Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

Оправця розчарований, що я своїми ногами приплентався до камери. Кілька шишок на лобі й розкривавлена губа не дають йому задоволення. Здається, вони не будуть мене катувати. Я, певно, призначений для того, аби з мене лахи дерти.

Ще про комуністів. Здебільшого фанатики. Молоді. Нарешті дійшов, звідки в них береться така надлюдська стійкість, попросту чортівський гарт волі. Вони й тут відчувають за собою свою партію. Для людей не їх кола незрозумілий такий фанатизм. Почувають себе органічно частками чогось великого, що носить назву «партія». Проводив я аналогію між ними і собою: хто стоїть за мною?

Сумні результати.

Ті, що відчувають і думають, як я колись, складають сіру, без права, без вирішального голосу і слова масу. Більше ніж переконаний: до них і досі не дійшло, що їхні вожді були б ще смішнішими маріонетками, якби не тамті сірі, рядові, одним словом, маншафт [155]. Проблема, над якою варто призадуматися тим, на волі. Вожді (як раніше це не впадало мені у вічі!) після засуду нас цілковито перестають цікавитися нами. До процесу займаються нами настільки, щоб ми їх не всипали. Потім ми зникаємо з поля їх уваги. Множимо безконечний список павших за волю народу борців. Є серед нас і такі наївні, що вірять, ніби нам колись ставитимуть пам'ятники, називатимуть вулиці, школи нашими іменами. Особисто я дуже сумніваюся. З часом літери зблякнуть на папері. Наші імена заступлять нові. Нашу епоху змажуть нові повороти історії. Ще буде добре, коли наші нащадки не паплюжитимуть наших поривів. Це було б жахливо! Адже ми не змогли б встати з могил і оборонити свого чесного імені.

Проклинаю життя, якщо воно у спромозі породити таке страхіття!

З моїх літературних випотин мозку:

«Якщо життя — поїзд, а ми пасажири, то далеко не однаково, в який нам вагон попасти: м'який чи товарний.

Марна втіха в тому, що обидва вони прибудуть на ту саму кінцеву зупинку».

Моїй Нелі.

Психологічно цікаво. Зненависть наших ста п'яти [156] стосується одних москалів. До росіян вони, навпаки, мають пошану за Пушкіна, Толстого, Чехова. Невже ж вся проблема у формі, чи пак у формальному звучанні, слова?

Цікаво, хоч і не зовсім зрозуміло.

Еврика! Є ідея! А що, якби влаштовувати міжнародні бали для представників всього всесвіту?

А щоб не дійшло до міжнаціональних непорозумінь, треба би наймати танцбуду на Марсі.

З претензією на літературність: «Зірваної квітки вода не лікує, а продовжує її муки».

Що за збіг обставин!

Той, що цитував мені Фіхте, як дві краплі води схожий на мого професора-шовініста по новітній історії. Завертав по декілька разів студентів-неполяків за неправильну вимову в польській мові. Треба уточнити: схожий на професора, коли той був молодшим.

Він повторяв думки Фіхте, а мені перед очима стояв мій професор.

«Ще ніколи переможець не виявляв доброї волі справедливо оцінювати подоланих. Чим більше він їх принижує, тим справедливішим здається сам собі. Хто скаже, скільки благородних дій тієї чи іншої нації пішло в забуття через те, що їх нащадків уярмлено, а переможець видав про них свій безапеляційний осуд, як йому було корисно».

Хоч про Фіхте знаю тільки те, що його «я» саме з себе творить світ зі всіма його законами, цитовані слова мене переконують.

Воістину треба, щоб народи самі писали свою історію.

Під впливом попереднього. Кілька днів пізніше.

Треба подумати про міжнародний (а може, навіть міжпланетний!) трибунал, який судив би злодійські уряди. Від віків сильніші обкрадають слабших шляхом переманювання у свій табір талантів, шляхом фальсифікації історії, шляхом замовчування. Це велика несправедливість.

Голосую за міжпланетний трибунал справедливості, який примусив би злодіїв віддати награбоване.

Вони більше не катують мене. Вони насміхаються наді мною. Панські жарти. Почастували сигаретою. Я, дурень, повірив і взяв. Вирвали її мені з губ і припекли нею лице. Вони не катують мене.

Мені дуже подобаються слова: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав». Мелодія теж. А найбільше вирази їх облич, коли співають свій гімн.

Основні пункти непогодження між ними і мною. Я: насамперед своя держава, потім зміна суспільного ладу. Вони: тільки зміна суспільного ладу може принести соціальне і національне визволення.

Чому розходяться подружжя? Причини прості: не дотримують умов, складених до шлюбу. А як нам бути, Нелечко? Ми ж з тобою не складали жодних умов ні до шлюбу, ні після.

Моя література:

«Зайчику маленький, ти дуєшся, що тобі причепили ярличок боягуза? Дурненький, це ж не з злоби, а з великої ніжності до тебе».

У ковельському процесі комуністи — поляки, українці, євреї — зажадали акта звинувачення на українській мові. На запитання судді демонстративно відповідали лише по-українськи. Мотивація: суд відбувається на окупованій польським фашизмом території Західної України. Вони солідаризуються з українським народом, що бореться проти фашизму і окупації заодно.

Здорово. Для моїх слабких нервів аж засильно. Часом здаюся собі соломинкою, яку закрутив каламутний вир.

Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один — перед сучасниками, другий — перед історією.

Я не узурпатор. В мені нема нічого з поневолювача. Я не садист і не збираюся ним бути. Я не солідаризуюся з тими, що мріють про Україну від Вісли по Волгу. Я не збираюся нікого вбивати. Переслідувати. Змітати з лиця землі інші нації, щоб моя могла панувати над ними. Але я хочу, щоб мені не плювали в обличчя за те єдино, що розмовляю мовою, якою вчила мене говорити мама-селянка. Хочу праці не в преріях Аргентіни й не в офісах Нью-Йорка, а на своїй землі. Я веду розмови з своєю землею, і вона, моя земля, каже, що вона може прогодувати мене, якщо я чесно прикладу до неї рук.

Я хочу мати право, що його мають мільйони людей на світі: йти вулицею рідного міста й співати пісні свого народу. Хочу, як неможливого, того, що знову ж таки для мільйонів здається природним з природного: бути господарем на рідній землі. Хоч раз єдиний в житті відсвяткувати річницю Тараса не в стодолі, не в підвальному приміщенні студентської їдальні, а в залі української державної опери. Хочу, щоб мою святу землицю, що дісталася мені з діда-прадіда, не топтав чобіт шляхтича-вусача. Хочу цього, як води, як хліба. Я насамперед хочу цього, бо я дуже зголоднів за ним протягом усієї історії. Коли насичуся хлібом і водою, будете говорити зі мною про комунізм, про націоналізм, соціалізм, фашизм. Поки що, зрозумійте, люди добрі, мене пече голод.

Не жалій мене, моя. Ніхто, — чуєш? — ніхто з засуджених довічно не вірить, що йому доведеться відсиджувати кару до кінця. Мова про політичних.

Невисокого класу провокація.

— Ти (до мене) — германофіл.

— Тільки всього? Заявляю, що я з чортом готовий піти на змову, аби тільки дістати волю своєму народові.

— А з комуністами?

— І з комуністами. Тобі це треба було знати?

Мовчить дурнувато і посміхається.

Кують ту політекономію, аж в ухах дзвенить від того їхнього бубоніння. Пробував одному з них довести, що в Східній Галичині специфічні національно-соціальні умовини. Окупант (буду їх терміном називати польський уряд) почав наступ якраз з національних позицій, і тому саме на цю лінію фронту і перекинемо всі резерви. Мене переслідують не тому, що я син бідняка чи робітника, а перш за все тому, що я українець. Мені не дають роботу не тому, що я пролетарського походження, а насамперед тому, що я домагаюся її українською мовою. І я безробітний не тому, що роботи взагалі нема, а тому, що за неї я повинен заплатити вірою і національністю своїх прадідів. Як на мій аполітично-економічний розум, то не можна живцем переносити економічно-політичні положення в дореволюційній Росії на наш галицький грунт. Не погоджуюся. Не подобається мені такий догматичний підхід до питання. Хотів би колись поговорити з марксистським філософом, хоч з мене такий філософ, як з клоччя батіг.