Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Ось і щойно стояло перед Лелем Лельковичем те саме «руде опудало», як останній учень, що завинив чи нашкодив.
Поцікавився молотьбою і йди собі з богом. А не гульк з кулеб'якою! Ну чого, запитати б? — сердився на себе Журба. Адже чуєш, що тут півників ріжуть для неї. Тепер бозна–що може подумати про його стосунки з Мальвою та красива бестія Лель Лелькович: не посмів розбудити рідну дружину. У людей це зветься любов'ю, у Журби ж — самі страждання. Лель Лелькович узяв принесене, іще щось тепле, розгорнув газетку — чорна житня кулеб'яка з вишнями. Іще парувала, коли Лель Лелькович відламав шматок від неї. Диво! Лемки не відали такого. Запах жита і вишневого саду… Селянський витвір із Кінських Роздорів, із житнього дитинства Феді Журби…
Розділ сьомий
Майже щоночі долітає від млина:
— Кин–н–н–дзьо–о–о–о!
Що вище скирта, то виразніше чути ті волання крізь гул молотарки внизу та ритмічне попахкування парового млина на оболоні. Може, «камінь пішов», чи спалахнула сварка біля коша, а чи ще якийсь стався нелад, то помольці, а паче помолки, знають, як догукатись мірошника. Слід вибігти до верхнього віконця, виставленого на літо для протягів, й кинути у ніч, до буркунового запусту, на все розізлене горло:
— Кин–н–н–дзьо–о–о–о!
І Аристид Киндзя вже тут як тут. Кажуть, Аристид справедливий, як бог, не скривдить, не ошукає помольця, та воно й не дивно, іще на греках Аристид означав Справедливий, що аж ніяк не вадить Киндзі знаджувати до буркунового запусту тих легковажних помолок, котрі ладні на все, аби тільки уникнути мірчука. Лемки прощають Киндзі цю його слабкість, адже якогось там більшого зиску від млина він не має, ото й усього, що декотрій війкуватій помолці потім змелеться вдома від чоловіка за Киндзю. Колись Киндзя був чорнявий, високий, чубатий, горнулися до нього дівки та молодиці і без мірчука, але промолов своє парубоцтво, зносився, постарів на цьому млині, біля велетенського паровика та війкуватих помолок, які потім кажуть чоловікам: «Ну, посміхнулась йому, всміхнулась, а він уже й змолов, хіба ж ти, чорте–бісе, не знаєш Киндзі?»
Зведеться колись це гарне прізвище, коріння якого годі й шукати в нинішніх лемках, напевно, належить воно іще їхній достеповій давнині, коли лемки перегукувались на горах, як астурійці чи андалузці. Уявіть себе на одному з тих бурих шпилів, де гніздились предки Киндзі, наберіть у груди якомога більше повітря (гірського) й гукніть: «Ки–ин–д–дзьо–о–о!» Хоч які глушмани були Киндзі, а почують вас, бо ж такої мелодії звуків важко досягти в якомусь іншому прізвищі.
Саме не було вітрів, на сусідніх селах пов'яли вітряки, то йшли і їхали сюди, до Киндзі. Млин бився, мов у пропасниці, чадив своєю чадною трубою вдень і вночі, паровози знали цей млин і вітали його з залізниці, паровози раділи з того, що в Зелених Млинах почався новий хліб. Адже всю зиму і всю весну млин не подавав ніяких ознак життя. Аристид вижив, а з ним вижили і лемки! Як гарно для них нині погойдується місяць, запійманий у білий невід літа над буркуновим запустом, куди лине оте знайоме:
— Кинд–д–дзьо–о–о–о!
Ще кілька ночей молотарка ніби сперечалась із млином, коли ж вона вщухла і руде марево опало над током, то нікому не хотілося йти звідси, ні вчителям, ні нам, так ми здружились та поріднились на цій молотьбі. Від скирти, яку вивершив Сашко Барть, зарекомендувавши себе природженим скиртоправом (тепер це визнали всі), пахло хлібом, буркуном, а всередині, коли дослухатись, то щось у ній ворушилось, шепотіло, ніби живе, і так триватиме до пізньої осені, аж доки вітри та дощі не втрамбують її, а в морози Ярема ходитиме сюди з гаківницею (ключкою), від якої у нього всю зиму не сходять мозолі. Сашко Барть сам остерігається тих мозолів, ніби приклепаних до велетенських долонищ сторожа.
Кінчали молотьбу ячменем. Цей злак і у Вавилоні залишають на кінець. Лемки сіють «Ганну лоофдорфську», пивний сорт, який потім відправляють до Тиврова для пива. Може, і це була «Ганна лоофдорфська», але така кусюча, з таким в'їдливим остюком, що порятунку від нього нема. Недаремно ж, коли ячмінь викидає колос, то в гаях умовкають солов'ї, давляться його вусом. Це казна–що — після лагідного, мов шовк, вівса молотити ячмінь, а ще як стоїш на згонинах чи на полові. Отож, незважаючи на пізній час, хтось кинув клич усією бригадою податися до ставу.
Хлопці захопили глибінь біля греблі, стрибаючи з монаха, іще білого, поставленого цього літа, а дівчата купалися з кладки, на якій Паня Властовенко щотижня пере білизну. Якби не місяць та не Сашко Барть, який ховав у пригорщах свій сором, то могли б купатися і спільно з дівчатами. Зі ставу видно сад і Панину хату на горі у павутинні антен. Паня, напевне, вже спить, не чує нашого лементу, її ланка працює на скиртуванні, а снопи цього року важкі. А тут така кричуща й трагічна нерівня, що якогось виходу з неї нема. Доводиться ставати то царем мурашок, то водяником, щоб наблизитись до Пані, почудуватися нею. Якби я був Аристидом Киндзею, мірошником, то молов би кому–кому, а Пані без мірчука. А якби я був Лелем Лельковичем і так знав історію, як він, то завіз би Паню подалі від Зелених Млинів, ну хоча б до Вавилона у сади Семіраміди, або ж у Трір до фінікійців…
Сьогодні, по молотьбі, Мальва запитала мене, чи не скучив я за Вавилоном… Вона нудьгує за сином і збирається туди десь після жнив, їй дадуть воза, то я можу поїхати з нею. Сказала ще, що я виріс і стаю схожий на дядька Андріяна (її першого чоловіка, а мого дядька). Певне, що виріс, коли закохався тут у Паню Властовенко. А Мальва відродилась у Зелених Млинах, завітріла, та, може, і загрубіла чимось, але така ж достобіса гарна, як колись. Лель Лелькович уподобав її на цій молотьбі, за столом, який наспіх змайстрували в саду під грушами, садовив її поруч себе на обідах та на вечерях, які готувала для нас Марія Вільгельмівна Пасовська, наша мовниця. Вночі, коли молотарку зупиняли на годину–другу, щоб дати нам перепочити, Лель Лелькович припрошував Мальву до хати, від чого та навідріз відмовлялась, воліла за краще перепочити тут, під скиртою, де всі. Через неї відмовляв собі у хатньому комфорті і Лель Лелькович. Якось лежать вони під скиртою, гомонять про те, про се, аж тут Журба на «біді» ще раз над'їхав. Справився у Яреми, де Мальва, підійшов, побачив їх поруч і, не сказавши ні слова, поїхав з подвір'я. Журба — чоловік гордий, більше не появлявся на шкільному току, та Лель Лелькович, побоюючись, що Журба знову загляне, Мальву залишив під скиртою, а сам ходив перепочивати до хати, мав там високе ліжко з чавунними бильцями, на якому начебто спав колись сам Гордина — такого вишуканого литва тепер не зустріти.
А це одважився привезти Мальву на став. Посадовив на коло і привіз. Зійшли вони під вербою, Мальва побігла пробувати воду. Вода — як окріп, нагрілась за день, а Мальва любить воду студену, щоб проймала. Помітивши її, Сашко Барть наказав нам забиратися зі ставу, побіг проганяти дівчат з кладки, нараз зчинився там такий лемент, що мусив втрутитися Лель Лелькович з того берега: «І не соромно тобі, Барть?!» А який сором, коли належить звільнити став для директора. Ми йшли до села свіжі, бадьорі, під проводом великого скиртоправа, і шкодували, що так скоро скінчилася молотьба.
— Хочеш, я познайомлю тебе з Аристидом Киндзею, нашим мірошником? — зупинився Сашко на повороті до млина. — Це мій друг. Не віриш?
Я знав, що Сашко Барть полюбляє бувати у млині, надто коли там завізно. Допомагає Киндзі збирати мірчук, пильнує за чергою, ба навіть чаркує з помольцями і тоді зовсім забуває про школу. А це признався, що як помре Аристид Киндзя, то він, Барть, займе його місце, поставить собі хату біля млина, заведе голубів і горя не знатиме. Сашко ніде так гарно не почуває себе, як у млині, з якого почалися колись і самі Зелені Млини.
Видалась завізна ніч, як завше перші ночі після жнив на парових млинах. Прив'язані до полудрабків коні трубили сіно, на запусті повдягались воли у ярмах, а помольці, чия черга ще не скоро, спали просто неба на мішках. У самому ж млині не протовпитися, то тут, то там спалахували гамір та сміх, хоч я чекав тут якоїсь урочистої тиші, а може, навіть печалі першого хліба. Якийсь нереальний напівмістичний гул стоїть у млині, з'єднуючи, здавалося б, неможливе у рівний і вільний плин жорен, що так чудово на водяних млинах робить вода. І лад усьому тому бурлінню, скреготанню, обертанню трибів та коліс дає Аристид Киндзя, маленький бог цього пекла, в якому пахне хлібом, ніби щойно вийнятим із печі.
