамо! – забідкалася подумки Марійка. – Як я могла? Ми ж проходили на першому курсі… Добриня! Ось хто переміг Змія. Це Дарина мене збила зі своїм “головним богатирем”»!
Але ні на самобичування, ні на пошуки винуватого не було часу, так само як і на страх. Києвиця стрімко пробігла вже завчений текст і перевела погляд на найближчого родича князя-хрестителя, – той сидів на гордому буйногривому сніжно-білому коні Білоюшці, застережливо напівоголивши сильний меч.
– Ти, що прийшов на цю землю, попроси Того, хто тебе послав, повернути мені життя раба його, в ім’я Граду мого, та блага землі його, і небес його, і грішних чад його…
Її несподівано занудило.
– Ти, ліворуч від мене, попроси Ту, ким він став, Землю-матір…
У очах з’явилася невимовна різь, що викликала неконтрольований потік захисної вологи. Марійка безжально відтягнула заскругленими пальцями повіки знизу та згори, змушуючи себе дивитися на «те, що воскресне».
І побачила, як картина гойднулася, а через секунду зрозуміла, що гойднулася не картина, а зображена на ній людина на білому коні.
– Отця-небо…
Статично-спокійне, спрямоване вбік обличчя богатиря стало переляканим і здивованим, його риси хитнулися.
– …послухай Того, хто стоїть по мою праву руку… його очі раптом впритул втупилися в Марійку.
– …і поверни мені життя раба. А-а-а-а-а-а! – закричала Києвиця, відсахнувшись.
І налетівши на лаву для відвідувачів, упала через неї, вдарившись головою об підлогу.
Щось велике з гуркотом рухнуло на землю. Пролунав стогін – не Марійчин – чоловічий. Марійка перекотилася на бік, підвелася на тремтячі та ватні ноги і схопилася за хвору голову, вмить забувши про те, що вона болить.
Кінь на картині стояв, усе так само гордо випрямивши шию й не помічаючи, що позбувся вершника. А на підлозі лежав великий, дуже бородатий чоловік у тьмяній і важкій кольчузі. його меч, що тепер уже остаточно позбувся піхов, валявся поряд. Шолом відкотився в куток. Бородатий підвівся на руках і безглуздо втупився у воскресительку.
– Хто ви? – уривчасто спитав він густим і гучним голосом.
– Я? – у нестямі перепитала Марійка. – Я вам зараз усе поясню! – («Боже, він же не розуміє по-сучасному!») – В Киеве, во Граде Киеве стольном, – невміло мовила вона, – аки пламя огнено и сяня Змей! идолище поганое! Демон окаянный! Глаголю, Добрыня, по захождении солнца он нас всех прогрызе! А егда прогрызе, то конец! Вам треба битися з ним. Заклаша його, давляша… Потрібно поспішати! Вам ясно?
Судячи з усього, бородатому було зовсім не ясно. Він здивовано обвів очима кімнату будинку Федора Артемовича Терещенка, що мало нагадувала князівські палати XI століття, і знову втупився в неї.
– Хто ви, панночко? – прохально повторив він. – Це моя виставка? Мені стало зле? Це, певно, від нервів. А чому нікого немає? Де відвідувачі? Де Павло Михайлович?
– Який Павло Михайлович? – сторопіла Марійка, зіщулюючись од жахливої здогадки.
– Третьяков. Де я?
– У Києві. – Марійчин голос здригнувся.
– Он як? Як дивно… Я виразно пам’ятаю, що був у Москві, готувався до виставки. І що за дивний костюм на вас? І на мені? – закінчив він, здивовано оглядаючи власну кольчугу. – Тут був маскарад? Не гнівайтеся за мою наполегливість, хто ви?
– Відьма. – Марійка стомлено затулила очі, відчуваючи, що зараз знепритомніє від приреченості й безглуздості того, що сталося, і деморалізовано озвучила свою здогадку, яка стала вже твердою і жахливою відгадкою: – Ви – Віктор Михайлович Васнецов?
– Так ми знайомі? – спробував усміхнутися бородатий. – Пробачте, забув…
– Невже ви намалювали Добриню з себе? – простогнала Марійка з тугою. – Боже, і ви туди ж!
– Вам і це відомо? Ах, так, моє вбрання, – зрозумів її Віктор Михайлович.
– І я оживила вас, – мовила Марійка, жадаючи провалитися під землю. – О Боже, що мені тепер з вами робити?
– Оживили? Невже мені було так зле? – затурбувався Віктор Васнецов. – Чи не допоможете мені підвестися? Вже пробачте старому… Такий конфуз приключився…
Марійка приречено підійшла до нього і простягла воскреслому художникові руку для опори. Він підвівся і, крекчучи, важко опустився на лаву, продовжуючи говорити і, мабуть, бажаючи згладити неприємне враження:
– Так, значить, я – Добриня, а ви – Київська відьма? Як мило. Чи не чаклунка Маринка, що зрадила мого Добриню зі змієм? Дуже оригінальне вбрання… Так наша сучасна молодь уявляє нині відьом?
– Маринка? – запитала Марійка.
«Якийсь мужик із бородою…», «Називає відьмою й чомусь Маринкою», «І ще він ніби зрадив мене з якоюсь бабою, і я злюся», – долинули до неї вранішні слова Каті.
– А з ким ви? Тобто з ким він, Добриня, зрадив її, ви не знаєте? – схвильовано перепитала вона.
– Із православною вірою, дитино, – серйозно відповів Васнецов. – Тому-то він завжди був моїм головним богатирем! Він – певним чином мій автопортрет, я хотів би бути таким же міцним у своїй вірі. Завжди хотів, та не завжди міг… І багато, багато думав про нього. Річ же не в тому навіть, що він був правою рукою князя Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, й був першим русичем, що полюбив Бога вище земної любові. Адже його красуня-Маринка була, певно, така сама гарна, як і ви. Але вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво – сама любов? – спитав він. І Марійка похмуро й переконано кивнула у відповідь. – Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, – уточнив художник, – а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю… Тут не фізична, тут інша сила потрібна, значно більша. Любов за будь-якого богатиря сильніша! Ні, фізична сила – це Ілля, він від землі її прийняв. Альоша – кмітливість, хитрість і розум людський – найслабкіший. Бо розум наш часто немічний і віроломний, і нікчемне те, що ми можемо ним усвідомити. Щоб світ прийняти, з усіма його загадками, тут душа потрібна. І Добриня – душа цієї компанії, вже вибачите за недоречний каламбур. Тому він єдиний, хто Іллю переміг. Переміг, але не повергнув, а хрестами з ним обмінявся і став його братом во Христі! – Васнецов значущо підвів руку до компанії богатирів і завмер, збентежено морщачи лоб.
– А інших двох богатирів, – безнадійно уточнила Марійка, – ви з кого написали?
– Іллю Муромця – з візника Івана, якщо не помиляюся, Петрова. Альошу Поповича – із сина мого друга Сави Мамонтова, Андрійка… – відповів Віктор Михайлович машинально ввічливо й раптом заволав у непідробному жахітті:
