Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗
— О професоре, чому ви просите мене про те, що я, як ви знаєте, зробити не можу? Я нічого не пам’ятаю.
Потім, помітивши наші здивовані обличчя, вона стривожилася і, переводячи погляд з одного на іншого, спитала:
— Що я сказала? Що я зробила? Я не пам’ятаю нічого, крім того, що лежала тут у напівсні і чула, як ви говорите: «Продовжуйте! Кажіть, я наказую!» Мені було кумедно чути ваш наказ, ніби я була неслухняною дитинкою.
— О мадам Міно! — сумно сказав професор. — Це є доказом (якщо таке взагалі потребує доказів), як я люблю вас і пишаюся вами, коли слово, сказане мною серйознішим тоном задля вашого добра, могло видатися вам таким кумедним, тому що я наказував тій, якій уважав би за щастя підкорятися!
Лунають свистки — ми наближаємося до Галаца. Ми згоряємо від нетерпіння і поривання.
Щоденник Міни Гаркер
30 жовтня
До готелю, в якому ми телеграфом зарезервували кімнати, мене доправив містер Моріс — він єдиний був вільний, бо не балакає жодною іноземною мовою. Ми розділили сили, як у Варні. Лорд Годалмінґ пішов до віце-консула, бо його титул служив безпосередньою гарантією того, що офіційні особи сприятимуть нам, адже ми надзвичайно поспішали. Джонатан вирушив з лікарями до агента, що мав зустрічати корабель, аби дізнатися подробиці про прибуття «Цариці Катерини».
Пізніше
Повернувся лорд Годалмінґ. Консул відсутній, а віце-консул захворів, тому рутинну роботу виконав клерк. Він був дуже люб’язний і обіцяв зробити все, що йому до снаги.
Щоденник Джонатана Гаркера
30 жовтня
О дев’ятій годині доктор Ван Гелсінґ, доктор Сьюард і я вирушили до панів Маккензі і Штейнкопфа, агентів лондонської контори Гетвуд. Вони отримали телеграму з Лондона, надіслану на прохання лорда Годалмінґа, з інструкціями допомагати нам чим тільки можливо. Вони були більш ніж люб’язні й увічливі, й одразу ж доправили нас на борт «Цариці Катерини», яка стояла на якорі у річковій гавані. Там ми зустрілися з капітаном на прізвище Донелсон, який і повідав нам про свій вояж. Він сказав, що ніколи в житті не мав такого сприятливого рейсу.
— Ми навіть боялися, — зауважив він, — що за такий шмат бісового щастя доведеться дорого заплатити. Не дивно, що ми так скоро дійшли з Лондона у Чорне море, бо вітер дув нам у вітрила, наче сам диявол із якоюсь метою. За цей час ми нічого не бачили. Коли поблизу з’являвся корабель, чи порт, чи мис, на нас опускався туман, який супроводжував нас, а коли він піднімався, геть нічого ми вже навколо не бачили. У Гібралтарі ми навіть не змогли подати сигнал, і до самих Дарданелл, де нам довелося чекати дозволу на проходження, ми й чорта не зустріли. Спочатку я хотів опустити вітрила і ненадовго лягти у дрейф, поки туман не спаде, але потім вирішив, якщо диявол задумав якнайшвидше загнати нас у Чорне море, то він зробить це, незважаючи на те, згодні ми чи ні. Швидка подорож не завадить нашій репутації в очах власників судна і не зашкодить вантажу, а якщо старий чорт так старається через особисті інтереси, то він тільки буде неабияк вдячний нам за те, що не заважаємо йому.
Така суміш простоти і хитрості, забобонів і комерційної хватки роздратувала Ван Гелсінґа, який мовив:
— Друже мій, той диявол набагато мудріший, ніж дехто думає, і він знає, коли зустрічає подібного до себе!
Шкіпер не образився на комплімент і провадив:
— Коли ми минули Босфор, матроси почали буркотіти. Деякі з них, румуни, приходили до мене і просили викинути за борт велику скриню, яку притягнув на борт якийсь старий дивак, акурат перед тим як ми відчалили з Лондона. Я бачив, як вони витріщалися на того чолов’ягу і як тримали пальці схрещеними, побачивши його, це ніби захищалися від погляду нечистого. Розумієте? Забобони чужоземців абсолютно нісенітні! Я послав їх негайно виконувати свої обов’язки, та коли туман знову окутав нас, я відчув, що в їхніх словах щось є, хоча не міг би сказати, що причина саме у великій скрині. Одне слово, ми пішли далі, й потому як туман простояв п’ять днів, я вирішив: нехай вітер несе нас, куди схоче, бо все одно, якщо диявол задумав кудись попасти, то він свого доможеться. Якщо ж ні, то ми в будь-якому разі були насторожі. Хай там як, але дорога весь час була чудова, а вода глибока. Два дні тому, коли ранкове сонце проглянуло скрізь туман, ми побачили, що опинилися на ріці навпроти Галаца. Румуни ошаленіли і забажали, хочу я того чи ні, витягнути скриню і викинути в ріку. Я розізлився на них і вхопив ганшпуг, і коли останній із них валявся на палубі, тримаючись руками за голову, я довів їм, що немає значення, лихе око чи не лихе, але майно, довірене мені власниками, має зберігатися в моїх руках, а не у Дунаї. Ви тільки уявіть собі, вони притягнули скриню на палубу і ладні були викинути її за борт, але позаяк там було помічено «У Галац через Варну», я подумав, що нехай вона іще трохи побуде на борту, поки ми не розвантажимось у порту і не позбудемося її там. Того дня недостатньо прояснилося, тому ми залишилися стояти на якорі. Прегарним раннім ранком, за годину до сходу сонця, на борт піднявся чоловік із приписом, відправленим йому з Англії, прийняти скриню з написом «Графу Дракулі». Звісно, я з готовністю передав йому в руки ту скриню. Він мав документи, а я був радий позбутися тієї бісової штуковини, що почала мене непокоїти. Коли диявол і мав якийсь багаж на борту корабля, то нею могла бути лише та скриня!
— Як звали того чоловіка, який забрав скриню? — спитав доктор Ван Гелсінґ, ледь стримуючи нетерпіння.
— Зараз я вам скажу, — відповів капітан, спустився в свою каюту і, повернувшись, подав папір, підписаний «Еммануїл Гільдешейм, Бурґен-штрасе, 16». Переконавшись, що капітан більше нічого не знає, ми подякували йому і пішли.
Ми знайшли Гільдешейма в його конторі. Це був колоритний єврей, як їх зображують в Адельфійському театрі в Лондоні, з овечим носом і у фесці. Він натякнув нам, що непогано було б підкріпити наші запитання дзвінкою монетою. Ми зрозуміли його натяк, і трохи поторгувавшись, він розповів нам усе, що знав. Знав він небагато, але його інформація була важливою для нас. Він отримав листа від містера де Вілля з Лондона, в якому той просив його отримати скриню, яка прибуде з Галаца на кораблі «Цариця Катерина», якщо можливо, до сходу сонця, щоб уникнути митників. Скриню він мав передати Петрофу Скінському, якому доручено найняти словаків, що займаються переправленням вантажів по річці. За ці послуги йому заплатили англійськими банкнотами, які він належним чином обміняв на золото в Дунайському міжнародному банку. Коли Скінський прийшов до нього, він відвів його до корабля і передав скриню, здійснивши таким чином передачу вантажу. Це все, що він знав.
Потім ми намагалися розшукати Скінського, але не змогли. Один із його сусідів, який, вочевидь, недолюблював Скінського, сказав, що той поїхав два дні тому, але ніхто не знає куди. Те саме підтвердив домовласник, який отримав через посильного ключі від дому разом із домовленою орендною платою англійськими грішми. Це було між десятою і одинадцятою вечора. Ми знову зайшли у глухий кут.
Поки ми розмовляли, прибіг якийсь чоловік і задихано повідомив, що тіло Скінського знайшли за огорожею церкви святого Петра і що горло в нього роздерте, немов на нього напав дикий звір. Люди, з якими ми розмовляли, побігли подивитися на той жах, а жінки почали лементувати: «Це робота словаків!» Ми поквапилися забратися геть, щоб не бути втягнутими у цю справу і через це не затриматися.
Повернувшись додому, ми не могли дійти ніякого рішення. Ми були впевнені, що скриня прямує до місця призначення по воді, але куди саме, ще мали з’ясувати. З важким серцем ми повернулися до себе в готель, де чекала на нас Міна.
Коли ми всі разом знову зустрілися, перше, про що ми мали порадитися, — це чи відкривати Міні деталі наших справ. Наше становище було відчайдушним, а це принаймні давало нам шанс, хоча й було небезпечно. Першим кроком було звільнення мене від моєї обіцянки Міні.
