Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Сеньйора попросила ознайомити її з планом виїзду, запитала, по яких вулицях пролягатиме шлях, і внесла лише одну корективу, й висловила бажання, щоб кортеж проїхав головною вулицею Мадріда — Гран-Віа, яка називалася вже тоді Хосе-Антоніо, на честь вождя фаланги.
У «паккарді» з нею, крім двох охоронників (решта набилася в «Лінкольн» супроводу), було ще дві дами; кандидатури також затвердив начальник особистої охорони каудільйо; одну з запропонованих сеньйорою, маркізу Батісту, він відкинув, бо був у натягнутих стосунках з її чоловіком; сеньйора висловила незадоволення, але шеф безпеки був невблаганний; цього вона йому не забула. Франко не забув йому іншого: прочитавши рапорт про виїзд сеньйори у місто з метою «ознайомлення з ситуацією в медичному обслуговуванні дітей та підлітків», він виділив абзац, у якому наголошувалось, що сеньйора «наказала шоферові зменшити швидкість, коли кортеж їхав вулицею Хосе-Антоніо мимо найрозкішнішого магазину хутра, а також, коли машина проїжджала будинок французької моди та ювелірний магазин Хесуса де Вальявілла, що було порушенням норм безпеки».
Знаючи, що звіти начальника охорони існують не в безповітряному просторі, а тою чи іншою мірою стають відомі штабу фаланги, тобто міністерству руху, міністерству внутрішніх справ і шефові управління безпеки країни, Франко розумів, що цей абзац цілком може дати тему для розмов, які в Іспанії, країні, що гостро відчуває інтригу, небажані.
Тому, коли сеньйора — знову ж таки через кілька місяців — запитала, чому в Мадріді немає Аранхі, що охороняв Франко, коли вони жили у Бургосі, її слова впали на вже підготовлений грунт; незабаром Аранху перевели з Барселони у Мадрід, де він очолив підрозділ особистої гвардії Франко.
Наступний виїзд у місто організовував уже особисто він, Аранха, вірний дружочок; йому можна було абсолютно відверто сказати про природне бажання добачити нові моди, полюбуватися майстерністю ювелірів і відчути приємну ніжність соболиного хутра.
Але Франко, вислухавши її прохання купити діамантовий гарнітур з Бельгії (виставлений на Гран-Віа), відповів, що зараз не час просити такі гроші в казні.
— Треба почекати, люба, — додав він, — не всі нас зрозуміють. Ти ж знаєш, скільки в мене заздрісників, — навіть серед тих, хто вважається близькими друзями.
Сеньйора знала, що в деяких питаннях з Франко сперечатися не було сенсу; обережний і неквапливий, він зрідка помилявся в своїх вчинках, не вдавався до різкості — віддавав перевагу нелегкій, поступовій послідовності.
Та, коли Гітлер почав війну проти Росії, коли несподівано для всіх Англія і Америка підтримала Сталіна, коли Франко проводив дні і ночі в нарадах з військовими, економістами й дипломатами, бо режим знову похитнувся, — вона зрозуміла, що зволікати тепер — непростимо. Всяке може статися; якщо не вона, мати й дружина, подумає про майбутнє сім'ї, цього не зробить ніхто. Так, Франко прекрасний політик, вона захоплюється ним; так, він стратег боротьби, це визнали в країні, але він чоловік, він не відчуває постійного страху за рід, за своє потомство; він не знає того жаху, що його бачить вона уві сні, один і той же кошмар, наче мана, — тягне за руку дівчинку, їхню крихітку, через ліс, ноги позбивані до крові об камінь, здалеку чути п'яні крики чоловіків, а маленька голосно плаче й благає: «Мамочко, погрій мене, мені холодно, мамочко, прошу тебе, погрій!» А замість очей у неї криваві рани, хоч вії такі ж, як і зараз, довгі й пухнасті, й зуби якісь жовті, страшної, скошеної форми, немов спиляні.
Ідею про те, щоб скликати дружин банкірів та промисловців і спонукати їх допомогти благодійності сеньйори Франко, залучити їх до патронування клінік, для того щоб преса зробила про це великий матеріал, висловила не вона; Аранха через заступника міністра закордонних справ (народилися в одному місті, відтоді й дружать) підсунув цю думку його шефові Серано Суньєру; саме він, міністр, увійшов з цією пропозицією до генералісимуса: «Такий раут дозволив би запросити дружин послів як країн Осі, так і союзних держав, — і ті й ті оцінили б таке посередництво надзвичайно високо».
Саме на цій зустрічі дружина графа Оргаса мала виконати прохання свого чоловіка (ідею підказав маркіз де ля Куенья) і передати сеньйорі внесок на розвиток медицини, бажано віч-на-віч, — діамантовий перстень старовинної роботи з фамільної колекції.
Сеньйора виконала доручення чоловіка дуже делікатно; сеньйора Франко подякувала сім'ї за підтримку її починання, пов'язаного з долями тисяч знедолених; зрештою, заради них ми й живемо; сказала, що з радістю запрошує її до себе на тому тижні, в четвер, на чай — треба обговорити план роботи на майбутнє і, звернувшись потім до дам, повідомила, що найстародавніша родина Іспанії відкрила благородний почин, уступивши в діло допомоги медичному обслуговуванню іспанців. Про те, в якій формі зроблено цей вступ, сеньйора не уточнила, кожен може думати по-своєму.
Вночі сеньйора попросила чоловіка запросити графа Оргаса на полювання; такої честі удостоюються лише ті, кому Франко вірив безмежно; людина, яку запрошено в його дім, діставала право на все.
Через тиждень штаб таємного ордена католицьких технократів прийняв до відома інформацію маркіза де ля Куенья; були розроблені рекомендації на майбутнє; коштовності, хутра, а то й просто чеки на п'ятизначні суми просто-таки потекли в руки сеньйори. Директор банку, якого контролювало братство, повідомив, що Аранха відкрив рахунок на своє ім'я, пред'явивши для оплати чеки, виписані на ім'я «благодійної» сеньйори; після цього міністерство фінансів зажадало оплати вартості песет доларами, «щоб придбати в Швейцарії необхідну апаратуру для клінік та лікарень». Аранха уклав пачки доларів у плоский саквояж і повіз їх у палац Франко.
Риба клюнула наживу, почалося полювання.
Спочатку братство підвело до сеньйори скульптора Мігеля Удіно; його портрети до пояса славилися фотографічною точністю й великою кількістю деталей, що тішили торговий смак потомків колишньої аристократії, — Удіно старанно ліпив персні, діадеми, підвіски, а також чудово передавав фактуру плаття.
Портрет сеньйори, який він намалював за сім сеансів, вразив її: «Ви справжній чарівник, Мігель! Яка майстерна точність, яке дивовижне проникнення в душу жінки!» Посадили позувати сеньйориту; він зробив з неї ангелочка з великими очима; це сподобалось і генералісимусу, дочку він любив тремтливою любов'ю; потім настала його черга позувати Мігелю. На цих сеансах скульптор багато говорив про трагічну історію Іспанії, захоплювався полководницьким талантом генералісимуса, легко критикував існуючі недоліки (немає хороших фарб, неможливо придбати надійні різці, замовлення на пам'ятники героям боротьби проти комуністів, зовсім немає сили пробити через бюрократію чиновників, що заражені таємним республіканством та іудаїзмом), розповідав про творчі плани, про своє давнє бажання зробити величезні монументи по всій країні, в яких був би зображений подвиг фаланги в її боротьбі проти чужорідних ідей Кремля.
Мігель говорив так ловко, що Франко не міг не спитати, чому Удіно не реалізує свого задуму, котрий, звичайно, здається йому дуже благородним і важливим? Цього тільки й Ждав скульптор; назвав маркіза де ля Куенья як можливою керівника справи: людина надзвичайного смаку, поклонник генералісимуса, справжній патріот нації, багатий, отже, незалежний в судженнях — на відміну від тих керівників департаменту мистецтв, які користолюбні, домагаються від скульпторів хабарів, інакше замовлення не дістанеш. Кому ж, як не цій людині, очолити справу в створенні монументальної історії про перемогу фаланги в громадянській війні проти більшовизму?!
Як завжди, Франко нічого не відповів, немовби Удіно і не вніс конкретної пропозиції, перевів розмову на дрібниці, але через два тижні маркіз одержав запрошення на прийом; Удіно відрекомендував його сеньйорі і зробив так, щоб протягом п'яти хвилин ніхто не заважав їхній розмові, яка здалася усім присутнім абсолютно світською, тоді як маркіз торкнувся питань цілком конкретних, дуже важливих для братства, але зробив це так, що навіть сеньйора далеко не зразу збагнула їхній довгий смисл.
