Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
– Ти не дуже їх напрошуй: і так парафіяни вже гомонять, що до нас в дім їздять тільки ляхи та німці. Ти знаєш, що наші духовні дивляться на фабрицьких паничів, як на пройдисвітів та бурлак. Нам потрібна добра слава для Насті. Бог відає, які там люди на сахар-нях. Семінаристи обминатимуть нас, заговорять,– сказав Балабуха.
– Нехай говорять! Я за духовного не думаю давати своєї дочки,– сказала Балабушиха.
– Так парафіяни одвернуться од священиків, а хіба це гарно? – сказав Балабуха.
– Ото й добре. Я й сама давно од їх одвернулась. Але не об тім мова. Треба Насті справити сукню, як не шовкову, то білу атласну; та й собі я думаю пошити нове убрання.
– Атласну білу сукню? та й ще вечір? А скільки ж вона коштуватиме?
– Ми полічили з Настею, й виходить на всі убори трохи більше сотні карбованців або й усіх дві.
– Сто карбованців або й двісті!..– крикнув Балабуха й скочив з стільця, невважаючи на свою постать, вже зовсім обважнілу.
Він почав ходити по хаті, перехняблюючись на ході.
– Сто карбованців! В мене в кишені нема й двадцяти.
– То ми наберемо набор у Волька,– Воль-ко дасть на квиток,– сказала Балабушиха.
– А хіба в нас і без того мало тих квитків: ми ж недавно заплатили за фортеп'ян; платимо скажені гроші Ганушеві за Настині уроки музики,– говорив з серцем Балабуха, аж жінка й дочка здивувались.
– Вже як хоч, а нам треба нових суконь. Треба брати на квитки.
– То прожени Гануша – менше буде трати. Нащо нам та музика? Настя вже вивчилась грати; буде з неї.
Балабушиха подумала, що вона більше не бачитиме Гануша двічі на тиждень, і сказала:
– Ні, ще треба брати уроки. Я вмру без музики. А ти нам таки дай грошей.
– А як нема? Легко сказати – дай. От міщани збираються позивати мене в митрополита за велику плату на треби; сам чув сьогодні на базарі, як мене лаяли.
– Нехай лають, а гроші нехай платять. А Насті таки треба прибратись, вона вже на порі стала, вже доросла дівчина.
– Про мене, як хочеш, а я грошей не дам, бо не маю. Та й той бал не карбованцем одбудеш.
Балабуха підняв голос так, що Балабушиха й Настя тільки очі повитріщали на його. Балабуха знав, що тепер його жінку не вкраде той старий німець столяр, що щипав її за плечі в директора; знав, що вона не втече до батька в Хохітву, бо батько й мати померли,– став сміливіший.
– Як не даси нам грошей, то ми й самі наберемо набор на убрання в Волька,– сказала Балабушиха.
– А як я скажу Волькові, щоб він вам нічого не давав, бо я не буду платить?
– О, ти цього не зробиш, і не роби. Це буде скандал, а в тебе – дочка.
– А як зроблю? Де я вам наберу тих грошей? Не домовики ж мені носять гроші?
– Господи! Я не знаю, що ти за людина. Якби не було треба, я б тобі не говорила й не просила. А ми все-таки пошиємо собі атласні сукні.
Балабуха ходив по хаті й сопів. В його лице налилось кров'ю, а потім зблідло. Видно було, що він не жартував. Настя подумала, що вже й не буде бала, й почала плакати. За нею почала говорити крізь сльози й мати. Дочка так вже звикла марити за білу атласну сукню, що їй здавалось, ніби та сукня вже приросла до неї. Балабушиха спала й бачила себе й в снах в зеленій, блискучій сукні в кадрилі з Ганушем або хоч з німцем-столяром. Вони підняли гвалт крізь сльози.
– Ти хочеш, щоб твоя дочка вбиралась, як старчиха, зосталась старою дівкою? Це безглуздя! – репетувала Балабушиха.
– Хто ж цього хоче? Але мені здається, що можна вийти заміж і без атласної сукні,– обізвався Балабуха.
– Еге! спробуй вийди заміж в пістрьовій сукні! – сказала Балабушиха.
– Мені заміж не виходити, а Настю ніхто ж не вбирає в пістрю. Справ для неї якусь дешевшу сукню, сама вберись в стару; хіба ж в тебе мало суконь?
– Ти хочеш занапастити вік своїй дитині, хочеш заперти її в монастир! Ти нас хочеш поробити черницями, прохачками! – репетувала Балабушиха.
Балабуха махнув рукою й втік в кабінет. Балабушиха й Настя довго сиділи й мовчали.
– Знаєш що, Настю? Замкну я шафу й не дам йому горілки. Не бійсь, на горілку для себе не шкодує грошей: що божого дня хилить по дві чарки перед чаєм, по дві до обіда, ще й після обіда одну.
– А чай папа усе п'є з ромом. Хіба мало йде грошей на ром? – обізвалась Настя, втираючи сльози.
– А не дам я йому й рому, й горілки! Добре, що ти пригадала,– сказала Балабушиха.
Вона побігла швиденько до шафи, замкнула й ключі сховала в кишеню. Настав час обіда. Посідали за стіл. Балабуха окинув очима стіл і примітив, що на столі нема графина з горілкою.
– А чом це ви не поставили на стіл горілки? – спитав Балабуха в дам.
Балабушиха й Настя сиділи, спустивши очі, й мовчали.
– Насте, встань та подай графин!– сказав Балабуха. Настя сиділа й мовчала.
Балабуха розсердився, встав з стільця, пішов до шафи, смикнув, пошкрябав пальцями дверці. Шафа була замкнута.
– Олесю, де ключі од шафи? – спитав Балабуха.
Олеся мовчала й сердито дивилась в тарілку. Вона трохи не зареготалась. Настя осміхнулась, втираючи сльози хусточкою.
– Насте, пошукай ключів в себе в кишені,– сказав Балабуха.
Настя й пальцем не ворухнула. Балабуха комічно стояв серед хати й ждав. Обидві дами понадимались і мовчали.
– Чи на вас сьогодні наслано, чи ви поніміли?– спитав Балабуха, розводячи руками.
Дами мовчали й навіть не глянули на його.
Балабуха зрозумів жінчині штуки, зітхнув і сів за стіл. Без горілки йому не йшов на душу обід. За обідом ніхто й слова не промовив. Настя нічого не їла. По обіді він знов попросив ключів од шафи. Олеся й Настя мовчали й навіть не дивились на його. Балабуха пішов в кабінет, гуркнув, хрьопнув дверима й зачинився. Балабушиха й Настя переглянулись і осміхнулись.
Настав вечір. На стіл подали самовар. Настя налила чай. Балабуха глянув на стіл: на столі не було графинчика з ромом.
– А чом ви оце не подали до чаю рому? – спитав Балабуха вже м'якішим тоном.
Балабушиха й Настя сиділи, понадимавшись, і мовчали. Балабуха встав, пішов до шафи, пошкрябав у дверці. Шафа замкнута.
Вранці Балабуха почутив, що в його живіт чогось неначе порожній. Він вгадував, що перед обідом знов буде те саме, що й вчора, пішов у пекарню й послав Килину до жида по горілку.
