Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
— Надо срочно свидеться.
Як завжди при таких оказіях, сановники полагоджували важливі справи, розповідали один одному смішні сороміцькі анекдоти, бо страх смерті породжував у них ейфоричну жадобу життя, гадали, хто заступить Індіру на посаді голови сенату і яких кадрових перестановок слід очікувати в державі.
Гайдук стояв мовчки, зиркаючи час від часу на Богошитську яка застигла, як тотем, осторонь від трибуни для почесних гостей в товаристві двох китайських охоронців, один з яких тримав над головою державного секретаря білу парасольку Сонце, хоч і спускалось за Правобережжя, палило нещадно; тільки свіжий вітерець від дніпровської води остуджував тих, хто прийшов на прощання з Голембієвською. Над берегом кигикали річкові чайки, очікуючи подачок від людей — хлібних крихт, — але люди чомусь не лізли до води, не бризкались, не годували птахів.
Нарешті за двісті метрів від берега на асфальт виставкового центру сіли два військових гелікоптери «Дес–АН-095» й почала формуватися погребальна процесія. На спеціальних ношах покоїлося тіло Індіри Голембієвської, загорнуте в саван помаранчевого кольору й міцно приторочене до носилок. Четверо солдат легіону в білих чалмах і четверо офіцерів РОК у парадній формі повільно несли на плечах ноші, за ними посувалися батьки Індіри в чорному четверо дітей і слідом — колона активістів партії АЗУП в білих одіяннях та численні жінки з різних азійських і українських організацій, що ними керувала Індіра. Процесія підійшла до води, військовослужбовці, які несли тіло, почали входити по пояс у Дніпрові хвилі й, піднявши над собою ноші, потроху опустили їх у воду щоб відбулося останнє омовіння вбитої. Жовтаві струмені дніпровської води ще дзюркотіли з нош, коли тіло Голембієвської встановили на стосі дров, головою — якої не було — на південь, вниз по течії Дніпра. Погребенники почали швидко, наче тренувалися перед цим, обкладати тіло хмизом, трісками й соломою. Старшому сину Індіри — худенькому й заплаканому підлітку Раму схожому на матір, бо двоє інших хлопців були руді, а четвертий — білявий, схожий на скандоруса, — подали факел з туго заплетеної соломи й підпалили. Рам, витерши з обличчя сльози, підійшов з палаючим факелом до вогнища, туди, де мала б покоїтись голова його матері, й ткнув факел у солому. Вогонь, спочатку несміливий, породив гіркий дим (Гайдук згадав запах горілого листя в садах восени), але згодом осмілів, набрався сил й спалахнув навколо тіла. Агні — бог вогню і безсмертя — прийшов до Індіри. Вогонь досить швидко перетворився на потужне полум'я, серед якого ще вгадувалися обриси тіла Індіри; в якийсь момент Оля здригнулася від страху й притулилася до чоловіка, коли їй здалося, що тіло Голембієвської ворухнулось.
Пролунали залпи прощального салюту почесної варти, полум'я палахкотіло так люто, наче під час пожежі мебльового складу бо Дарницькі залізничники поклали в серцевину кострища кілька добре просмолених старих шпал.
Гайдук подивився туди, де стояла Богошитська, але вона зникла.
Броньований катер, що привіз Гайдука і Олю, почепив баржу з палаючим вогнищем на буксир і вивів на середину Дніпра, туди, де течія підхопила баржу Кілька човнів супроводжували прах Індіри; сотні тисяч людей на правому й лівому берегах, що вийшли провести Голембієвську в останню путь, побачили, як у передвечірніх сутінках палаючий катафалк повільно пливе по чорній воді Дніпра вниз — повз гору Борщиху повз безіменний острів з іржавими космічними антенами — колишню базу ВІРУ, до Канівської греблі, туди, де баржа з попелом Індіри піде на дно.
Цю вогняну квітку яка повзла у темряві на південь, помітила з пункту спостереження марсіанської бази «Стоун» капітан Божена О'Коннел. Вона побачила характерний вигин Дніпра, ідентифікувала вогні Києва — виявляється, місто ожило після Темряви — й незрозумілий палаючий об'єкт, що рухався по фарватеру Дніпра. Зробивши відповідний запис у щоденнику Божена, щоб не впасти в остаточну безвихідну депресію, ковтнула пригорщу червоно–синіх капсул просеромексу — блокатора розпаду серотоніну якого не вистачало в синапсах її мозку з того часу, як вона покинула Київ. Назавжди. Forever.
Слово погане, як смерть.
82
Ідучи до будинку уряду який гранітною важкою брилою нависав на Печерській горі над Києвом, Гайдук міг переконатися в справедливості слів Індіри Голембієвської про підготовку до державного перевороту здійснюваного президентом Волею — Чаленком — Богошитською: президентський палац був щільно оточений силами жандармського корпусу на перехрестях стояли танки і бронетранспортери; з Подолу дістатися центральної частини міста можна було або підземним тунелем до Бессарабки, або по Набережному шосе, повз Аскольдову могилу в Липки. Центральну частину міста патрулювала на джипах «Джура» поліція, озброєна станковими кулеметами й гранатометами. На даху будинку уряду були встановлені ракетні комплекси залпового вогню «Світязь-1200», що здатні були зруйнувати половину міста; ударна бригада поліції швидкого реагування стискала кільце навколо Рибальського острова — довелося командування РОК і оперативний штаб операції «Ранні жнива» перебазувати в Батий–град, в порожні приміщення, де розміщувався колись штаб Моха–мад–бека, зруйнований у серпні 2077 року; взявши стратегічну гору під свій контроль, військові розвідники відновили кілька приміщень у спаленій дощенту споруді, ретельно замаскували, щоб іззовні не було видно світла, підвели оптоволоконні кабелі й живлення від мобільного енергетичного комплексу Інспектора Кварка.
Уночі, одразу після кремації тіла Індіри Голембієвської, Гайдук пояснив Олі, що залишатися на Острові небезпечно (про операцію «Ранні жнива» не сказав нічого), й вони, ступивши на борт бойової «черепахи-001», перелетіли через усе місто, на Батиєву гору вдивляючись у мерехтливі вогні Києва. Оля, на диво, відреагувала спокійно — можливо, не вірила в небезпеку бо кияни, сп'янілі від світла, зелені й можливості поратися в городах, легковажно ставились до розмов про переворот чи війну а можливо, була рада, що житиме недалеко від лікарні, де лікувалися слизовики.
Насправді причина спокою Олі полягала зовсім в іншому: дитина, яка зростала в її лоні, наповнювала матір відчуттям дивного споглядального спокою і мудрості, що захищало молоду жінку від тривог і нав'язливих страхів. Навіть трагічна смерть Індіри стала подією зовнішньою, немовби розігрувалася на екранах телебачення, а не в дійсності, в реальному житті; Олі вистачило жаху пережитого в очікуванні Гайдукової смерті, — після його воскресіння душа її вимагала спокою і зосередженості на незбагненному диві, що сталося з нею: два життя в одному тілі. Ніякі ознаки легкої інтоксикації, цієї супутниці вагітних, ніякі біохімічні зміни крові й сечі не могли вплинути на стан щасливої рівноваги, осягнутий нею, — абсолютно нове для неї відчуття, якого не міг ні зрозуміти, ні навіть помітити Гайдук, поглинутий підготовкою до державного перевороту і війни.
Наближаючись з боку Липок до будинку уряду Гайдук думав про можливу пастку — арешт чи навіть убивство — і на цей випадок передав свої повноваження Палієві, але агенти РОК, що працювали в конторі Чаленка, не підтвердили Гайдукових підозр. Чаленко з Богошитською необачно і завчасно викреслили його — тяжко пораненого, напівмертвого — зі списку життя, їхнього життя у владі, якої насправді вони ніколи не мали. Індіра Голембієвська, вбивство якої викликало загальний страйк, мала і за життя й після смерті набагато більшу владу, ніж господарі Українського дому на Хрещатику.
Гайдук, накульгуючи й спираючись на топірець, пройшов через КПП на п'ятому поверсі, потім внутрішніми сходами піднявся на шостий і повільно попрямував до лівого крила будинку, де містився кабінет прем'єр–міністра України–Руси Никанора Петропавловича Єфім'єва. Назустріч Гайдуку вийшов помічник прем'єра — молодий японець–качок, зрослий на стероїдах, у чорному шовковому кімоно — церемонно вклонився й провів генерала, не затримуючись, через вітальню, де сиділи вічні страждальці–прохачі: губернатори, бізнесмени, іноземні шукачі щастя, що понаїхали в Україну–Русь у надії обдурити аборигенів і продати якийсь залежалий товар.
