Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
– Треба запитати Москву, – вів далі Зарудний, – чи не заарештований хтось із підлеглих Діля. Мабуть, він розповів би щось про наміри свого шефа.
Третя галочка в блокноті Василенка.
– Я вже дзвонив у Москву, – похитав в головою, – але молодчики з СД добре вміють берегти свою шкуру.
Обличчя Зарудного лише на мить відбило розчарування.
– Тоді, Олексію Петровичу, треба розшукати людей з оточення Діля це тільки ділового, а особистого. Може, тут нам щастить?
– Можливо, – підполковник закрив блокнот: – Отже, дійте, лейтенанте!
4
Лейтенант із задоволенням відчув у руці досить солідну вагу чемодана з документа забраними із кабінету Діля. Він заздалегідь тішив себе цікавим розбором архіву. Легко вибігши на третій поверх до себе, Зарудний поклав чемодан на стіл і відімкнув його. Зазирнувши всередину, лейтенант розчаровано свиснув: у чемодані були старі газети і журнали в крикливих кольорових обкладинках. Він гарячково почав шукати листи, документи, папери, але – даремно! Крім газет журналів, у чемодані було ще кілька пачок сигарет.
Лейтенант бридливо закрив чемодан і якусь мить дивився на купу мотлоху, вийнятого чемодана. З обкладинки одного журналу до Григорія нахабно посміхалась напівроздягнена жінка.
– Ну, нічого? – несподівано пролунав позаду голос Василенка.
– Нічого, товаришу підполковник!
– Ви пильно переглянули всі газети і журнали?
– Ще не встиг, та й на що там, власне, дивитися?
– Все-таки подивимось. – І Василенко підбадьорююче потягнув Зарудного за рукав до столу.
Якийсь час вони мовчки гортали журнал за журналом, порпалися у запиленій купі старих газет. В кабінеті стояв характерний запах паперової гнилі. Огляд наближався до кінця, коли Василенко, роздивляючись строкатий номер «Вінер ілюстрірте», сказав:
– Ану, лейтенанте, перегляньте цей номерок. Правда ж, непогано зроблені пейзажні фото?
Він уважно спостерігав, як Зарудний гортає журнал. Байдуже пробігши поглядом по фотографіях, лейтенант віддав журнал підполковникові. Василенко досадливо похитав головою, хотів було щось сказати, передумав і відклав журнал убік. Рух начальника не пройшов повз увагу лейтенанта, та в цю мить з газети, яку розгортав Зарудний, випав невеличкий клаптик картону з золотим обрізом по краях. Це була звичайна візитна картка. Строгий готичний шрифт свідчив, що пан Ференц Фаркаш із Будапешта приймає підряди на будівельні роботи і внутрішнє оздоблення приватних особняків та громадських установ.
– Ну от, – задоволено промовив Василенко, – це вже щось! Виявляється, корисно погортати старі газети.
– Ви гадаєте… – почав було Зарудний.
– Саме так, – перервав його підполковник, – впевнений, що пана Фаркаша слід провідати й поцікавитись, які стосунки мав він з Отто Ділем.
Підполковник узяв візитну картку і переписав її зміст у свою записну книжку.
– Вважаю, – продовжував він, – що вам доведеться прогулятись до Будапешта. Але не раніше, ніж ми закінчимо всі справи тут. Річ у тому, що ми знайшли одну людину, яка мала зв'язки з СД. Це грубник, який щодня грів цих мерзотників. Поговоріть з ним, – Василенко простягнув Зарудному клаптик паперу з адресою.
Він підвівся з крісла і згорнув у трубочку номер журналу «Вінер ілюстрірте», що припав йому до вподоби.
– А все-таки шкода, що ви не цікавитесь кольоровою фотографією, – похитав головою Василенко.
Зарудний ішов на побачення з грубником, мало сподіваючись на успіх. Хоч підвал, де містилися опалювальні котли, від другого поверху – місця розташування кабінету всевладного шефа СД – відокремлювали лише три повороти сходів, їх навряд чи міг подолати старий грубник.
Цей здогад підтвердився. Грубник Задорожнюк у приміщенні СД взагалі ні разу не зустрічався з Ділем. І все ж він дещо знав.
Задорожнюк розповів Зарудному, що Діль не раз бував у його сусідки пані Ванди Висоцької. Пані Висоцька живе в одному під'їзді з ним, і він часто бачив біля їхнього дому чорний «Плімут» і оберштурмбанфюрера, який підіймався на четвертий поверх… Так, пані. Висоцька і зараз живе у тому ж будинку. І, якщо пан хоче, він може дати адресу.
… Піднявшись на четвертий поверх, Зарудний рішуче натиснув кнопку дзвоника над табличкою з прізвищем Висоцької. Йому відчинила вродлива жінка.
Лейтенант широко усміхнувся і спитав пані Висоцьку. Вона усміхнулася у відповідь і попросила Зарудного зачекати у передпокої. Незабаром жінка повернулась, і вони увійшли до кімнати.
Це був будуар, обставлений з претензією на дешевий шик. Атласні пуфи, козетки, олеографії на стінах, гітара з бантом, численні собачки й слоники «на щастя», фотографії голлівудських зірок – таким було місце відпочинку гітлерівського ката після тортур і крові. Кивком голови Висоцька запропонувала йому сісти на пуфі коло тахти. Григорій сів і відрекомендувався. Жінка злякано підвелася. Потоки слів, театрально заломлені руки, сумовито схилена голова – так реагувала жінка на настійну цікавість Зарудного до її колишнього коханця.
Посміхнувшись, Григорій зауважив сам собі, що, плачучи, Висоцька старається не замочити атласний халат.
Оскільки Зарудний ніяк не реагував на всю цю сцену, Висоцька помалу заспокоїлась і заговорила.
Ні, пане, пардон, вона не знає, як його називати, але пан погано поінформований. Вона ніколи не належала до числа друзів цієї жахливої людини, цього звіра в людській подобі. Навпаки, з іменем Діля зв'язана найстрашніша, найпохмуріша пора її життя. Від однієї лише згадки – пані Ванда завченим рухом піднесла хустинку до очей – її душать сльози. Але обов'язок змушує її казати правду, яка б вона не була тяжка.
Якось восени 1943 року Діль побачив її у вар'єте. Мабуть, вона справила враження на оберштурмбанфюрера, бо того ж вечора її запросили до його столу. Вона не героїня, вона злякалась і підійшла. Діль був дуже люб'язний, не зводив з неї очей, запросив разом повечеряти, а потім…
Сльози знову нестримно потекли з її очей, Зарудний налив склянку води з сифона, що стояв на круглому столику, і запропонував Висоцькій.
Мило усміхнувшись (сліз як і не було), пані Ванда вела далі.
Потім Діль став приїжджати до неї двічі на тиждень: в середу і в п'ятницю. Од страху – хто в місті зважився б перечити начальникові СД! – вона приймала його відвідини, була покірна й тиха. Вона завжди плакала, і це скоро набридло оберштурмбанфюреру. Ну, й через два місяці до нього приїхала колишня його знайома, якась німкеня Гільда.
На жаль, про ту Гільду вона нічого не знає. Про інших знайомих шефа СД – теж. Діль ні з ким її не знайомив і ніде разом з нею не бував.
Зарудний бачив, що Висоцька більш нічого не знає про Діля. Холодно вклонившись, лейтенант з полегшенням зачинив за собою двері і, зійшовши вниз, на повні груди дихнув теплого, напоєного цвітом каштанів повітря.
5
Отже, в місті ніяких слідів Діля не виявилось. Де ж його шукати? Як? Настрій Зарудного остаточно зіпсувався, коли він згадав розмову в генерала і його сумніви. Невесело посміхаючись, Зарудний повільно йшов гомінкою вулицею.
А може, Діль не зникав і не блукає зараз по Європі, а втік з німцями і переховується у Західній Німеччині? Ні, цю версію треба відкинути. Колишні «зубри» СД ніколи не прощали зради, тим більше, коли це стосується такої великої суми грошей, яку Діль вкрав у них з-під носа.
Та що ж робити? Треба шукати, а де?
Григорій спробував відігнати ці похмурі думки, але вони вперто лізли у голову.
Бозна-куди б завели вони лейтенанта, коли б не рука, що лягла йому на плече.
Він обернувся і побачив Василенка. Підполковник щойно вийшов з публічної бібліотеки. Зарудний не здивувався: Василенко був відомий в управлінні як палкий книголюб.
Василенко мав вигляд людини, цілком задоволеної життям і чудовим весняним днем. «Знову, мабуть, надибав якусь цікаву книжку», – подумав Григорій, скоса поглядаючи на щось загорнуте у газету в руці Василенка.
