Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗
Гетьманські сани тим часом помчали, ніби їх буря пірвала, у Бахмач.
До столиці не було вже далеко. Вже на обрію зарисувалися високі мури й башні гарної твердині, на котру Кочубей залюбки дивився, не раз жалуючи, чому її не підновляють і не скріпляють.
Звітався з жінкою, обтулив ноги, відсапнув і, не чекаючи, аж вона стане розпитуватися, казав, що гетьман здоровить її і бажає веселих свят.
— Як хоче побажати, то хай потрудиться до нас, недалека дорога.
— Іван Степанович святкує сего року в Бахмачі. Втомився дуже, хоче відпочити.
— Належиться йому відпочинок, хоч би й вічний, — відповіла, відкашлюючи, Любов Федорівна.
Кочубей змовчав. Хвилину їхали безмовно. Любов Федорівна знову кашельнула і обтерла хустиною губи:
— А Мотря?
— Ще лежить.
— Видно, добре лежати в гетьманській постелі.
— Так про свою рідну доньку говориш?
— Вона кращого слова не гідна.
— Гідна.
— Негідна, — і вони незчулися, як стали перемовлятися з собою.
Але, на Кочубеєве щастя, в'їздили в Батурин. Люди побачили гетьманські сани, ставали й кланялися в пояс, хто їхав, здалеку вступався, щоб не прогнівати достойної парсуни.
Кочубей зліз перед генеральною канцелярією, Кочубеїха поступила провідати сестру, котра все ще нездужала.
— Ти з хутора? — питалася Марія Федорівна.
— З хутора. Рибу на свята ловили. Ділила. Вертаючи, стрінула Василя Леонтійовича.
— Що ж він, здоровий?
— Мабуть, подужав. Певно, щось недоброго з'їв або випив.
— Не кажи того. Не годиться. У гетьмана й не добре?
— Як для кого.
Марія Федорівна підняла очі до ікони.
Любов Федорівна глянула на неї спідлоба.
— Хоч би ти, сестро, мене розуміла, а то й ти за ними руку тягнеш.
— Не за ними, а за правдою.
— Себто, по моїм боці брехня.
— Того не кажу, але й Бога гнівати не хочу, хоч у тебе на ласці сиджу.
— Хто тобі говорить, що на ласці?
— Сама це бачу.
Сестри не договорилися до нічого, і Любов Федорівна ще гірше лиха приїхала в двір.
Василя Леонтійовича ще не було, а вона спішилася побалакати з ним на розум. Знала, що з кождої гостини в гетьмана вертав прихильно настроєний до нього, і треба було нових аргументів, щоби знов переробити його на своє. Василь Леонтійович, людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався.
Любові Федорівні хотілося якнайскорше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і не легко. Треба було нових, сильних аргументів. Ходила по кімнатах, відчиняла й зачиняла шафи й скрині, ніби тих аргументів проти гетьмана шукаючи.
Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. Напитки теж.
То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Федорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення.
Мову достроїла до того. Говорила спокійно і м'ягко.
— Гарної риби наловили нам сього року. Порозсилала я монастирям, знайомим, дав Бог нам, хай буде і людям.
— Авжеж. Треба ділитися з ближнім.
— Але ближні не діляться з нами.
— Не мають чим.
— Є такі, що мають.
— Хто?
— Хоч би перший гетьман.
Кочубеєм щось підкинуло на кріслі.
— Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки.
Любов Федорівна всміхнулася.
— Але почесті для себе тримає.
— Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки то маєтків він виєднав для мене, а титулу стольника його величества я також не дістав би, коли б не він.
— Підстольник, настольник, стольник, — говорила жартуючи Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас.
— А який же в нас може бути вищий «гонор», як генеральний обозний або генеральний суддя?
— Гетьман, — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Федорівна.
— Але ж двох гетьманів нараз бути не може й не повинно. Як були, то було зле.
— В тім-то діло, щоб не було двох, а один. Коли б ми такі-то вже добрі були, як ти про Мазепу гадаєш, то сказали б так: «Досить я носив булаву, а тепер маєш, носи ти. Ось що!»
Кочубей розсміявся вголос.
— Гарну ти штуку придумала, Любо, на диво гарну. Тільки нікому того не кажи, бо підіймуть на сміх.
— Мене ще, славити Бога, на сміх не підіймали, а з тебе, хай тобі во гнів не буде, вже таки підсміхаються люди, а як довідаються про останнє, то таки за черева будуть братися, сміючись.
Це було одно з болючих місць Кочубея. Він ніяк не хотів, щоб насміхалися з нього.
— Що ж таке вони довідаються, щоби сміятися з Кочубея? — спитав, підкручуючи вус і поправляючи пояс.
— Що? А те, що гетьман доньку у тебе пірвав, і ти навіть не домагаєшся її від нього.
— Я тобі вже раз казав, що він у тому не причасний. Мотря сама приїхала до нього і занедужала.
— Побачимо, чи віддасть, як видужає.
— Побачимо. — відповів коротко Кочубей. Почував у душі гореч, ніби туди Любов Федорівна впустила гадючку, натякуючи про насміхи людські.
Дійсно, поки ніхто не знає, що Мотря в гетьмана, поти й добре. Але що буде, як довідаються люди? Тайки не повінчаються, треба, щоб він її від родителів забрав, за їхньою згодою і за благословенням батьківським після гарного весілля, як звичай велить. А Кочубей про це і не подумав.
І він знов захитався у своїм рішенню щире помиритися з гетьманом. Любов Федорівна догадалася, що перша атака зробила вилім. Атакувала дальше. Спокійно й лагідно, ніби навіть солодко, щоб не зражувати його до себе.
— Дуже ти був хорий, Василю? — питала, зітхаючи й очі підносячи до неба.
— Серцевий припадок. Гадав, не дочекаю до рана. Та гетьман, Войнаровський і лікар відкликали мене з другого світа. По добрій вечері, як ми з гетьманом пішли до моєї спальні й балакали ще по-приятельськи, зробилося мені погано.
— По вечері, — кажеш, — І пили, певно, теж.
— Авжеж, що випили трохи, але в міру. Гетьман багато не п'є.
— І нікому не пошкодило, лиш тобі.
— Нікому.
— Дивно…
Кочубей подивився на жінку. Догадався, що вона має на думці, і рішучо спротивився тому:
— Ні, ні, ти вже задалеко, Любонько, заходиш, задалеко, І я тебе дуже прошу, щоб ти того нікому не казала. Дуже тебе прошу!
Кочубей не вірив, щоб йому в Бахмачі чогось недоброго піддали, а все ж таки десь на споді душі заворушилося щось таке маленьке, поганеньке й питалося: «А може?»
Як людина слабовольна й підзорлива, не міг опертися таким підшептам. Вони не скоро, а все ж таки переконували його. Боявся того й не хотів.
— Ти, Любонько, — казав до жінки, — не дай Боже, ще здурієш на «пунті» Мазепи. Про що не пічнеш мову, а все на його звернеш. От і тепер почала про рибу, а скінчила на Івані Степановичу, аж смішно! — Він поправляв пояс і сміявся.
— Уважай, Василю, щоби ти ще на кутні зуби не сміявся.
— Отеє я власне тобі хотів сказати, жінко.
— Ти? Мені?
— Так, бо твоя ненависть до Мазепи спокушує тебе на небезпечні, навіть кари гідні вчинки.
Любов Федорівна зжахнулася. Невже ж. гетьман довідався про все?.. Але зараз запанувала над своїм збентеженням і, закопилюючи губи, спиталася, ніби цілком спокійно і безжурно:
— Так? Які ж то такі кари гідні, на твою гадку, вчинки поповнила твоя жінка, говори, будь ласка!
— Пощо тобі казати, ти ж сама добре знаєш.
— Нічого я не знаю, навіть не догадуюся, говори! Кочубей глянув на жінку і не знав, що йому казати. Вона так самовпевнено дивилася на нього, в її очах більше не малювалося ніщо, крім звичайної жіночої цікавості.
— Чому ж ти не говориш? — принаглювала його. І він, забуваючи про обіцянку, дану гетьманові, розказав усе.
Любов Федорівна вислухала цікаво, але спокійно. Дещо вона ніби не зрозуміла й казала собі повторити, а за той час обдумувала дальший план своєї кампанії. Кочубей дійшов до того, що Чуйкевич розгромив харцизів у гайку і не допустив до сорому і до тої великої небезпеки, яка могла стрінути Мотрю.
